Українська музична спільнота вшановує світлу пам’ять видатного композитора, музикознавця й піаніста Олександра Козаренка, який відійшов у засвіти цього березня. 24 серпня йому виповнилося б 60 років. Про знаковий момент становлення Козаренка у Львові розповідає музикознавець та диригент, генеральний директор Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика, Володимир Сивохіп.
Я б хотів розповісти про Олександра і те, як він з’явився у Львові наприкінці 80-х — на початку 90-х минулого сторіччя. Почну з того, яким тоді були ми, студенти Львівської консерваторії імені Лисенка.
Час був непростий: межа перелому, коли розвалювалась одна держава й створювалась інша. Львів тоді ставав, в першу чергу, центром політичного відродження, а згодом, звичайно, зайняв свою традиційну місію бути П’ємонтом і в культурному руслі. Однак атмосфера класичної музики тоді була доволі гнітючою. Майже нічого не відбувалося і нам, студентам, не було аж так цікаво спостерігати за культурним життям міста.
Вже буквально на межі 80-х і 90-х років почали відбуватися процеси, які зараз, з огляду на минуле, є історичними для Львова. З-закордону повернувся Мирослав Скорик: його запросили викладати на кафедру композиції, згодом він очолив також Львівську організацію Національної спілки композиторів. Він одразу запросив мене до себе і я став (з 1990 року) відповідальним секретарем правління Спілки. І, здається, у Львові картина почала змінюватись.
По-перше, звучала музика самого Скорика. Пригадую, яке враження на всіх справив його Концерт для віолончелі з оркестром, який виконала знаменита солістка Марія Чайковська. Далі з’явився його «Диптих», який дотепер є надзвичайно популярним, а ще його Третій фортепіанний концерт, який Скорик фактично писав для себе і був його першим виконавцем. Також ми захоплювались творами Юрія Ланюка, який в цей час стрімко, несподівано виходив на сцену класичної музики. Дотепер одним з найвідоміших його творів є його «Камерна музика для струнних, фортепіано, клавесину та ударних, яка, здається, активно почала виконуватись від 88-го чи 89-го року.
І ось я пригадую сцену в коридорі Львівської консерваторії. Це було на першому поверсі, коли студенти консерваторії, мої колеги (здається, серед них, наприклад, була Ярина Турянська з Івано-Франківська) дуже жваво дискутували про музику, а в руках тримали магнітофонні касети. То були записи творів Олександра Козаренка. Його самого ми у Львові тоді ще не знали, — при тім, що він вчився у Львівському музичному училищі, але знали, що є такий дуже відомий активний студент Київської консерваторії. І ми разом слухали ці твори. Що це були за твори? Звичайно, з пам’яті говорити важко.
Очевидно, це були його «Писанки», очевидно, це були його «П’ять весільних ладкань з Покуття», здається, й «Інвенції для чотирьох мелодичних інструментів». Це було несподівано свіжо, несподівано рішуче і надзвичайно цікаво. У цих творах ще тоді зовсім молодий композитор показав своє особливе відношення до фольклору. Це не була та неофольклорна хвиля 1960-70-х років, до якої належали Скорик, Дичко чи Грабовський, — а щось зовсім інше, значно модерніше, свіжіше, й значно витонченіше, водночас наповнене такими старими архаїчними русинськими (в доброму розумінні) елементами.
Власне, ці твори показали його підхід до автентичності та його особистісного трактування гуцульського, бойківського, будь-якого іншого фольклору. Вже пізніше, коли Козаренко став відомим композитором, він не один раз ще у своїх творах показував саме такий підхід.
І ось з цих магнітофонних касет Козаренко раптом у Львові здобув шалену популярність і прихильність, в першу чергу, серед нас, серед молоді. Він став з’являтись у Львові. Спілка на чолі зі Скориком стала запрошувати його на наші перші фестивалі, мистецькі заходи. Таким чином ми змогли познайомитись з його масштабнішими творами, такими як «Чакона» чи «Епістоли» для симфонічного оркестру, написаними на початку 90-х років.
Дуже цікаво той час прозвучав його «Concerto Rutheno» — інструментальний твір, також насичений цими архаїчними мотивами. І нам найбільше сподобалось, як Олександр трактував партію фортепіано, перетворивши інструмент практично в автентичні цимбали. Далі Олександр Козаренко, напевне, випадком долі, але з‘явився у Львові.
Він приїхав викладати в консерваторію: на кафедру композиції, на кафедру історії музики. Ми стали частіше бачитись, стали друзями, партнерами, співорганізаторами багатьох наступних Олександрових прем’єр. Кожна з них — була велика подія в мистецькому житті Львова. Тоді він був на видноті; кожен його твір, а це були масштабні твори, — був неординарним і в доброму розумінні кричущим. Всі до нього прислухались і підтягувались.
Власне, з Києва Олександр привіз свого «П’єро мертвопетлює», тексти якого він взяв у квартирі Михайля Семенка. Він перебував там довго і написав дуже оригінальну музичну композицію для контртенора і камерного ансамблю. Саме у Львові мала відбутися знаменита прем’єра, і саме тут Олександр знайшов такого ж юного молодого, обдарованого — свого майбутнього творчого приятеля, — молодого Василя Сліпака. Практично одним з перших виходів його на сцену було виконання кантати Козаренка. Це була велика подія не тільки для львів’ян, адже кантата повторювалась в багатьох містах України, й усюди вона підіймала не тільки списи, а й щирі та теплі мистецькі дискусії. Відтоді практично кожні пів року, кожен рік Олександр старався представити свій новий проєкт тут у Львові: це завжди зустрічалось з ентузіазмом.
Я пригадую, коли восени 1994 року відбувався перший концерт щойно новоствореного камерного ансамблю «Віртуози Львова», на цю подію Сашко приніс свій також щойно написаний твір «Сумна пісня пам’яті Вітольда Лютославського», який саме помер. Так само мені він приніс щойно написаний свій твір для мішаного хору з «Острозького триптиху», питав, чи не виконає цей твір наш спілчанський камерний хор «Глорія». Звичайно, ми його залюбки виконали, в тому числі й під час незабутньої поїздки хору «Глорія» до Коломиї на фестиваль Кос-Анатольського, який Сашко успішно кожен рік проводив.
Далі Олександр дуже активно влився у фестиваль «Контрасти» від його першої едиції в 1995 році. Спершу був його львівський «Дон Жуан» за мотивами новел Леопольда фон Захера-Мазоха. Але Олександр, звичайно, прив’язав його до своєї долі, а він сам з Коломиї, тому назвав твір «Дон Жуан з Коломиї». Львівська прем’єра виправдала найсміливіші очікування. Історія про трагічний любовний трикутник Олександром була передана неймовірно: він залучив прекрасних виконавців, — групу ударних інструментів, Київський квартет саксофоністів на чолі з Юрієм Василевичем і дуже популярний тоді у Львові балет «Акверіас» з керівницею Оксаною Лань, який просто заворожував чарівною пластикою і своїми прекрасними оригінальними костюмами.
Далі кожен рік, — за певною недомовленою домовленістю, — Олександр готував для Спілки композиторів, для «Контрастів» чергову прем’єру. Це були завжди самодостатні твори: сміливі й відкриті, вони були наближені до театральності, до перформансу. Пригадується його мелодрама «Орестея» для читця та ударних інструментів, чи це, наприклад, була опера «Час покаяння», чи ряд інших творів…
Це був політ яскравої комети над Львовом, вияв справжнього світла — самобутнього, індивідуального, дуже суб’єктивного, дуже нетрадиційного, але все-таки дуже яскравого і щирого. Дуже шкода, що цей політ так передчасно перервався.