Двоє героїв цього матеріалу — режисерка Кіра Муратова та композитор Валентин Сильвестров — пов’язані спільною появою у титрах п’ятьох фільмів у часовому проміжку 1979-2012 років. Але обидвоє митців заперечували будь-яку співпрацю.
Кіра Муратова: «Сильвестров – абсолютний аутист. Він любить зустрітися десь, ніби випадково, і дати тобі пачку дисків, а ти вже обирай і роби, що хочеш. <…> Ми ніяк не працюємо — просто мені дуже подобається його музика і я стараюсь її використовувати».
Валентин Сильвестров: «Ніякої співпраці немає. <…> Я став дарувати їй на згадку свої диски, з яких вона сама бере музику для фільмів, тому що для неї це ніби вже готовий персонаж».
Персонажі Кіри Муратової — це доконані образи, котрі здатні мігрувати із однієї стрічки до іншої. Недаремно режисерка знімала одних і тих самих акторів в більшості своїх фільмів. Повтори героїв/образів/архетипів гармонійно поєднується зі способом роботи Муратової із кінотекстом: в замкнене коло повторів потрапляють вербальні фрази, окремі кадри, а іноді й повороти сюжету.
Режисерка присягає на вірність і музиці, яка з’являється у її стрічках з нарочитим підкресленням, часто з навмисною зупинкою дії. Але здається, що Муратова мислила музично не лише музику, а й репліки акторів: їхні голоси контрастні за тембрами, їхні інтонації вивірені та акцентовані повторами, з їхнього одночасного звучання може навіть вийти непоганий трек. Лобове зіткнення несумісностей стає наріжним каменем робіт Кіри Муратової.
«Я вам бажаю щастя і справжнього кохання»
1979 року фільм «Пізнаючи білий світ» з’явився та відбувся майже непоміченим, що було особливо дивно після одіозної відправки на полиці попередньої стрічки режисерки «Довгі проводи». На перший погляд, «Пізнаючи білий світ» здається яскравою (дебют Муратової у кольоровому кіно) радянською агіткою про комсомольське будівництво заводу. Але бетонно-цегляні декорації лиш загострюють ліричну лінію стрічки: любовний трикутник Михайла (Сергій Попов), Люби (Ніна Русланова) та Миколи (Олексій Жарков). Історія тихого зародження кохання відбувається під ревіння моторів вантажівок та звуки роботи будівельних кранів.
Заглушає настирливий урбаністичний шум лише «Кітч-музика» Сильвестрова. Цей факт стає особливо чуттєвим після усвідомлення примітки автора: «Грати дуже тихо (??) та гранично тихо (???), ніби здалеку» та «Грати дуже ніжно, сокровенним тоном, ніби обережно торкаючись музикою до пам’яті слухача, щоб музика звучала всередині свідомості, ніби пам’ять слухача сама співала цю музику». Стосунки Михайла та Люби («Кітч-музика», звісно, їхня аудіальна складова) завдяки музиці Сильвестрова мігрують із реального простору сірої буденності в метафізично-сокровенний простір “щастя та справжнього кохання».
Тема ностальгії, яку згадує композитор у примітці, виявляється і у фільмі Муратової. Люба постійно розповідає Михайлові про свого брата, детально змальовує його риси, сумує за ним. Утім, з перших реплік героїня порівнює брата із самим Михайлом і, зрештою, зізнається у фіналі про свою вигадку. «Кітч-музика» як «звучання всередині свідомості» дуже нагадує образ ідеально вигаданого персонажа, якого постійно згадуєш попри те, що ніколи раніше його не зустрічав.
Майже за зразком оперного жанру, на тлі любовного трикутника з’являється друга пара закоханих: Галя (Наталія Лебле) та керівник драмгуртка (Віктор Аристов). Їхня історія без слів ледь помітна на тлі основного сюжету, але яскрава музична характеристика романсу Сильвестрова «Бегут наши дни» не дозволяє цій історії загубитися в багаторівневій структурі фільму. Спершу фраза «навсегда, навсегда» виривається з контексту музичного епізоду, а у візуальному ряді через вікно вантажівки, що проїжджає повз, глядачі лише кілька секунд бачать ідилічну картину спільного виконання романсу закоханими. Їхній розрив у фіналі доповниться повною версією музичного епізоду, вкінці якого раптом з’явиться фрагмент Сімнадцятої сонати Бетховена.
Важливе місце у фільмі займають цитати популярної музики. Вже на початку стрічки Михайло наспівує «Вологду» гурту «Пісняри». Ця ж пісня звучатиме вже з уст Люби ближче до середини фільму (28:55). Цей епізод особливо цікавий тим, що Муратова за допомогою музичних фрагментів розкриває образи героїнь: разом зі співом Люби ми чуємо «Пісеньку крокодила Гени», яку «виконують» близнючки Зоя і Віра (Олена і Наталія Шелгунови), а також пісню з радянського фільму «Серця чотирьох» «Все стало вокруг голубым и зеленым», яку співає Галя. Безтурботність дівчат-тінейджерок, артистичність та ностальгійність Галі, Любине вторення своєму коханому зливаються в дивну поліфонію. Ритмічною опорою цього епізоду стає звук накладання тинькування на стіну.
Муратова-поет перемагає у фіналі, хоча, правду кажучи, режисерці так і не вдалося імітувати соцреалістичного прозаїка. Приїзд молоді у новозбудовані оселі відзнято при неймовірно красивому заході сонця. Панорамні проїзди камери чергуються зі швидкою зміною кадрів та паралельним монтажем зображення Люби та Михайла в дзеркалі із силуетом Миколи на горизонті. Несподівано цей прийом дублює звук: почергово змінюються мотиви сонати Бетховена та романсу Сильвестрова.
«Прощавай. Гроші на круглому столику»
Романс «Бегут наши дни» мігрує до стрічки «Чеховські мотиви» (2002) та з’являється тут у виконанні Жана Даніеля як інтермедія між двома екранізованими творами Чехова («Важкі люди», «Тетяна Репіна»). Кіра Муратова згадувала реакцію Валентина Сильвестрова на таке залучення його музики: «Він сказав після «Чеховських мотивів»: «Навіщо ви дали цю пісню Жану Даніелю? Він так голосно її співає! Її треба було тихо». Але це вже постфактум він заявляє, одразу відвертається та йде. Жан Даніель співав голосно, але Сильвестров дає мені диски досі».
Варто зазначити, що у цьому фільмі використання пісні відбувається при кардинально інакших обставинах у візуальному ряді: замість екскаваторів та бетону демонструється сільське подвір’я та худоба. Тож «перевертання» ідеї відбувається і в музиці: інтимне майже нашіптування у «Пізнаючи білий світ» стає гучним теноровим співом у «Чеховських мотивах». У всякому разі, дисонанс відео та звуку зберігається. Але чуттєвість, зрештою, витісняється абсурдом.
Перемога абсурду відбувається в епізоді вінчання, яким, очевидно, надихався і Сергій Лозниця при створенні «Донбасу». Щонайменше, поява актриси Наталії Бузько на весільних церемоніях у фільмах обох режисерів лиш додає впевненості щодо такої «пасхалки» Лозниці.
Саме в сцені вінчання проявляється максимальне загострення абсурду, не тільки муратівського, а й чеховського. На шлюбі у церкві присутні настільки контрастні персонажі, що їхні розмови паралельно із текстом релігійного обряду викликають сміх та іноді навіть жахають. Контраст грішного з праведним Муратова подає як зіткнення протилежних і таких однакових звуків (сигнали машин і церковні дзвони) і музики (арія Періколи з однойменної оперети Оффенбаха одночасно із “Достойно єсть” Бортнянського).
Попри інтермедійну функцію музики у «Чеховських мотивах», фільм насичений звуками. Вони яскраво виділяються серед фонового шуму та діалогів, утворюючи свою окрему «музичну» лінію. Сьорбання за столом, тікання годинника, звісно ж, містичні дзвіночки, що звучать при появі незнайомки на шлюбі, – це все окремий простір, який надає цілому фільму ритмічних градацій.
- А як же «Лебідь» Сен-Санса? Він же звучить у фільмі повністю!
- Красиво. Люблю. Балет. Дивитись.