вчитися шукати коріння життя
яке ще не знає як йому називатись
Ія Ківа
На початку квітня у доступі для слухання онлайн зʼявився альбом «Limbo» Вікторії Вітренко — знаної співачки та перформерки, яка спеціалізується на виконанні нової вокальної музики. Вона активно концертує (згадайте перерваного тривогою «Місячного Пʼєро» у травні, осінній концерт нової музики «Артефакти голосу» та нещодавнє виконання циклу Святослава Луньова у Національній філармонії), проводить лекції та співпрацює з лейблами. Торік Вікторія Вітренко записувала твори Валентина Сильвестрова для SONY Classical, а у 2019 — камерні твори Дьордя Куртаґа для AUDITE.
Нині ж вона представила перший сольний реліз, створений на лейблі Kyiv Dispatch — «Limbo». Сольний він в усіх сенсах, адже Вікторія виступає тут співачкою, піаністкою, авторкою концепції та ініціаторкою написання більшості представлених у ньому творів.
Презентація відбулася наприкінці лютого через серію перформативних лекцій у Львові, Харкові, Одесі, Дніпрі та Києві, де Вікторія виконувала фрагменти альбому, пояснювала його концепцію та розповідала про вокальні техніки, які використовувала. Це були не просто концерти, а своєрідні зустрічі, під час яких слухачі та слухачки могли відчути і зрозуміти, що ж таке «Limbo».
Концепція
Альбом «Limbo» є глибоким дослідженням стану невизначеності та очікування. Це комплексна інсталяція, що обʼєднує музично-сценічний перформанс, концертний речиталь і відеоряд. Виконавиця прагне створити простір невизначеності та пошуку, що символізує стан між реальністю та ілюзією. На презентації вона пояснює, що «лімбо» — це місце, де відбувається перетворення, де люди можуть досліджувати свої почуття та переживання.
«Limbo» представляє твори пʼяти композиторів та композиторок: Агати Зубель, Алли Загайкевич, Їн Ван, Свена-Інго Коха та Максима Шалигіна. Концепція альбому глибоко особиста, і водночас вона має суспільний вимір. «Limbo» виник як реакція на події, що визначили наш час. Робота над проєктом розпочалася навесні 2021 року, коли світ балансував між невизначеністю та очікуванням, між протестами й репресіями, між боротьбою за свободу та її тимчасовою втратою.
«Я створювала цей проєкт, перебуваючи на резиденції в Парижі — працювала над тематикою, прописувала тексти, намагалася зрозуміти, як передати свої емоції щодо пандемії. Париж був повністю в локдауні — після 20:00 не можна було перебувати на вулиці, місто було мертвим. І ця ізоляція — штучна, коли тебе змушують сидіти в чотирьох стінах — відбувалася тоді, коли все навкруги цвіте, природа живе своїм життям. Також це відчуття фізичної ізоляції моєї подруги Марії Калеснікавої [білоруська флейтистка і політична діячка — ред.], яку засудили до 11 років білоруської тюрми за участь у протестах», — розповіла виконавиця.
Після початку повномасштабного вторгнення, Вікторія вирішила приїхати до України, аби записати альбом. Зі слів співачки: «Я усвідомлювала, що цю музику треба записати перебуваючи саме у стані “тут і зараз”. У музичному плані це дає зовсім інше відчуття часу і простору».
Структура
У Трьох піснях Аґати Зубель виконавиця майже 15 хвилин співає зі стуленим ротом, що символізує голос, який, у всіх проявах — фізичному, психологічному, політичному та культурному, — намагаються відібрати. Тож створюється враження, ніби звук пробивається крізь перешкоди, намагаючись вирватися. Фортепіанна ж партія, з препарованим за допомогою магнітів інструментом, стає засобом для передачі звучання системи тиранії, втіленої в образі одиночної камери.
Під час розмови про цей цикл Вікторія наголошувала на великій ролі концепції словенського філософа Младена Долара — автора книги «Голос і нічого більше». Для нього голос — це і є «нічого більше» («nothing more»), тобто щось таке, що не є ані словом, ані значенням, ані чистим звуком, утім відіграє вирішальну роль у людській субʼєктності.
Далі в альбомі — цикл «Знаки присутності» Алли Загайкевич на вірші Ії Ківи, де композиторка поєднує легкий шепіт та sprechgesang, що переходять в імітацію українського традиційного співу. «З Аллою Загайкевич, — розповідає Вікторія, — я товаришую та співпрацюю. В українських реаліях вона дотична до тих тематик, про які я хотіла розповідати. Крім цього, у неї завжди чітка політична позиція — це було дуже важливо для проєкту».
Прагнення відстояти свою ідентичність в умовах, коли її всіма силами намагаються відібрати, найяскравіше втілюється в третій пісні, де спів постійно переривається неприємним, дискомфортним кряхтінням — ніби виконавицю під час співу буквально душать. Символічним стає і текст цієї частини альбому:
тримати у роті голку мовчання
зшивати слова білими нитками
нітитися захлинаючись слиною
замість кричати харкати кровʼю
тамувати вільгу мови на язиці
дірявому як іржаве цебро
Твори Їн Ван, де авторка послуговується поп-естетикою, ритмікою репу та R’n’B, — найнесподіваніші у цьому альбомі. До «Limbo» увійшли два треки, перший з яких — скандування тексту суду над китайською опозиційною діячкою Нан, а другий, за словами співачки, — «танцювальний колаж, вираження ейфорії від того, що ти бачиш натовп на вулицях під час протестів». Йдеться про протести в Білорусі 2020 року, що підкреслено вербальною основою пісні — словами Марії Калеснікової.
Свен-Інґо Кох був першим, кого Вікторія Вітренко запросила долучитися до проєкту. «Його музика мене завжди приваблювала. Він показав мені пісню, над якою працював для Німецького Національного радіо — це була аудіопʼєса Яна Вагнера (він, до речі, також долучився до нашого альбому, написавши спеціально для нього один вірш). Мені дуже сподобалася ця естетика, і я зрозуміла, що це — саме те, що я шукаю», — згадує виконавиця.
Після шепоту, стогонів, мелодизованого промовляння і скандування, що звучали раніше, тепер, у циклі «Simple songs & Songs of Pining» — бельканто. Втім, це зовсім не про красу або, принаймні, хоч якесь полегшення. Наприклад, у нібито медитативній четвертій пісні («Vogelgrabsong») вербальна компонента зосереджена на тому, якому птаху дістанеться та чи інша частина тіла людини. А завершальна пісня циклу, хай і витримана в естетиці кабаре (з бадьорою, але кострубатою, вокальною мелодією та строкатим супроводом), є рефлексією на тему смерті. Ліричний герой вбачає у людському житті аналогію до сірника, що горить, та від цього просто-напросто перестає фізично існувати. Так і з музикою наприкінці твору — вона нікуди не приходить і просто зникає.
У циклі Максима Шалигіна «Пісні юродивих» (або ж «Пісні святих дурнів — «The Songs of Holy Fools») голос стає відстороненим та безтілесним. Поступово він ніби розчиняється в ефірі — зникає в часі та просторі. Крім того, ці твори відкривають простір для болючої дискусії. Літературною основою майже всіх пісень є авторські вірші Максима Шалигіна російською мовою, виняток становить другий номер циклу — на слова Осипа Мандельштама (втім, теж російською).
Рішення включити до альбому цей цикл нині викликає неоднозначні емоції. Воно суперечливо контрастує з реальністю, в якій українці щодня стикаються з наслідками агресії з боку Росії. У часи, коли мова стала маркером ідентичності та опору, такий вибір виглядає щонайменше проблематичним. З іншого боку, Вікторія Вітренко підходить до цієї музики з точки зору постколоніального переосмислення: «російська мова для мене і Марії [Калеснікавої — О. Ч.] була мовою спілкування. Це була наша спільна колоніальна спадщина. І в текстах Шалигіна — ніби реквієм за ідентичністю. Я сприйняла ці тексти дуже близько».
Рефлексія
«Limbo» — це дослідження внутрішніх станів, у яких може опинитися кожен із нас: невизначеності, ізоляції, очікування, страху, надії. Це своєрідний щоденник перебування в міжсвітті, де минуле вже відпущене, а майбутнє ще не настало. Вже з перших звуків стає зрозуміло, що музика стає простором, що тебе поглинає. Час перестає існувати, натомість з’являється відчуття очікування, немов зависаєш між двома станами. Деякі фрагменти викликають відчуття тривоги, інші — відчайдушного бажання вирватися, ще інші — умиротворення, яке приходить після довгого і складного шляху.
Найсильніше вражають моменти, коли голос ніби розчиняється у звуках фортепіано або електроніки. У третій пісні Агати Зубель надривні стогони повністю зливаються з хаотичним фортепіанним супроводом (в такі моменти взагалі дивуєшся, як Вікторії Вітренко вдається одночасно грати й «співати»). Зовсім протилежний ефект створює той самий засіб, до прикладу, наприкінці першої пісні Свена-Інґо Коха — схоже на те, як свідомість поступово занурюється у сон або спогади, які зникають, щойно ти намагаєшся їх втримати.
«Limbo» — це музика, яка не дає готових відповідей, але ставить важливі питання: що означає бути між двома станами?
Як відчувається очікування? Чи можемо ми втримати момент, перш ніж він зникне? Цей альбом — про наші внутрішні «limbo», про особисті історії втрат і сподівань. І, можливо, саме в цьому його сила — в умінні відлунювати в кожному, хто готовий його почути.
Читайте також: