29 червня диригент Вадим Яценко за призначенням Міністерства культури України став генеральним директором і художнім керівником Національного хору імені Григорія Верьовки. Маючи нову посаду, він залишається також очільником Львівського муніципального хору «Гомін», що під керівництвом Яценка здобув велику популярність із програмою українського ретро.
Ми поспілкувалися з Вадимом через кілька днів після його призначення. Про те, чому важливо зберегти хор, як реформувати інституцію, що заскорузла в шароварній естетиці, і про досвід попередніх успішних проєктів — читайте у матеріалі.
Ми розуміємо, що хор Верьовки — продукт ідеологічної системи, який десятиліттями позиціював українську культуру так, як дозволяла і вимагала ця система. І вже за часів Незалежності інституція продовжує транслювати ту саму естетику. Ти зробив свій вибір, отже, ти бачиш сенс у тому, аби реформувати цю систему. На рівні місії і візії — який розвиток можна запропонувати?
Вадим Яценко: Ідейний компонент — це найбільша проблема зараз. Мені довелося зіткнутися з опором, ще навіть не приступивши до виконання обов’язків. Ми бачимо рівень медійності. Ще три-чотири роки тому уявити собі, що новина про призначення нового керівника хору Верьовки може набути таких масштабів було неможливо. Мені, звісно, складно, але цей підвищений інтерес зобов’язує.
З одного боку, є люди, які вважають, що цю інституцію треба повністю знищити. З іншого, є люди, які дійсно вважають, що те, що транслює хор Верьовки — це і є справжня українська культура.
У мене є багато ідей щодо того, що і як можна змінювати.
Передусім, інституція має комунікувати з суспільством, говорити про те, що таке українська культура і показувати її поза межами уявлень про гопак і «Несе Галя воду».
Окрім власне концертів потрібна просвітницька діяльність, залучення фахових думок через подкасти, онлайн-лекції, зрештою дописи у соцмережах хору.
Є багато людей, міцно вкорінених у цю систему, які бояться змін. Я впевнений, що ці люди так само, як і усі ми, ненавидять Росію, добре розуміють хто агресор у цій страшній війні. Але вони не усвідомлюють, що своєю діяльністю продовжують транслювати наративи культури тієї країни, яка намагається нас знищити, яка робила все, аби «братські народи» були під одним крилом.
Тому нам потрібна відкрита комунікація. Для цього будемо залучати багато експертів — музикознавців, фольклористів, тих, хто розуміє суть проблеми.
Мої колеги цими днями пишуть мені: «Вадиме, вітаємо і співчуваємо», або «Вадиме, а нашо?», або «Вадиме, що відбувається?». Вони не розуміють, яка перспектива може відкриватися — але я бачу цю перспективу.
Звичайно, для початку колектив треба зберегти — попри всі ті проблеми, що були в його історії. Я думаю, треба використовувати те, що хор Верьовки має впізнаваність.
Бренд хору вже існує — навіть з усіма складними моментами. Тепер його потрібно реформувати.
А для цього передусім — прозоро комунікувати з суспільством про усі помилки і складні контексти: так, це було, але цього більше не повториться.
Разом з тим, я не хочу кидатися гучними фразами, що абсолютно все погано — ні. Щоби впроваджувати зміни, треба спершу детально вивчити проблему. Зараз ми маємо доступ до інформації, маємо документи, архіви. От, наприклад, днями мені потрапив до рук список авторських творів і хорових обробок народних пісень Григорія Верьовки. Серед них є загальновідомі, а є й, зокрема, такі: «Урожайний хоровод», «Пісня про буряки», «Шахтарочка», «Колгоспні співаночки».
Багато хто каже: треба зберегти традиції. Але треба також розуміти ту підміну понять, яку зробила совєтська ідеологічна система задля великої пропаганди — що вона називала народною традицією. Ми маємо чесно про це говорити.
Навряд чи в ту епоху могло бути інакше — доводилось або працювати в дозволених межах, або їхати в Сибір. Не треба також забувати, що сам Григорій Гурійович брав участь в експедиціях, збирав фольклор — ми маємо бути вдячні йому за цей внесок.
Основа репертуару в хорі Верьовки — українська народна пісня. Справжня народна пісня у традиційному середовищі виконувалась зазвичай або одноголосно або невеликим ансамблем. А тут вона масштабується на великий колектив — хор, оркестр і балет. Як це робити? У мене є ідеї, але я не можу поки ними поділитись. Спершу треба розібратися в цьому питанні, пояснити колективу, щоб не викликати у них спротиву.
Ти випередив моє наступне питання — про роботу із традиційною музикою. У спільноті етномузикологів доволі скептичне, м’яко кажучи, ставлення до народних хорів загалом і хору Верьовки як флагмана цього руху зокрема. Бо народна пісня у тому вигляді, в якому вона звучить у таких хорах, має досить опосередкований зв’язок із традиційною культурою. Навіть починаючи з того, що ти вже зауважив — традиційні пісні не виконували хором на 80 людей. Власне, це радше совєтська практика масової пісні.
Вадим Яценко: Абсолютно. Совєтське помпезо ґрандіозо.
Крім того, у таких виконаннях губиться різноманіття тембрів, варіантність мелодій, які є у традиційній пісні. А до цього ще додаються пластикові віночки, зокрема й на головах жінок, які вже водять онуків до школи, блискучі шаровари — і маємо цілковитий симулякр, імітацію. То як у контексті хору Верьовки працювати з народною піснею, щоби вона не втрачала зв’язок з традиційною культурою?
Вадим Яценко: Ми маємо намагатися втілити образ українця так, щоби позбутися того великого нашарування пропаганди, яке було закладено в часи Совєтського Союзу. І цей образ може бути різним — потрібно багато досліджень, щоби знайти правильний підхід. І вивчати потрібно кожен конкретний приклад.
Читайте також: Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій
- Державний український народний хор під керуванням Григорія Верьовки, 1946 рік. Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів
- Державний заслужений академічний український народний хор імені Верьовки, 1984 рік. Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів
- Національний заслужений академічний український народний хор імені Верьовки, 2025 рік. Facebook хору
От візьмімо свято Купала. В загальному уявленні у нас воно асоціюється з плетінням віночків. Але в архаїчні часи там відбувалося щось значно цікавіше. От як у частині «Відьомське купало» з «Цвіту папороті» Євгена Станковича:
«Ой не стій коло тину,
бо я тебе перекину.
Перекину тебе,
бо не любиш ти мене.
Постояла — та не з тим,
дала дулю через тин.
Дала дулю, дала дві,
бо дурний ти, а я ні.
Не журися, препогана,
не до тебе я йду.
А як схочу женитися,
то я кращу знайду».
Ну вже ж не віночки вони там плели! І це — теж образ українця.
Я дуже вдячний Євгену Федоровичу за «Цвіт папороті». Це фантастична музика, фантастична вистава, фантастичні тексти. Я дуже хочу, щоб ми з хором змогли повернутися до цієї партитури.
Як плануєш працювати із голосами — народні й академічні і надалі будуть поєднуватись?
Вадим Яценко: Наразі ситуація у хорі така: усі хлопці — академісти, в сопрановій партії у нас порівну академістки і народниці, в альтовій партії — здебільшого народниці. Звичайно, мені треба розібратися з кадрами, це займе трохи часу.
Чи зберігати цю систему — думаю, так. Таке співвідношення усталилось при Авдієвському і завдяки цьому відбувся якісний стрибок у репертуарі. Також тут ідеться про професійну підготовку народних голосів. У нас є кафедри у вишах, які на цьому спеціалізуються — в університеті імені Драгоманова, в університеті культури. Одне з моїх завдань найближчим часом — познайомитися з керівниками кафедр, очільниками колективів.
Якщо йдеться про масштабні жанри, у яких залучено хор, оркестр і балет, то, певно, поєднання академічних голосів і народних — це найкраща ідея. У мене в планах є також окремі народні програми, які виконувались би тільки жіночим складом. Для цього я хотів би залучити команду спеціалістів, які могли би спрямувати роботу так, щоб це звучало максимально наближено до справжньої народної пісні.
А як щодо зовнішнього вигляду хору на сцені?
Вадим Яценко: Ми плануємо колаборації з українськими етнобрендами. Мені здається, це цікаво зокрема і для них самих. Окрім музичного продукту, який у перспективі буде показувати хор Верьовки, я би хотів, щоб це виходило і на візуальний ринок.
От, наприклад, дослідити традицію українського весілля і організувати проєкт, який покаже і традиційні пісні, і сам обряд — як це виглядало. Це можна оформити у будь-який жанр, ми абсолютно необмежені у виборі. Це може бути дійство в дусі фольк-опери. Або проєкт в контексті крутого модного фестивалю, як от «Вирій».
Перш за все, ми маємо розуміти навіщо ми це робимо. Не для того, щоб виконати план, який нам ставить міністерство, а для того, щоби нести ідею, цінність якої усвідомлюємо передусім ми самі.
Аби тільки змогти уникнути узагальненого, збірного погляду на традицію, яка може значно відрізнятися від регіону до регіону.
Вадим Яценко: Звісно, ми будемо консультуватися з етномузикологами. Але це не єдина сфера діяльності колективу. Все ж, ми плануємо показувати традиційну культуру і в контексті композиторського бачення.
От, наприклад, опера Миколи Леонтовича «На русалчин великдень» — це про масштабування української народної пісні. Мені здається, це може бути рольовою моделлю для моєї роботи.
Читайте також: Микола Леонтович. Про мистецтво, пам’ять і ластівку з Покровська
Утім, треба розуміти, що внутрішня кухня не дозволить впроваджувати усі ідеї так швидко. Щоб на сцені з’явився новий продукт — потрібні гроші. Гроші треба заробити.
Я часто наводжу такий приклад. У мене є син, йому сім років. Я відповідаю за те, щоб він був ситий, одягнений, щоб він вчився, комунікував з іншими дітьми. Мені здається, таке ставлення має бути і в керівників до своїх колективів. Говорячи про гроші, я не апелюю до міністерства — я сам як директор і художній керівник маю генерувати ідеї, які були би творчо цікавими і фінансово успішними. Це велика відповідальність.
Гадаєш, зміни в хорі Верьовки можуть спонукати до змін системи народних хорів в Україні загалом?
Вадим Яценко: Я думаю, ті оновлення, що відбуваються зараз, можуть спонукати до значно більших змін, і не лише у сфері народних хорів.
Поговорімо про ще одну твою відповідальність — хор «Гомін». Зараз у хору шалений гастрольний графік, який вимагає твоєї максимальної залученості. Це при тому, що в хорі ти працюєш за сумісництвом, а основним місцем роботи раніше була Львівська опера, а тепер — хор Верьовки. Як даєш раду поєднувати всі ці діяльності і як розподіляєш ресурси?
Усі плани хору «Гомін» вже розписані. Гастрольна діяльність не буде заважати моїй роботі у хорі Верьовки. Сьогодні ми співаємо 337-ий концерт, починаючи від серпня минулого року (розмова відбувалася 3 липня, перед виступом хору у місті Володимир — ред.). Усі добре розуміють, що інтенсивний гастрольний графік, який був у хору «Гомін» протягом минулого року і триває дотепер, не може таким і залишатись. Зрештою, є людський фактор.
Увесь каст хору розуміє, навіщо ми це робимо. Ми докладаємо усіх зусиль, щоб хористи почувалися комфортно. Втім, так не може тривати довго.
Звісно, я розумію, що, працюючи з двома хорами, я можу зіткнутися з конфліктом інтересів. Ми з моєю командою усе це враховуємо, аналізуємо наші цільові аудиторії.
Хор «Гомін» прогримів із програмою українського ретро. Зараз багато українських колективів так чи так орієнтуються на ваш досвід. Останніми роками хор Верьовки також взяв курс на естраду — втім, із зовсім інакшим підходом.
На першій зустрічі з колективом я одразу сказав, що тих колаборацій з поп-артистами, які відбулися останнім часом, взагалі не можна було допускати. Не може національний колектив бути бек-вокалом для популярного співака. Це, зокрема, питання свідомості і світогляду людини, яка цим керує.
Зараз багато колективів почали робити як хор «Гомін». Мені це нагадує 1990-ті роки — коли Микола Гобдич почав виконувати із хором «Київ» програми українських народних пісень. Певною мірою, Гобдич став законодавцем моди свого часу. Зокрема, і в тому, що хор почав рухатися на сцені.
Тоді багато колективів почали наслідувати хор «Київ». І, звісно, були ті, хто розказували Гобдичу, що все це «позор» і взагалі не мистецтво. Але він із тим впорався. Те, як шалено наполегливо він працює — орієнтир для мене.
Так чи так, ми дякуємо Гобдичу за Дилецького, Домарацького, Березовського, за Веделя, Степурка, Польову, Сильвестрова — є записи, є видання нот. Так, зараз вивчають ці редакції і говорять про неточності у них, невідповідності. Але це нормально, бо це процес. Це адекватна дискусія.
Читайте також: Микола Гобдич про елітарність хорової музики та українськість Максима Березовського
Тому зараз, коли я бачу копіювання того, що робить «Гомін», я розумію, що це теж природний процес. Хоча бувають і кумедні випадки — перед концертом одного з хорів із дуже подібною до нашої програмою ведуча навіть оголошувала, що їхня концепція ніяк не пов’язана з успіхом хору «Гомін».
Я не можу заперечити, що така популярність хору — це щасливий випадок. В жодній SMM-стратегії ти не можеш передбачити, що якесь відео залетить на 10 мільйонів переглядів і наступного дня ти буквально прокинешся знаменитим. Але тут важливо інше. Після того, як це відео стало настільки популярним, ми одразу зрозуміли, як можна це масштабувати і використати — і включилися в роботу моментально.
Часто людям важко це усвідомити. Їм здається, що вони застосовують ті самі алгоритми — але чомусь не спрацьовує. А тому, що копіювання не дасть результату. Знову ж таки, коли ти художній керівник — ти мусиш генерувати ідеї. А ще треба позбуватися комплексу містечковості, оцього «а що, ми не можемо краще?». Бо таки треба подумати, що зробити інакше. Я дуже хотів би, щоб у нас була здорова конкуренція.
У цьому сезоні хор «Гомін» також виконував партеси і давав концерти з музикою Леонтовича, втім такий шалений сплеск популярності відбувся саме завдяки програмі українського ретро. Як гадаєш, чи міг би гіпотетично такий раптовий успіх спіткати вас із програмою, більш конвенційною для академічного хору?
Ні, не міг. Моє ставлення може змінюватись, але зараз я вважаю, що ми маємо тягнутися до людей, маємо показати — ось ми є, подивіться на нас. І залучаючи нових і нових слухачів програмою українського ретро, пропонувати їм зрештою й іншу музику.
Коли відео з піснею «Цей сон» стало популярним, я закинув в усі соцмережі наш запис «Прощай, світе» Сильвестрова. Мені здається, він дійсно вийшов у нас дуже вдало. Цей запис теж успішно розлетівся в інтернеті. І коли ти бачиш коментарі типу «а де шукати на спотіфай?», «додала в плейлист» від людей, які, може, й не знали ніколи про Сильвестрова, але зараз умовно їдуть в авто і слухають цю музику — це цінно. У цьому теж є момент виховання суспільства. Тим паче зараз, під час повномасштабної війни, у людей є запит на українську культуру, люди шукають своє.
Як вплинув успіх ретро-програми хору «Гомін» на продаж квитків на інші програми?
Квитки на партеси в Києво-Печерській лаврі ми продали за пів години.
За рік встигли зробити три проєкти з музикою Леонтовича. Спершу — Літургія, потім — обробки окремо для чоловічого і для жіночого хору. Коли ми поставили в продаж ці останні дві програми, то квитки купували так активно, що зрештою ми дали по два концерти з кожною програмою замість одного.
Яка ситуація зараз з авторськими правами? Чи вдалося після конфлікту з Юрієм Рибчинським напрацювати надійний механізм роботи в цьому питанні? Тим паче, у Львівського органного залу і до того був прецедент із виконанням музики Лятошинського з порушенням авторських прав.
Перед тим, як стартувати з туром, ми вели активну роботу з УААСП (Українська агенція з авторських та суміжних прав — ред.). Проте виявилось, що такі структури не можуть закривати усі питання, що стосуються авторських прав. Тепер, ще до того, як почати роботу над аранжуванням пісень для другого туру, ми спершу вийшли на правовласників і уклали угоди щодо кожної пісні. Тому зараз я можу впевнено сказати, що з авторськими правами все в нормі.
Хотілось би також поговорити про формування бренду колективу. Хор «Гомін» сприймають у безпосередній асоціації з тобою. Через твою рок-зірковість є ризик, що колектив не сприйматимуть без фронтмена. Можна пригадати обговорення концерту у Вінниці 29 червня, де хор виступав без тебе. Як гадаєш, чи можна вибудувати бренд хору власне як колективу, чи все ж у цьому випадку бренд невіддільний від твоєї особистості?
Поки що ми не задумувались над тим, як вибудовувати бренд хору «Гомін» без мене, бо наразі не йдеться про те, що я йду з колективу. Але ми думаємо про формати, які могли би працювати без мене. Будемо пробувати.
Безперечно, якщо концерт без моєї участі, то ми будемо це проговорювати зазделегідь. І, звісно, в таких випадках не будемо ставити на афішу моє обличчя. Потрібно комунікувати, а далі аналізувати реакцію, динаміку продажів.
Ми дійсно обговорюємо те, як міг би працювати хор без мене у певних турах. Але знову наголошу — я і надалі збираюся відігравати ключову роль у проєкті.
Одразу після призначення у хор Верьовки ти писав у фейсбуці, що раніше ніколи не бачив стільки портретів Авдієвського. Знаєш, прогулявшись Подолом, можна побачити цілу стіну завішану афішами з твоїм обличчям. Може, пофантазуємо, як років через 50 у хор «Гомін» прийде новий молодий диригент…
Я би дуже хотів, щоб мої каденції не були 50-річними. Нещодавно ми обговорювали це з моїм першим заступником, і кожен, звісно, каже: «Ну це ж неможливо. Ну от я точно буду розуміти, що вже не тягну, що вже є прогресивна молодь, яка більше розуміє». Я сподіваюсь, що зможу зрозуміти це. Але зараз я кажу це з позиції 32-річного мужчини. Що буде у 72? Я дуже сподіваюсь, що це питання для мене тоді не буде актуальним. Головне — не вкритися іржею і не заражати нею усе навколо себе. Втім, поспілкуємося через 40 років.
Читайте також: