Два роки тому українська опера «Йов» (Ілля Разумейко та Роман Григорів — композитори, Влад Троїцький — режисер) стала однією із 10 найкращих за версією конкурсу Music Theatre Now 2018.
Оперу-реквієм відзначили за нестандартність та оригінальний підхід до наявних форм класичного театру. Загалом журі обирало 10 переможців із 436 творів з 55 країн світу.
6 лютого 2016 року композиторка Алла Загайкевич написала проникливу рецензію, в якій звернула увагу на найважливіше в опері. Публікуємо текст без змін.
«Реквієм треба писати молодим…» Так казав нам, студентам консерваторії у середині 80-х молодий композитор Володимир Зубицький, який щойно закінчив свій реквієм «Sette lacrima». «Молодість – це відплата. Пишіть реквієми».
Про цю розмову я згадала вже на прем’єрі опери-реквієма «Йов» молодих українських композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка на торішньому Гогольфесті. Їх Реквієм за книгою Йова далекий від учнівського схиляння перед Вавилонською вежею духовних скарбів минулого. Це – виклик, адресований не музичній історії з консерваторських підручників. Це спроба говорити з самими собою і з сучасниками «про вічне», як про «особистісне», дуже відверто і щиро. Власне, це і є той єдино можливий спосіб передачі знання – з рук у руки. Живим словом, власним диханням.
Як вдалося композиторам не втратити той дуже особистісний зв’язок з мовою книги Йова, цим, без перебільшення, найбільш «випробувальним» текстом Старого Завіту? Де людина має витримати, встояти, не зійти зі свого шляху…
Композитори виявили спільність драматургічного розвитку текстів книги Йова та класичною будовою Реквієма. Сюжет книга Йова розгортається від вступної оповіді до відкритого експресивного вияву людського страждання, болючих пошуків сенсу буття людини – до життєствердного фіналу.
Драматургічна лінія Реквієма теж пов’язана з «проживанням» людського життя, перемогою над стражданням та утвердженням віри у Вічне життя. Автори відчували необхідність сценічної реалізації свого твору, «opera» (з латинської «робота»), існування конкретного митецького простору, і, головне, появи особистісного виміру, «дійової особи».
Парадоксальним чином, особистісний вимір, в цій опері-реквіємі не є чимось вже заданим. Це, власне, безперервний процес «становлення» особистості, виокремлення її голосу, усвідомлення її існування. Здається, співаки опери постійно балансують між «не-буттям» (ансамблева єдність) та «буттям» (сольні арії), що цілком співвідноситься з драматургічним смислом книги Йова.
Абсолютно несподіваним в цьому процесі є використання препарованого фортепіано. Зі звичного в сучасній музиці мистецького знаку «сонористичних» пошуків він перетворився, можливо, – в найбільш виразну метафору опери. Відкритий, оголений (зламаний?) інструмент – з усіма його нутрощами, струнами, кістяком став своєрідним «розкритим серцем», людиною «без шкіри»… що відгукується на кожне слово та жест.
Вслухаємось в ці звуки
Жилаві струни, метал, дерево… Якісь дуже природні та первісні звучання видобувають ці музиканти. Здається – все це звучить уже тисячі років. Особливо, ця віолончель… Так по-дитячому світло, і так пронизливо тривожно. Диригент (диригент?… чи, Йов над своїм серцем) підіймає руки до величезного світу (оркестру? хору?) … яку відповідь він отримає?… Чи «достукається до небес»?
Джерело: Cultprostir