Композитор і кохання — поєднання, яке майже завжди викликає асоціацію з драмою. Такою, що обовʼязково має завершитися або оперою, або психічним розладом (або і тим, і тим). Здається, що здорові стосунки митцям не видають разом із талантом. Та чи справді це так? Любовний епістолярій композиторів може спростує, а може й підтвердить цей міф. Варто лише злегка відслонити фіранку і зазирнути за лаштунки…
Батогом і пряником
Можливо, спокою й гармонії в коханні цієї пари не було, зате, припускаю, що подружжю Моцартів ніколи не було нудно. Вони то розходилася, то сходилася, то переживали фатальні сварки, то намагалися налагодити сімейну ідилію. І справа тут була не лише в стихійній натурі Вольфганга. Констанція теж уміла потріпати чоловікові нерви, пускаючи бісики на салонних вечірках. Саме це свого часу й призвело до тимчасового розриву стосунків.
Та віддуватися все ж зазвичай мусив Моцарт. Особливо в ті рідкісні моменти, коли вони подорожували не разом. Аби дружина почувалася спокійно, він не скупився на звертання на кшталт «найдорожча маленька дружино мого серця». А коли відчував серйозну небезпеку (бо сам був винен, переставши їй писати), вдавався й до більш радикальних методів у листуванні:
«О, який я буду радий знову бути з тобою, моя люба! Але перше, що я зроблю, це візьму тебе за твої передні кучері; бо як ти могла подумати чи навіть уявити, що я забув тебе? Як я міг це зробити? Бо навіть припускаючи таке, ти отримаєш у першу ж ніч ретельний ляпанець по своїй милій маленькій поцілунковій дупці, можеш на це розраховувати» .
Після таких слів лист, звісно ж, доводилося професійно «закільцьовувати», щоб у кінцевому результаті сам композитор не отримав на горіхи:
«P.S. — поки я писав останню сторінку, сльоза за сльозою падали на папір. Але я мушу підбадьоритися — зловити — дивовижна кількість поцілунків летить — чорт забирай! — я бачу їх цілу зграю. Ха! Ха!… Я щойно спіймав три — вони такі смачні… Я цілую тебе мільйони разів».
Поки Бетховен творив — Берліоз витворяв
Погодьтеся, як би там не було, це розкіш — мати кому писати такі листи. Тому, хто може дати прочухана за невдалі слова або пристрасно поцілувати після довгого очікування зустрічі. З цим погодився б навіть суворий Бетховен — попри те, що він так і не одружився і, здавалося, був байдужий до будь-яких любовних історій.
Але ні. У потаємній шухляді своєї шафи композитор ховав зовсім інше обличчя — трепетні почуття в листі до «Безсмертної коханої», який так і не наважився надіслати.
Чи впізнали б ви Бетховена у цих словах так само легко, як упізнаєте його музику?
«Навіть у ліжку мої думки линуть до тебе,
моя Безсмертна Кохана,
то радісно, то сумно,
чекаючи від Долі, чи дослухається вона до нас.
Я можу жити або тільки з тобою,
або зовсім не жити».
Вам не почулося. Якщо Бетховен зміг розчути в собі такі слова любові, то, можливо, й світ не такий уже глухий до почуттів, як нам інколи здається.
Дослідники довго намагалися знайти «Попелюшку» за цією «туфелькою», але та єдина адресатка листа так і залишилася таємницею. Тим скелетом Попелюшки у шафі композитора (пробачте).
Поки Бетовен писав любовні зізнання в шухляду, Гектор Берліоз діяв значно прямолінійніше. Він не чекав відповіді — він переслідував свою кохану. Бо навіщо писати, очікувати, поки лист дійде до адресатки, поки його прочитають, потім — поки відпишуть і надішлють відповідь? Набагато простіше орендувати квартиру поруч і кошмарити свою пасію наживо.
Дух шаленого кохання вселився в Берліоза під час премʼєри «Гамлета» в Парижі. У ролі Офелії він побачив Гаррієт Смітсон — і тоді зрозумів: «Я підходжу до найвищої драми мого життя».
Драма — не те слово. Він почав засипати Гаррієт квітами, листами й, як уже було згадано, орендував квартиру поруч, щоб мати змогу спостерігати за нею. Звісно ж, Смітсон уникала його, мов чуми. Але не щодня трапляється геніальний композитор, який присвячує тобі музичні твори. Тож зрештою вона таки вийшла за нього заміж (неочікуваний спойлер: це виявилося невдалим рішенням).
Причина такого шаленства Берліоза не лише в красі Гаррієт, а й у його нестабільній психіці — особливо коли йшлося про любовні справи.
Ще до захоплення (у всіх сенсах) Смітсон, Берліоз мав намір одружитися з піаністкою Марі-Фелісте-Деніз Мок. Але та раптово розірвала їхні заручини й вийшла за спадкоємця фортепіанної компанії Каміля Плеєля. Вгадайте, що спало на думку Берліозу після цієї новини? Правильно — вбивство. Марі та її матері.
Це був не просто спалах гніву, а план, який зайшов доволі далеко: він купив отруту, пістолети й навіть спеціальний костюм. Але дорогою до Ніцци Берліоз, на щастя, передумав і повернувся до Риму.
Яблуко від яблуні далеко не падає
Митці — це насправді велика родина. Бо та ж сама Марі, колишня наречена Берліоза і дружина Плеєля, згодом стала коханкою славнозвісного Ференца Ліста. Однією з приблизно десяти на його життєвому шляху. Однією з трьох Марій.
До тієї, що звалась Марією дʼАгу, Ліст писав:
«Який палкий…як палає на моїх губах твій останній поцілунок! Марі, Марі, дозволь мені повторити це ім’я тисячу разів. Воно живе в мені, пече мене і загрожує поглинути мене…Мені вже не можна допомогти».
З огляду на таку колекцію Марій — у Ліста справді був ризик бути поглинутим цим іменем. Особливо коли дʼАгу знайшла подібні листи Ференца до Адель де Лапрунаред — вона ледь не зʼїла його з ревнощів.
Утім, їхня історія все рівно відбулася. І, звісно, не без грандіозних скандалів. З ким поведешся — того й наберешся: Марі шокувала суспільство покинувши чоловіка, графа Шарля дʼАгу, і кинувшись у мандри з молодим віртуозним піаністом — молодшим на шість років. Наслідком цього союзу стали троє дітей, одна з яких — Козіма. Та сама Козіма Вагнер.
Дряпаємося далі родинним деревом композиторів.
Козіма пішла стопами матері. Спершу вона одружилася з Гансом фон Бюловим, палким шанувальником її батька. Та згодом познайомилася з ще одним обʼєктом захоплення свого чоловіка — Ріхардом Вагнером. Смаки у цього тріо були, мʼяко кажучи, споріднені. Але сталася перезмінка: Козіма вирішила піти до Ріхарда.
Можна уявити, який тяжкий шлюб був із жорстким Вагнером. Але йому пощастило знайти не менш жорстку дружину. Дуже ймовірно, що образ «нациського Вагнера» значною мірою належить саме їй. За її інтерпретацією він був християнським містиком, прихильником німецького націоналізму та антисемітизму — і саме цей образ Козіма намагалася втримати й після смерті Ріхарда.
Письменник Філіп Геншер тонко зауважив: «Вагнер був генієм, але також досить жахливою людиною. Козіма була просто жахливою людиною».
Але, мабуть, у цьому й полягала їхня ідилія. Яка так яскраво втілилася у творі «Ідилія Зігфріда», подарованому Вагнером на День народження Козіми.
«Коли я прокинулася, моє вухо вловило звук, який набухав дедалі сильніше; я вже не могла уявити собі сну: лунала музика, і така музика! Коли вона стихла, Ріхард зайшов до моєї кімнати з дітьми та запропонував мені партитуру симфонічної поеми на день народження. Я плакала, але й усі інші члени родини теж. Ріхард влаштував свій оркестр на сходах, і так наш Трібшен був освячений навіки», — із щоденника Козіми.
Уявіть собі: замість пахучого букета квітів дружина отримує музичний букет із тринадцяти оркестрантів — максимальна кількість, яка могла вміститися на сходах біля її спальні. Пізніше Вагнер розширив розмір оркестровки для публічного виконання.
Хотілося б романтично завершити їхню історію тим, що Вагнер помер на руках улюбленої дружини… Так і сталося, але не можна пропустити той факт, що він отримав серцевий напад після грандіозної сварки з Козімою.
Другорядний герой, за якого ви б точно вболівали
Не хвилюйтеся, є й гарніші сумні історії кохання. Наприклад — романтичні почуття між Кларою Шуман та Йоганнесом Брамсом.
«Я б із задоволенням писав тобі лише за допомогою музики, але сьогодні мені є сказати тобі те, чого музика не могла б висловити» (цитата Брамса тут і далі за матеріалом у themarginalian).
Брамс довірливо увійшов у сімʼю Шуманів, і вони так само довірливо прийняли його. Молодий геній заполонив серце подружжя і став другом сімʼї. Ні в кого не було нечистих намірів: навпаки, Брамс почувався щиро вдячним Робертові за менторство: «Ви зробили мене таким щасливим, що я не можу висловити свою подяку словами. Нехай Бог дасть мені незабаром довести, наскільки ваша любов і доброта підняли та надихнули мене».
Але коли через кілька місяців в Роберта стався нервовий зрив, внаслідок якого композитора вночі виловлювали в Райні, його помістили до кінця життя в психіатричну лікарню.
Брамс міг би скористатися цим становищем — але не зробив цього. Він залишався вірним: допомагав подружжю комунікувати як посередник, а по смерті Роберта став для Клари більше ніж підтримкою, хоч ніколи не намагався замінити чоловіка.
«Моя кохана Кларо,
Хотів би я писати тобі так ніжно, як я тебе кохаю, і розповідати тобі все найкраще, чого бажаю. Ти мені така безмежно дорога, дорожча, ніж я можу висловити. Я б хотів цілий день називати тебе ніжними іменами та робити тобі компліменти, так і не залишившись задоволеним».
Уявіть, які сильні почуття вирували всередині, якщо Брамс наважився писати такі трепетні листи жінці, що втратила чоловіка, якого він сам дуже шанував. Здавалося, Йоганнес був закоханий не лише в Клару, а й у їхнє подружжя:
«Навіть я, ще до того, як пізнав тебе, уявляв, що такі люди, як ти, і такі шлюби, як твій, можуть існувати лише в уяві найрідкісніших людей. […] Люди… не заслуговують на те, щоб ви двоє, Роберте та Кларо, взагалі були на землі».
Клара відповідала взаємністю. Утім їхня любов залишилася глибокою й чистою. У листах.
Порядок у Малера і Бардак у Дебюссі
Духовно оновилися? Тоді читайте далі:
«Чоловік і дружина, які є композиторами: як ви собі це уявляєте? Якщо в той час, коли ви мали б займатися домашніми справами… вас спіткало «натхнення»: що тоді? Відтепер у вас лише одне завдання: робити мене щасливим! Ви повинні відмовитися від усього поверхового та умовного, від усього марнославства та зовнішньої показухи. Натомість ви повинні бажати лише мого кохання» (цитати Густава і Альми Малер — за матеріалом у The Guardian).
Звучить як суцільний ред флеґ? Так і є. Але це стало початком історії подружжя Малерів.
Альма Шиндлер була композиторкою-початківицею. І, на жаль, такою й залишилася, обравши кохати Малера.
«Моє серце завмерло… покинь музику — покинь те, що досі було моїм життям. Моєю першою реакцією було – відмовитися від нього. Мені довелося плакати — бо тоді я зрозуміла, що кохаю його».
Дякувати Богу, критичне мислення у неї таки було — якщо не в почуттях, то бодай у музиці. Про Першу симфонію Малера вона писала: «…приголомшливий, нервозний галас. Я ніколи не чула нічого подібного». А Другу симфонію вона знала лише з аранжування для двох фортепіано у вісім рук: «Звучить жахливо. Попурі Вагнера».
Читайте також: Альма Малер. Покірна femme fatale
Є інший композитор, чию «гнилинку» душі точно не впізнати у музиці — Клод Дебюссі. І поки його музика здіймала до небес — він опускався нижче плінтуса, закрутивши роман з Еммою Бардак.
Усе почалося з походів Клода та його дружини Ліллі на світські посиденьки до будинку Бардаків. Ліллі некомфортно почувалася у цьому товаристві, тож почала відпускати Клода самого. І, як можна здогадатися, це закінчилося зрадою.
Дебюссі повідомив дружину про кінець стосунків листом. Шокована Ліллі забажала собі смерті — вона вирішила застрелитися на площі Згоди. На щастя, вона не вдало (чи радше вдало) вистрілила і залишилася живою. Почувши про це, Дебюссі приїхав до лікарні, а коли дізнався, що Ліллі житиме — пішов геть, відмовившись оплатити лікування. Друзі Клода стали на бік дружини і зібрали гроші, аби покрити всі медичні рахунки. А Дебюссі у свою чергу зʼясував, хто були жертводавці, і розірвав стосунки з кожним із них, зокрема і з Морісом Равелем.
Role model: Лятошинський і Царевич
Закінчимо все ж ґрін флеґом — чудовим українським подружжям: Борисом Лятошинським та Маргаритою Царевич.
Тут все за класикою — уроки музики знову «посватали» вчителя й ученицю. Маргарита була студенткою Київської консерваторії, а Борис Лятошинський — її репетитором з гармонії.
Дівчина настільки полюбилася Борису, що він написав аж три листи зізнання… але жоден так і не надіслав. Щось подібне до страждань Бетховена, але врешті-решт Лятошинський пішов далі: таки знайшов спосіб зізнатися і закласти міцний фундамент їхніх стосунків.
Та бачили б ви, як перед тим його штормило. Про відчуття землі під ногами точно не йшлося. З листа від 1914 року:
«Ви безумовно дивуєтесь, чому це я іноді надзвичайно дивно поводжуся, чого з початку знайомства за мною не помічали… Дуже просто: я, сам того не чекаючи, покохав вас. Маргарито Олександрівно, я дуже прошу вас не вважати себе ображеною цими словами й не думати, що це велике нещастя, причиною якого є ви… Ви запитаєте, навіщо ж я вам все це говорю? Сам не знаю, навіщо […] Маргарито Олександрівно, я не прошу у вас відповіді, адже я розумію, як важко відповідати на подібні листи, і знаю вашу відповідь. Хіба я можу чекати іншого?.. Якщо я у своїх припущеннях правий, то нехай все буде по-старому, забудьте цей лист… А все ж таки я кохаю вас, Маргарито Олександрівно. Важко доведеться мені боротися із цим. Прощайте».
Закохані почали листуватися, закопуючи одне одному записки біля лавочки. Царевич дбайливо пакувала свої листи у саморобні конверти, а Лятошинський ввічливо вибачався за неохайність своїх. Пара зверталася одне до одного — котя. Великий котя і маленький котя. І так тривало 51 рік — аж до смерті композитора.
Тож у творчих особистостей все-таки є шанс на ідеальну романтичну історію. Принаймні Лятошинському та Царевич доля сердечно всміхнулася.
Можливо, ці фрагменти особистого життя композиторів спростували деякі міфи… або ж навпаки підтвердили. Але точно показали одне: всі ми люди. Недосконалі, дивні та слабкі перед коханням. Ладні ховати почуття у шухляду, закопувати під лавкою і навіть переїхати у сусідній підʼїзд, аби проголошувати свою любов.
Читайте також: