У травні на провідному лейблі класичної музики Naxos вийшов перший диск українського піаніста Дмитра Чоні, Володаря золотої медалі ХІХ Міжнародного конкурсу піаністів Paloma O’Shea Santander. Програма диску зосереджується на музиці ХХ століття та привертає увагу якісною, професійною грою.
У розповідному тоні піаніста важливу роль відіграє теплий, приємний тембр та оптимістичний погляд на перший зошит Клода Дебюссі “Образи”. Ліричні діатонічні пейзажі “Відображення у воді” змінюються тонкими обрисами хроматично нових ситуацій-образів: десь впав маленький камінець, а на воді розпливлось маленьке коло. За згадками Маргарити Лонг, композитор розумів певні музичні картинки першого зошиту “Образів” метафорично. І у малоконтрастних перегуках низьких регістрів партії лівої руки та розсипів портаменто в правій, і у помірному нешаблонному темпі, який видав би недоліки піанізму, зрозуміло – дебют молодого піаніста однозначно позитивно втілює його найкращі риси. Свіжі, часом ризиковані рішення із раціональним формотворчим підходом до кожного твору, світле, чисте туше поряд з вигадливими тембровими пошуками свідчать про ненав’язливу скромність блискучої гри виконавця.
Зіткнення двох епох – XVIII та XX століття відбувається в п’єсі “Присвята Рамо” уже в перших тактах. Аскетична мелодійність на противагу заокругленим інтонаціям зітхань, звучить на диску без глибокого басу, що допомогло б створити вільне “поле гри” в середньому діапазоні, розширити його об’ємність. Суворість, а чи холод від “Гробниці Куперена” М. Равеля, з якої віє “Те, що бачив західний вітер” К. Дебюссі, наприкінці твору змінюється тихою розгубленістю: пам’ять про епоху існувала, доки лунав твір – і зникла з останнім кадансом мажорної субдомінанти, запаливши соль-дієз мінорний кінцевий акорд.
Соліст звично ретранслює переливи/градації/перегукування у п’єсах штибу “perpetuum mobile”. За настроєм у циклі “Рух” – найбільш вдала та цілісна, схожа до “Феєрверка” Дебюссі – не позбавлена коротких спалахів, але й не обтяжена “вибухом”. “Фантастична, точна”, – за ремаркою автора, саме у цій п’єсі піаніст дає волю легкості та віртуозності, при цьому не розмежовує темброві характеристики усіх регістрів. Певна механічність п’єси, близькість до урбаністичної образності трактується виконавцем динамізовано, з прицільною увагою до акордових співзвуч, а у решті видів фактури, застосованих Дебюссі, Чоні проявляє яскраво імпресіоністичну зображальність.
“Images” Дебюссі можна перекласти не тільки як “Образи”, а і як “Картини”. Виконанню Дмитра Чоні все ж більше пасує другий варіант: мальовничі образи, створені французьким композитором в інтерпретації піаніста перевтілюються у картини, акуратно вставлені в рамки динамічних відтінків та тембрового різноманіття. Безперечно, їм не бракує агогічних відхилень, темпових зсувів та сміливих формотворчих рішень. Тільки ці вишукані обрамлення стискають формат полотна: відтак картини залишаються сам на сам із їхніми відвідувачами-слухачами… Так, “картинки” не рухаються, а “вода” не звучить, отже, Дмитру Чоні вдається перенести мальовничість фортепіанних фігур на авторське барвисте тло.
Перша соната Альберто Гінастери на диску звучить під зіркою Дебюссі. Стримана бурхливість та темпераментність виконавця викликають ситуації загравання з ритмом у першій частині, щоразу збавляючи загальний темп, а віртуозність піанізму підтверджує високий рівень гри Дмитра Чоні – як у “заввиграшковості” другої частини. Щедра синкопованість межує в ній із знаковими фактурними викладами-згадками Сонати І. Стравінського. Увесь арсенал музики першої половини ХХ століття до 1947 року: саме на містеріозній другій частині сонати усвідомлюється уся компактність та хронологічно-ідейна досконалість підібраної програми диску.
“Жорсткий” остинатний фінал студента Університету музики та театрального мистецтва Ґрацу вінчає першу Сонату Хінастери, де третя частина являє особливий “пазл” сонатного циклу, що у творчості латиноамериканського композитора димензіює усталені розуміння обраної жанрової моделі. Відгуком-аркою на диску стане Соната №6 Сергія Прокоф’єва, але спершу дорогу йому перейде Етюд “Arc-en-ciel” Д. Ліґеті.
Компендіум напрацьованих концептів та винаходів творчості Дьордь Ліґеті у своїх етюдах поєднує із проблематикою віртуозності та змістовністю, близькими до етюдних опусів Ф. Шопена, Ф. Ліста та К. Дебюссі. Елегантний свінг “Веселки” на чорних та білих Дмитра Чоні звучить скляним тембром високих регістрів. Після такого ліричного відхилення музики, що замріяно спадає та підіймається, утворюючи своїми контурами різнокольорову дугу, виконавець приміряє точну оптику прокоф’євського піанізму.
Точкою вищого пілотажу піаніста стає Соната №6 Ля мажор Сергія Прокоф’єва. Про неї С. Ріхтер висловлювався так: «З варварською сміливістю композитор пориває з ідеалами романтики і включає в свою музику руйнівний пульс ХХ століття. Класично струнка у своїй рівновазі, попри гострі кути, ця соната неймовірна». Остинато першої частини інколи змушує соліста втрачати “нерв” і нудьгувати, Allegretto спершу не вистачає вигадливості та гострого жарту, і поступово друга частина набуває рис маршової іграшковості та міліє у загальній концепції. Вальс Lentissimo у найкращих традиціях джульєтної образності бажає більшої уваги до оркестровості тембрів, а фінал вражає своєю стихійністю, організованою у потужний вольовий імпульс.
Майстерна та глибока гра Дмитра Чоні заслуговує найвищих відзнак. Творчий шлях піаніста – на низькому старті, а його дебютний диск – в когорті значущих записів музики ХХ століття. Псалом Відображенню: від “батька епохи” Дебюссі до Дебюссі у Хінастери, Ліґеті та Прокоф’єва.