Один із найскандальніших авторських фільмів — «Незворотність» Гаспара Ное — повертається на великі екрани у форматі повної інверсії. Перед переглядом спробуємо розібратися, чому так дискомфортно цю стрічку не тільки дивитися, а й слухати.
«Незворотність» Гаспара Ное — точно можна назвати найуспішнішим на сьогодні проєктом режисера. І справа не тільки у гучній прем’єрі на Каннському кінофестивалі, яку посеред показу покинула значна частина залу, а й у тому, що саме в «Незворотності» цементується впізнаваний візуальний «почерк» режисера.
З нагоди двадцятиріччя стрічки, Ное перемонтував її у хронологічному порядку. Нагадаю, що в оригінальній версії події рухалися від кінця до початку, глядач бачив наслідки, а лише потім дізнавався причини. Така будова наративу мала вектор «від темряви до світла»: події починаються у гей-клубі «Ректум» (дослівно — «Пряма кишка») — темному та заплутаному пеклі, — а завершуються на зеленій галявині з відпочивальниками — рай, мабуть, міг би виглядати так само.
Кульмінацією стрічки, звісно, є жахлива сцена зґвалтування у підземному переході героїні Моніки Беллуччі, котра досі вважається однією із найжорстокіших в історії кіно. Цей епізод є віссю симетрії фільму, що ділить життя героїв на «до» та «після». Зрештою, фінальні титри «Час руйнує все» підсумовували стрічку, подібно притчі про необхідність цінувати кожною миттю життя. Очевидна думка, стверджена небанальним чином.
Ідея вірної хронології від початку трішки насторожує, адже мораль ми побачимо вже на початку стрічки, а далі слідуватиме її пояснення. Та й назва фільму із її фірмовою візуалізацією дзеркальними літерами втрачає будь-який сенс. З іншого боку, опускатися на дно «пекла» разом із персонажами — завжди цікава авантюра ще з часів Данте. Тож, поступове занурення у моторошні події однієї паризької ночі — це виклик для психіки глядача, який він має змогу прийняти або ні.
Дискомфорт, який відчуває глядач під час перегляду «Незворотності», має кілька причин. По-перше, — це сюжет, сповнений жорстокості та насильства. По-друге — візуальне рішення, в якому зґвалтування та побиття показані дуже реалістично, крім того, на екрані часто з’являється ефект страбоскопа, а також нестабільні рухи камери темними дворами та коридорами «Ректума». Серед «цікавих фактів» зустрічаємо скарги знімальної групи на клаустрофобію під час зйомок епізодів у гей-клубі, а також зізнання режисера в тому, що для відсторонення від гнітючої атмосфери майданчика він приймав кокаїн. Третій фактор дискомфорту — звукове рішення стрічки.
Оригінальний саундтрек «Незворотності» написав французький композитор та DJ, учасник гурту Daft Punk, що припинив існування? Тома Бангальтер. Утім, його ім’я стоїть поряд із композиторами, чиє значення у музичному рішенні стрічки не менше — Густав Малер та Людвіг ван Бетховен.
Почнімо з Бангальтера. Його треки трапляються у двох епізодах фільму та у природному для клубної культури просторах — у «Ректумі» та на вечірці. Трек «Rectum» — нав’язливий мотив, в якому відбувається гра еквалайзером, залежно від місцезнаходження героїв у лабіринтах клубу. В оригінальній версії стрічки ми розуміємо, що цей мотив — інтерпретація звуку поліцейської сирени. В інверсійному варіанті сирена виникне зі звуків треку Бангальтера. Вся інша музика композитора сконцентрувалася на вечірці та стала її ритмічним супроводом.
Куди цікавішою є гра композитора та режисера із саунддизайном. Уся «темна» частина стрічки підкріплюється звуком у наднизьких частотах. Попри наявність в деяких джерелах інформації про наявність у фільмі інфразвуку (частот, нижчих 24 Гц), котрий не сприймається людським слухом, ці низькі частоти все ж вловимі та коливаються в межах 27-28 Гц. Їх заведено називати суббасом. Подібні звуки викликають відчуття тривоги та нудоту, тож, їх іноді залучають силовики для придушення протестів. Очевидно, що для Ное поняття емпатії до глядача залишається секретом.
Випробування слуху суббасом поєднується із музичною цитатою. На початку (тобто в кінці) оригінальної версії фільму до моторошних низьких звуків додається тема фіналу із Дев’ятої симфонії Малера. Використана тема дуже личить ідеї фільму. Альбан Берг писав, що ця симфонія Малера — «це вираз нечуваної любові до цієї землі, пристрасне бажання в мирі жити на ній, ще і ще раз до глибини насолодитися нею, природою — аж поки не прийде смерть, яка нестримно наближається».
Хтозна, чи свідомий був вибір режисера цього твору Малера, але спільність ідей між фільмом та музикою очевидна. В першому епізоді герой без імені розповідає про своє ув’язнення за зґвалтування доньки. Ное починає стрічку із постскриптуму своєї попередньої роботи «Один проти всіх», в якій йдеться про життя саме цього персонажа. Таким чином Ное поєднує свої фільми в єдиному просторі. Як зазначає І. Барсова, Малер робить щось подібне у трьох останніх симфонічних творах: завершення «Пісні про Землю» стає початком Дев’ятої симфонії, а фінал Дев’ятої — початком Десятої.
Alegretto із Сьомої симфонії Бетховена, що звучить одночасно із появою заспокійливо-зелених відтінків у кадрі в оригінальній версії працює як заспокійливе. До речі, подібним чином діє на глядача «Канон ре-мажор» Пахельбеля в «Одному проти всіх». Досконалість звучання теми Бетховена у «Незворотності» пояснюється дуальністю самої музики. Попри чіткий ритм, притаманний похоронній ході, ця частина симфонії написана у непритаманному для траурного настрою темпі. До того ж Л. Кіріліна пише про наявність у частині народних мотивів та навіть цитати української пісні. Зовсім не дивно для Бетховена.
Що ж, залишається придбати попкорн /ні/ та насолоджуватися /ні/ стрічкою на великому екрані /так!/.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon