Ім’я Романа Реваковича добре знане як у Польщі, так і в Україні — диригент, культурний дипломат, промоутер української музики за кордоном і водночас популяризатор польської класики в Україні. Його багаторічна діяльність охоплює десятки концертів, прем’єр та міжнародних проєктів, де музика виступає мовою глибокого порозуміння.
Починаючи від заснування фестивалю «Контрасти» у 1995 році й до найсвіжіших ініціатив із оркестрами в різних містах України, Ревакович продовжує розширювати горизонти сучасної музичної сцени і 27 квітня виступить у Львівській національній філармонії. У цьому інтерв’ю диригент ділиться своїми спогадами, відкриттями та роздумами про силу музики.
— З Львівською національною філармонією ви пов‘язані ще з часів заснування «Контрастів». Наскільки цей момент творіння фестивалю сучасної музики і подальша його доля вплинули на вашу візію української музики?
«Контрасти» дійсно стали важливою частиною моєї музичної діяльності. У 1995 році створення такого фестивалю було певною мірою несподіваним викликом, який ми прийняли з ентузіазмом. Нашим бажанням було протиставити щось тодішньому соцреалістичному офіціозу, і фестиваль став таким альтернативним майданчиком.
Його різноманітність проявлялася, зокрема, у представленні польської музики, яка у 1960-х і 70-х роках заявила про себе на світовій сцені не лише завдяки Лютославському, Пендерецькому чи Гурецькому. Вже на першій едиції ми мали за гостей їхніх молодших сучасників, як–от Павєл Микєтин з ансамблем «Nonstrom». Незабутнім став і виступ Станіслава Скочинського, який привіз цілу фуру ударних інструментів і провів сольний концерт у Музеї історії релігії — колишньому костьолі Домініканів.
На «Контрастах» відбулися й мої перші диригентські спроби з симфонічним оркестром, адже до цього я працював із хором. Це суттєво вплинуло на моє подальше бачення музики та її інтерпретації. Врешті–решт я відійшов від організації фестивалю, оскільки обставини склалися так, що не міг бути присутнім тією мірою, яку вважав би для себе достатньою.
— Але досі багато львів’ян згадує, наскільки важливим був польський музичний контекст, привезений вами на перші «Контрасти». Цього разу у Львівській філармонії ви виступаєте з Академічним камерним оркестром «Віртуози Львова». Яка історія вашої співпраці?
Моя співпраця з «Віртуозами Львова» розпочалася ще у лютому 1995 року, коли вони дали свій перший концерт у Львові. До цього вони вже виступали в Коломиї на фестивалі Кос–Анатольського, організованому Олександром Козаренком. Цей перший концерт «Віртуозів» у Львові фактично став поштовхом до створення «Контрастів».
Власне, всі ці події пов‘язані з моєю співпрацею з Юрієм Ланюком і його твором «Скарга терну» на слова Богдана–Ігоря Антонича. Спочатку Ланюк був скептичний щодо можливості його виконання, особливо через складну партію сопрано. Однак у Варшаві я вже познайомився з Ольгою Пасічник, яка незадовго до того отримала II премію на престижному вокальному конкурсі в Нідерландах (International Vocal Competition’s-Hertogenbosch). Ми організували перше виконання твору в Києві 1994 року — окремим символічним моментом стало те, що цей концерт виявився першим в такій новоутвореній установі, як «Дитяча академія мистецтв», яку заснував Михайло Чембержі. Тоді часу на працю над цим твором було небагато, так що Ланюк розповів: зараз створюється камерний оркестр у Львові — він грав там на віолончелі. І так ми вирішили, що попрацюємо над «Скаргою» ще раз у Львові, що стало основою для концерту «Вечір прем‘єр».
Олександр Козаренко написав твір для органа та струнних, присвячений пам‘яті Вітольда Лютославського, який помер на рік раніше (1994). Також звучав «Покаянний стих» Ігоря Щербакова, «Chantefleurs et Chantefables» Вітольда Лютославського — прекрасний твір, який Ольга Пасічник тоді вдруге виконала і врешті він став родзинкою її репертуару. Вона записала цей твір і по усьому світу чудово виконувала.
Пізніше цю програму ми представили в Києві на «Форумі музики молодих», а вже в травні 1995 року почали працювати над «Контрастами».
Надалі наша співпраця з «Віртуозами Львова» тільки розширювалася. Ми виступали у Варшаві на «Варшавських музичних зустрічах», у Кракові на фестивалі «Музика краковських композиторів», де відбулася прем‘єра першого фортепіанного концерту Ігоря Щербакова. Сольну партію виконував, очевидно, Йожеф Ермінь.
— Цікаво, що ваша діяльність охоплює і презентацію польської музики в Україні, і української в Польщі. Як це відбулося?
У певний момент я запитав себе, що ж із українською музикою у Польщі? І чесно відповів: практично нічого. Так з‘явилися «Дні української музики» у Варшаві 1999 року. Ця ініціатива органічно пов‘язана з діяльністю фонду «Pro Musica Viva», який я заснував 1998 року. Спочатку це була суто практична потреба — необхідність юридичного оформлення фінансування запису платівки Юрія Ланюка. Але згодом фонд став ключовим інструментом для реалізації моїх міжнародних проєктів.
Уже багато років за підтримки польського Міністерства культури та національної спадщини у співпраці з Польським інститутом у Києві ми організовуємо концерти польської музики в Україні. Цього року відбулися виступи у Хмельницькому, Івано–Франківську, 27 квітня пройде концерт у Львові. Далі — Тернопіль у червні, Полтава і Київ восени. Важливо, що українські філармонії готові співпрацювати, надаючи оркестри й забезпечуючи організаційну підтримку. А я забезпечую свою та солістів участь, нотний матеріал, який також є вагомою складовою, бо це сучасні партитури, які треба орендувати, що коштує немалі гроші.
— Як формується програма цих концертів? Наприклад, у Львові ви додали «Диптих» Мирослава Скорика.
Програму пропоную я, виходячи від виконавських можливостей. У Хмельницькому прозвучали твір для струнного оркестру Вітольда Лютославського, Фортепіанний концерт Войцеха Кіляра та Реквієм Олександра Щетинського, де до струнних приєднався хор — дуже добрий хор ансамблю «Козаки Поділля». В Івано–Франківську були твори тільки для струнного оркестру. Щодо Львова — пропозиція включити Скорика надійшла від дирекції філармонії, і я радо погодився. Це символічний крок, адже філармонія носить його ім‘я, я мав змогу неодноразово з ним спілкуватися, а сам твір гармонійно вписується у програму.
— «Три п‘єси у старовинному стилі» Генріка Гурецького ви виконуєте вже багато років. Як змінюється ваше сприйняття цього твору?
Я прихильник того, щоб повторювати твори — вони з часом визрівають. «Ключ» до цього твору, як не парадоксально, — це дотримання темпової пропорції, яку заклав композитор. Спочатку темп дуже повільний (половинна = 40), потім він зростає двічі, а у фіналі знову уповільнюється.
Головна складність — втримання цих пропорцій і звідси віднайдення напруги в такій мінімалістичній музиці. У відповідних темпах і вимальовується той ренесансний стиль, який є основою для третьої частини твору. Існує легенда, що Гурецький надихався танцем, який виконували на весіллі короля Зигмунта ІІ Августа, (король, за чийого правління відбулася Люблінська унія, що приєднала Україну до корони, помер у 1572 році). Весілля було в 1540-х.
— Концерт–Ноктюрн Міколая Гурецького — ще одна перлина програми. Він звучить досить милозвучно, але наприкінці з’являється цікаво втілений конфлікт між солістом і оркестром. Як ви його інтерпретуєте?
Це справді вдалий твір, один із найяскравіших у польській літературі для сольної скрипки та струнного оркестру. Міколай Гурецький успадкував від батька розуміння часу і форми. Постмодерний підхід дозволяє йому звертатися до тональності й модальності, створюючи нове звучання, в якому відлунює минуле. Це вже далеко не та музика, яка шукає лише конструкцій. Можна згадати Валентина Сильвестрова, який вважав, що найкраща музика вже написана, а композитори сьогодні можуть лише знайти її відгомін. Тут же бачимо цікаві формальні поєднання, тобто моторна друга частина і крайні частини — дуже стримані, з прекрасними ліричними фразами. Саме тому цей твір такий виразний і емоційний, і він прекрасно вписується у нашу програму.
— Завершенням програми стане Другий фортепіанний концерт Войцеха Кіляра. Особливо важливу роль у його виконанні відіграє інтерпретація Йожефа Ерміня.
Ми давно співпрацюємо з Йожефом, і наша перша зустріч на сцені відбулася у травні 1996 року в Кракові — тоді ми виконували концерт Ігоря Щербакова з оркестром «Віртуози Львова». Відтоді було багато різних виступів і в Україні, і в Польщі. Наприклад, згадую концерт у Любліні 2011 року, присвячений 20-річчю незалежності України. Тоді прозвучав Фортепіанний концерт №2 Левка Ревуцького, а наступного року тут же, у Любліні, відбулася прем‘єра фортепіанного концерту Богдани Фроляк, де Йожеф Ермінь виконував сольну партію.
Що стосується твору Кіляра, то ми вперше виконали його 2012 року з нагоди 80-річчя композитора. Це сталося лише через рік після написання концерту. Він присвячений польській піаністці Беаті Білінській, яка стала першою виконавицею цього твору. У той час вона мала ексклюзивне право на його виконання. Коли ми планували концерти з музикою Кіляра в червні 2012 року, вона висловила бажання зіграти саме у Львові. І твір прозвучав у її виконанні. Але перед тим, українську прем’єру цього концерту ми представили в Івано–Франківську — з Йожефом Ермінем.
Беата Білінська поділилася зі мною інформацією, яку я не знаходив у жодному офіційному джерелі: Кіляр, створюючи цей твір, мав на думці трагічну катастрофу під Смоленськом. У музиці відчувається тривога, напруження. Початок твору — наче дзвони, могутні акорди фортепіано. Композиція яскрава, написана простими засобами, але з надзвичайною майстерністю. Цей твір я часто ставлю фінальним номером концерту — він створює потужну кульмінацію.
Ще один твір у нашій програмі — «Серенада для струнних» Мєчислава Карловіча. Це надзвичайно цікавий, ранній твір, позначений опусом 2. Він був написаний у Берліні, де композитор навчався. Я виконував цей твір багато разів, але лише нещодавно — можливо, саме в Івано–Франківську цього березня — відчув, що знайшов його ключ. І знову мушу сказати, що неспішність відкриває красу цієї музики.
Композиція створена 1896 року, в час Belle Époque — періоду, коли все здавалося гармонійним і впорядкованим. Західна Європа жила вдоволено, на відміну від Східної, де, зокрема, Польща залишалася без державності. У польській культурі цей період сприймається як трагічний. Хоча у «Серенаді» Карловіча відчутний салонний шарм, тут є і ехо польського фольклору, ритмічні структури в три долі — наприклад, мазуркові інтонації у частині, що носить назву «Вальс». У цьому вальсі відчувається прихована польська душа. Сам Карловіч — унікальний композитор, який, на жаль, передчасно пішов із життя, загинувши під лавиною. Однак він устиг залишити чимало цінних творів.
— Чи відчуваєте ви різницю у сприйнятті української музики в Польщі й польської в Україні, особливо в останні роки, в умовах повномасштабної війни?
Маю досвід представлення української музики на Фестивалі днів української музики у Варшаві — і вона сприймається там із захопленням. Ми викладаємо ці концерти на YouTube. Можна побачити не лише рівень виконання, а й реакцію публіки. Українська діаспора теж активно відвідує ці події. І це радше виняток, коли нас не нагороджують стоячими оваціями.
Пригадую концерти в Києві — один із Симфонічним оркестром Національної філармонії України, інший з «Київською камератою». Публіка вставала навіть під час виконання. Нас приймали дуже тепло.
Справа в тім, що я щиро люблю музику і намагаюся передати цю любов далі — запалити нею музикантів, оркестр, а згодом — слухачів. Цей вогонь, здається, доходить до сердець слухачів. Люди залишають зал натхненні. Гарний концерт — це своєрідний катарсис, можливість зупинитися й відчути енергетику, яка заряджає на наступні дні.
Втім, чим далі на захід, тим публіка стає стриманішою. Але навіть у Польщі, попри зовнішню стриманість, емоційне піднесення відчутне, і слухачі щиро радіють, що ми доносимо до них таку музику.
Читайте також:
- Альбом «Limbo» Вікторії Вітренко. Щоденник перебування в міжсвітті
- Данський акордеоніст Андреас Бореґард: про нову музику і перформативне виконавство
- Duologues Project: імпровізаційна музика в київському арт-кубі KORA