Марина Абрамович та вихід за межі. «Сім смертей Марії Каллас»

 

Сім. Сакральність цього числа важко заперечити, в якій би міфології ми не існували. А те, що всі ми живемо в певній міфології, — зовсім не секрет.

Апокаліпсис, Армагедон чи, може, Раґнарьок — загибель світу, яка неодмінно настає у кожному міфі. Але усі варіанти завершення обов’язково пропонують додаткові опції для обраних. Саме вони, ці обрані, розпочнуть новий цикл — і так до нескінченності /∞/. 

Повернемося до вертикального положення. Вісім /8/.

«Сім /вісім/ смертей Марії Каллас» — сценічне дійство, прем’єра якого відбулася 1 вересня у Bayerische Staatsoper. За прямою трансляцією вистави /опери/ можна було слідкувати 5 вересня, а запис буде доступним на сайті театру іще місяць.

Режисерка, виконавиця головної ролі та, звісно, авторка ідеї — перформерка та мисткиня Марина Абрамович. Її перформанси настільки відомі, що, здається, не потребують окремих представлень. Окрім однієї ремарки: вектор руху перформансів Абрамович — від епатажу та дослідження зовнішніх проявів людського до заглиблення у внутрішні стани людини, саморефлексії учасників перформансу. Символічно, що одразу після Мюнхенської прем’єри у Лондоні відбудеться ретроспектива усієї творчості Абрамович під назвою After life. Нове життя після символічної смерті /Апокаліпсису/ на оперній сцені?

Марія Каллас для Марини Абрамович — символ жертовності заради кохання. В інтерв’ю перед прем’єрою перформерку запитали, що б вона сказала співачці, якби мала таку нагоду. Абрамович відповіла: «Я не погоджуюся з нею, що вона покинула свій талант заради Онассіса».

«Сім смертей Марії Каллас» — не опера у звичному сенсі слова. Це поєднання шлягерних арій з відомих опер, відеоарту, саунддизайну, власне театральної постановки та сучасної музики сербського композитора Марка Нікодієвіча. Арій, звісно, сім /а смертей вісім/, як і сім оперних амплуа, якими прославилася Марія Каллас: Віолетта, Тоска, Дездемона, Чіо-Чіо-Сан, Кармен, Лючія ді Ламмермур та Норма. 

За задумом режисерки, кожна з цих героїнь помирає від рук коханого чоловіка, тож смерть самої Каллас через смертельну рану зрадою Онассіса — це лише чергова оперна сцена. /?/

Сценографія більшої частини опери /!/ — мінімалістична. На сцені — ліжко із помираючою Марією /Мариною/ у ньому, біля ліжка — одна зі співачок виконує арію. Основна дія відбувається на екрані, де Абрамович щоразу гине від рук найбільш ідеального антагоніста — Віллема Дефо. Відеоряд вражає своєю естетикою, утім, не додає новизни у трактування образів оперних героїнь. Окрім, хіба що, смерті Чіо-Чіо-Сан від радіації після вибуху Хіросіми. В певний момент першої частини дійства /вона триває близько години/ може скластися враження, що слідкуєш за черговим Gala співачок-сопрано. Уся надія покладалася на фінал.

Марина|Марія опиняється в паризькій квартирі в день своєї /восьмої/ смерті. «Закадровий» голос Абрамович диктує героїні умови: «дихай», «ковтай», «сідай на матрац». Марія /Марина/ покірно виконує усі вказівки і стає персонажем власного перформансу. Аж поки голос і дія не розходяться врізнобіч. Ми досі бачимо Абрамович в образі Каллас чи образ залишився лише голосом? Чому вона не дослухається до свого внутрішнього голосу? Де трагічна смерть посеред сценічного простору?

Абрамович просто виходить із кімнати, яку згодом прибирають та завішують чорним полотном усі сім співачок. Фінальна поява героїні на авансцені супроводить Casta Diva у виконанні самої Каллас. То чи відбулася восьма смерть?

Робота Абрамович в опері могла стати вдалим феміністичним маніфестом або красивим підсумком творчості самої перформерки /і виходом за межі жанру/. Утім, час та світова пандемія додали інакших сенсів. «Сім смертей Марії Каллас» — опера про цінність життя та неминучість смерті, про вічне існування та оновлення міфологічного циклу, про жертовну любов та цінність таланту.

Це історія про Калас. Це історія про Абрамович. Це історія про нас.

Вісім /∞/

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *