Київська опера відкрила новий сезон премʼєрою мюзиклу «Піноккія», який виконували три дні поспіль — 15, 16 та 17 вересня. Над трансформацією сюжету казки Карло Коллоді працювали автор лібрето і режисер театру Дмитро Тодорюк, а також композитор Борис Севастьянов, якого обрали для написання музики в результаті відкритого конкурсу серед тридцятьох учасників.
Роботу над постановкою широко висвітлювали у соціальних мережах театру, глядачам обіцяли справжній бродвейський мюзикл. Очікування підживлювалися досвідом Бориса Севастьянова в жанрі музичних вистав — у 2021 році він представив на харківській сцені «Хроніки Нарнії. Таємниці пасхального коду».
Мюзикл в Україні
Слово «мюзикл» одразу асоціюється з творами Леонарда Бернстайна («Вестсайдська історія», 1961) та Ендрю Ллойда Вебера («Кішки», 1981; «Привид опери», 1986 тощо), адже саме вони набули статус канонічних та є взірцями для сучасних авторів. Навіть той, хто не слухав ці мюзикли повністю, тою чи іншою мірою з ними знайомий. Наприкінці ХХ століття мода на мюзикл виходить за межі Бродвею, і європейські країни пропонують свої твори. Найуспішнішою в цій царині стала Франція, де були написані «Знедолені» (1986), «Собор Паризької Богоматері» (1998) та «Моцарт. Рок–опера» (2009), «піратське» виконання якої (під зміненою назвою) було дуже популярним в Україні у 2020–2021 роках.
Якщо резюмувати, то мюзикл в сучасному розумінні — це вистава, яка відрізняється від традиційних музично–театральних жанрів більшою стильовою свободою і відповідно відмовою від опори на академізм на користь інших популярних музичних напрямів. Основною ж рисою, яка визначає успішність мюзиклу — поряд з ефектним візуалом та вдалим виконанням — є музика, яка легко запамʼятовується. Як наслідок, найяскравіші номери стають хітами та отримують життя поза межами самої вистави. Як, до прикладу, дует «The Phantom of the Opera» з однойменного мюзиклу, або ж тріо головних героїв «Собору Паризької Богоматері» під назвою «Belle».
Щодо України, то одним з найбільш ранніх звернень до цього жанру є мюзикл Сергія Бедусенка «Любов, джаз та чорт» (1981) за Йоазасом Ґрушасом та рок–опера «Біла ворона» (1989), створена Геннадієм Татарченком та Юрієм Рибчинським. Автори підтверджували вплив бродвейських мюзиклів на свої твори та навіть пишались ним. Зараз же в київських театрах зазвичай проходять адаптації іноземних мюзиклів. До прикладу, в Київській Опері довгий час трималась «Школа року» Вебера, а репертуар Київської Оперети (за виключенням «Тигроловів») насичений різноманітними «хітами» –– від «Скрипаля на даху» до «Сімейки Адамсів». Тим ціннішою є «Піноккія» — нова та, що найголовніше, українська постановка.
Хто така Піноккія?
З першого погляду, назва мюзиклу здається друкарською помилкою, втім головною героїнею є дівчинка. Дмитро Тодорюк взяв за основу казку Карло Коллоді, яку переінакшив та значною мірою поглибив. Саме тому Піноккія є не просто лялькою, а «нетерплячою душею», яка на початку оповіді навчається в «Пансіонаті підготовки душ». Його директоркою є Фея з казки Коллоді (саме з неї для совіцьких дітей Алєксєй Толстой зробив блакитнокосу Мальвіну). Нетерпляча вихованка пансіонату так сильно бажала розпочати своє життя в тілі людини, що директорка врешті дала їй тимчасовий прихисток всередині деревʼяної ляльки. Але з умовою подальшого перетворення її на живу дівчинку.
На цьому моменті глядач потрапляє в майстерню Джепетто — молодого тесляра, якому замовили «ляльку, яку ще не бачив світ». По неї приходить Арлекін, якого можна впізнати тільки за характерним костюмом. Насправді ж він виявляється масивним та незграбним басом із наддніпрянською говіркою. Його в майстерню відправив «хозяін», який, як ми дізнаємось зі слів гротескного Арлекіна, «сьодня не ночує у місті».
Тут постає проблема, адже в замовлену ляльку вже вселилась «нетерпляча душа», а Джепетто визнав її за доньку. Драматизм ситуації швидко згасає завдяки найочевиднішому рішенню — зробити нову в найшвидший термін. Піноккії кортить допомогти батьку, а втім він доручає їй тільки прибирання. У цей момент відбувається діалог, який може спантеличити сучасного глядача. Дівчинка, хай і деревʼяна, бажає допомогти саме у виготовленні ляльки, втім Джепетто розпочинає промову про те, що «дівчата мають дбати про чистоту в домі». Здавалося б, це іронія автора над патріархальними установками, але небажання Піноккії «дбати про чистоту» подається в одному контексті з її небажанням ходити до школи — тобто як щось абсурдне.
Після монологу тесляра про «хочу та повинен», дівчинка тікає з дому та опиняється в місті під назвою Карабосленд, яке тримає в заручниках злий продюсер на імʼя Кара-Босс. Вона зустрічає інших персонажів комедії dell’arte — Пʼєро та Коломбіну. Вони, разом вже зі знайомим нам Арлекіном, іронічно оспівують долю артиста, чим зацікавлюють Піноккію. Знайомство з «хазяїном» проходить напрочуд добре — він дарує головній героїні цінний медальйон і пропонує славу та розкоші. Втім, умови контракту її не влаштовують, і Піноккія тікає разом з медальйоном Кара–Босса.
Друга дія розпочинається в чудернацькому лісі, де події розгортаються схоже до сюжету літературного першоджерела. Єдине що, Піннокію ошукують Кішка та Лис, яких символічно виконують ті самі артисти, що і Фею-директорку пансіону душ та одного з її викладачів. З дерева, на яке Піннокію повішали розбійники, її знімає Коломбіна. Вона розповідає про тиранію, влаштовану Кара–Боссом, масові арешти та жахливі умови утримання вʼязнів, першим з яких став саме Джепетто.
Розуміючи небезпеку повернення до Карабосленду, Піноккія та Коломбіна вирушають до утопічної країни «РобиЩоХочеш». Насолоду від веселощів та байдикування порушує сон Піноккії, в якому закутий в кайдани Арлекін звинувачує деревʼяну дівчинку в бездії. Цей сон стає поштовхом до пробудження всередині героїні почуття обовʼязку перед друзями та, що найголовніше, — перед батьком. Вона покидає країну «РобиЩоХочеш» та повертається до міста, де на власні очі бачить страждання, спричинені Кара–Боссом.
Підходом до кульмінації стає зустріч з Джепетто у загальній камері та новина про те, що «старий Роберто щойно замерз назавжди». Піноккія, яка вже пройшла внутрішню трансформацію, стрибає в піч, щоб вогонь у ній не згас. Ця самопожертва знаходить неабиякий відклик у містян — вони скидають Кара–Босса та звільняють всіх засуджених. Втім це не все. «Нетерпляча душа» виконала завдання, покладене на неї Феєю, тому Піноккія перетворилась на живу дівчинку.
Відмова від Буратіно (?)
Сюжет казки про деревʼяного хлопчика (чи то італійського, чи то совіцького) вже довгий час вабить митців. Цьому доказ і численні адаптації в кіно та мультиплікації, і різноманітні музичні вистави. Так, до прикладу, минулого року Національна опера представила «трансформований» балет Юрія Шевченка про Буратіно. Втім, як виявилось, новації полягали лише в поверненні персонажам совіцького «Буратіно» імен їхніх італійських прототипів.
Щодо Київської Опери, то, на жаль, без дрібки «буратінізмів» не обійшлось навіть в такому свіжому прочитанні казки про Піноккіо. Так, власник лялькового театру Жеривогонь (Mangiafoco в оригіналі італійською мовою) перетворюється на Кара-Босса, передаючи «привіт» своєму совіцькому аналогу, а Коломбіна видавалась більш розкутим аналогом Мальвіни, про що свідчить нам її блакитне волосся та сюжетна роль як рятівниці Піннокії.
Музичне втілення
Музика Бориса Севастьянова збирає весь сюжет в єдине ціле, адже динамічність та ефектність звучання казки не переривались у жодному з номерів. Також відчувався вдалий баланс між живим оркестровим та електронним звучанням — вони досить органічно поєднувались між собою. Емоційна палітра мюзиклу доволі широка: тут і ліричний дует Джепетто та Піноккії, і зловісні куплети Кара-Боса з гротескно-комедійними приспівами, і драматично-напружені пісні, як, до прикладу, пісня увʼязненого Арлекіна.
Щодо артистів, то Наталія Чепченко була доволі органічною у ролі Піноккії — їй вдалось виконати доволі складні вокальні партії своєї героїні, не втративши юнацький запал та не перейшовши ненароком до надмірного академізму. Так, наприклад, персонажі Феї та Вчителя (а згодом — Кішки та Лиса), у виконанні Дарії Назимчук та Станіслава Пащука цим похвалитись не можуть. Обидва артисти виявились заручниками ситуації, в якій оперних співаків залучили до роботи в мюзиклі. Видавалось, що вони не мають ні відповідного досвіду, ні слухових уявлень, що стосувались би бродвейського мюзиклу. Звісно, це ніяким чином не принижує самих виконавців, адже проблема ігнорування не-академічної музики в професійному музичному середовищі існує давно.
Окремо хотілось би зупинитись на Кара–Боссі (Олександр Киреєв) та Джепетто (Євген Бічасний). Здавалося б, що може обʼєднувати цих двох персонажів? Насамперед — беззаперечне та постійне відчуття вдалого підбору виконавців, які відверто насолоджувались своїми ролями. Вони обидва є уособленням бродвейських уявлень про артистів — харизматичні, розкуті та абсолютно драйвові. Це виявилось як і у виконанні вокальних партій, так і в потрапляння в образ загалом. Те саме можна сказати і про Пʼєро (Віталій Іванов), який, попри «зриви» в сольному номері, виглядав та звучав дуже дотепно.
Візуальна ідея
Однією з запорук успішного мюзиклу, окрім вдалого музичного оформлення, безсумнівно є яскрава візуальна концепція, тому перед режисерсько-постановчою групою (Віталій Пальчиков — режисер–постановник, Данило Василенко — сценограф, Дмитро Курята — художник із костюмів) стояло завдання зберегти фантастичність сюжету, демонструючи глибокі сенси, що вкладені в твір. І дійсно, видовищні декорації з увагою до деталей допомогли якомога краще розкрити історію Піноккії — від неонових вивісок, якими завішані депресивні будівлі-бокси Карабосленду до пансіону душ, вирішеного у вигляді балетного класу в рожево-зелених тонах. Ту саму функцію виконали яскраві костюми (особливо ляльок та Кара–Босса), а також — винахідливі мізансцени. Найбільш показовими в цьому плані видались номери Кара–Босса, який в оточенні мовчазного охоронця (Микита Наумов) та вульгарно вбраної фаворитки (Катерина Рисістих) тягне змучених містян (кордебалет) за невидимі ланцюги або ж їде на саморобному троні, закріпленому на візку, який тягне Пʼєро.
Автори «Піноккії» геть по-новому дивляться на казку Карло Коллоді. Вони осучаснили сюжет та, якщо не зняли акцент з суто виховної функції твору, то зробили її ненавʼязливою — чим привабили молодшу аудиторію. Показ вад сучасного суспільства та його ідеалів, гіпертрофована демонстрація сучасного шоу–бізнесу, проблема вірного вибору в світі, повному спокус, — це ті якості, що апелюють і до дорослого слухача.
Чи стала «Піноккія» повноцінним мюзиклом «бродвейського ґатунку»? В ідеалі, для більш обʼєктивної оцінки «бродвейськості» «Піноккії», було б цікаво переглянути постановку в справжніх «бродвейських» умовах — прийнамні на більшій за площі сценою та можливістю залучити рок-бенд замість використання електроніки. Але беззаперечним фактом є те, що сам по собі мюзикл вийшов доволі ефектним з точки зору як візуалу, так і музичного оформлення. Що важливо — деякі мелодії дійсно «застрягли» в голові на декілька наступних днів після вистави.
Таким чином, Київській Опері вдалось якщо не сягнути «бродвейського стандарту», то, як мінімум, створити якісну сучасну українську виставу, доступну практично всім віковим категоріям — і це не може не тішити.