У січні-2025 минуло п’ять років з часу заснування серії сімейних оркестрових концертів у Львівській національній філармонії. За ініціативу взялись у час пандемії, на початку 2020 року, і відтоді події родинного формату з музичним реквізитом від Центру музичного розвитку «Tempo» та виконанням від Академічного симфонічного оркестру з соліст_ками проходять щомісяця.
Проєкт отримав гучний розголос: у концертному залі щоразу аншлаг, а після концертної програми діти мають змогу долучитись до інтерактиву з оркестрант_ками, побачити інструменти зблизька та пограти на них. Які досягнення, труднощі та особисті історії, що спонукали до розквіту цієї унікальної в Україні ініціативи, супроводжували її натхненників, розповіли троє музикантів: Михайло Сосновський, Сергій Хоровець та Ірина Вакуліна.
Михайло Сосновський,
директор-розпорядник Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії
Ще два сезони до старту проєкту ми обговорювали його ідею. До того часу у філармонії були поодинокі події для дітей, тож ми мусили ґрунтовно презентувати те, що пропонуємо — цілу дитячу серію. Центр музичного розвитку «Tempo» взяв на себе роль розробки інтерактивів та сценаріїв, а ми мали ресурс для їхньої реалізації. А тоді нас почали підбадьорювати відгуки слухачів.
Винятковий смак до наповнення репертуару має наш диригент Сергій Хоровець. Він дуже добре орієнтується в українській музиці, і разом з Іриною Вакуліною, яка теж є симфонічною диригенткою, вони завжди знаходять порозуміння. На сьогодні оркестр зібрав цілу бібліотеку композицій, які до вподоби дітям. Нам би вистачило матеріалу практично під будь-які завдання на цілий сезон, але щоразу ми прагнемо не повторюватись.
Маємо танцювальні, розважальні, джазові, класичні, романтичні програми і українську сучасну музику. Ми навіть почали переносити твори в «дорослі» програми — так сталося з твором Анатолія Кос-Анатольського «Гонивітер» з балету «Сойчине крило». Ми часто виконуємо його на біс під час закордонних гастролей, і навіть нещодавно британці просили цю партитуру, щоб виконувати самим. А ще в Києві Сергію Хоровцю вдалося знайти ноти Колодуба, за які ніхто не брався, і виявилось, що це прекрасна музика.
Спершу ми набирались досвіду — мали добрий намір впустити дітей на сцену, дати торкнутись інструментів, уявити себе перед залом слухачів. Але поступово побачили, що достатньо п’яти-шести музикантів, щоразу іншої спеціалізації — валторна, флейта, віолончель, ударні на кшталт трикутника чи тамбурина, скрипка, і тоді дітки у фоє групуються і перебігають від одного інструмента до іншого, знайомлячись із ними. Є дуже здібні малюки, у яких відразу вдається видобути хороший звук. А на сцені під час самої події залучена і група вже підготовлених дітей, що мають завдання дзвіночками побрязкати, потанцювати тощо, щоб відчути себе маленькими артистами.
Моя наймолодша дитина, трирічна Катруся, зараз одна з постійних слухачок. А сини практично виросли на цих концертах: Данилові дев’ять, а Дмитрові тринадцять. Напередодні концертів вранці Данило допомагає мені з декораціями 3D-тваринок у фоє. Мої діти вже «зжилися» з цією серією. Багато наших музикантів обов’язково приходять зі своїми рідними.
Тепер ми задумуємось, як би наблизитись до аудиторії молодшого і середнього шкільного віку. Цих старших ми хотіли б долучати власне до гри в оркестрі. Плануємо і міжгалузеву співпрацю з театрами. Зараз нам головне — втримати якість і весь час намагатися її покращити, не перетворивши серію на рутину.
Сергій Хоровець,
симфонічний диригент
Коли я перебував у Варшаві на стипендії Gaude Polonia, то мав відкритий доступ до всіх репетицій в Оперному театрі та філармонії. І пережив велике здивування щодо подій, які там відбуваються. Особливо мене вразило одне видовище: під час репетицій у філармонію заходили група дітей з вихователями, від 10 до 25 осіб. Вони, мабуть, були підготовлені: знали, що не можна шуміти, потрібно тільки слухати репетиційний процес і аналізувати. Під час однієї репетиції могли прийти дві або три групи дітей. Вони сідали на підлогу в проході між кріслами й хвилин 15 слухали. Так, щоб ці діти були готові почути музику, вони мають пригадати, що вихователі говорили перед тим, як завести їх у філармонію.
Мене осяяло — чому не можна подібне запровадити в Україні, щоб наші діти могли так само культурно зростати? Який формат запропонувати, щоб виплекати слухача, що через 10 років прийде у філармонію?
Ця ініціатива постійно в мені пломеніла. Я гадав, як це втілити в українських культурних колах загалом, не лише у Львівській філармонії, бо тут я тоді ще не працював — це був 2012 рік. Цією ідеєю я ділився з друзями, що мали можливості це реалізувати. Одного разу і з Іриною Вакуліною. Після тієї розмови пройшло кілька років: і аж у 2019 році, через ініціативу Ірини, Михайла, мою, — ми отримали схвалення директора філармонії Володимира Сивохіпа. Цей шлях не був простим. Але ми разом заряджали одне одного ініціативою, енергетикою, підтримкою.
Програму ми формували колективно і вирішили, що треба подавати музику, яка пройшла випробування часом. Класику, яку в першу чергу знають батьки та можуть за потреби пояснити її особливості дітям. У нас на концертах дітки вкрай рідко плачуть і залишаються на всю тривалість події.
Для мене було особливо важливо, що українські батьки нам довірили своїх дітей, і ми повинні не примусово, але наполегливо показувати їм українську музичну спадщину. Для цього віднаходимо цікаві зразки: як в творчості Миколи Лисенка, Вадима Гомоляки, Левка Колодуба, так і у творчості сучасних композиторів, таких як Євген Оркін, Богдан Кривопуст і так далі. Нам самим, музикантам, це цікаво, і ми спостерігаємо, якщо ця музика достойно опрацьована, вона стає зрозуміла і дітям. Адже діти не сприймають фальші.
Оскільки була можливість контактувати з Володимиром Сіренком, Валерієм Матюхіним, я бачив їхній приклад виконання української музики. Мене цікавило, щоб музика була оптимістична за тематикою, від XVIII століття і до сьогодення. Я шукав по картотеках, бібліотеках, роззнайомився з усіма спеціалістами музичного фонду. Я цим горю, стараюся це передати іншим, і займаюся комп’ютерним набором нот, які віднаходжу.
Лев Колодуб був моїм вчителем з інструментознавства. Розповідав не так багато, але давав можливість хоча б інформаційно познайомитись зі своїми творами. А коли я відкрив партитури, люди в оркестрі ожили. Нам подобається грати його оркестрові сюїти, увертюри.
Є, звичайно, серйозні речі для серйозної публіки, а є речі доступні якраз для розважальних сімейних концертів. Існує Гала Штраус, чому не може бути Гала Колодуб? Навіть у нашій дитячій серії любов до своєї справи та спадщини перемогла.
Ірина Вакуліна,
симфонічна диригентка, співзасновниця Центру музичного розвитку «Темпо»
Ідея створення симфонічних концертів для родин виникла у мене після програми стажування Gaude Polonia в Музичній академії імені Кароля Шимановського в Катовіцах (2014). Мене здивувало те, наскільки багато різних активностей існує для дитячої та підліткової аудиторії в місті. Пізніше в нас знайшлося порозуміння з диригентом Сергієм Хоровцем і вдалося налагодити синхронізацію з Академічним симфонічним оркестром.
Сьогодні наша ініціатива виховує. Вже скоро ми побачимо абсолютно нових слухачів на дорослих концертах. Для них відвідування філармонії буде зрозумілою акцією: вони знатимуть, для чого це, чому, що відбувається, що вони від цього отримують.
Я є співзасновницею Центру розвитку «Tempo» з 2016 року. З моїми колегами ми вирішили створити місце, де б знайомили дітей наймолодшого віку з активним слуханням музики, де б вони через доступні навчальні форми та гру пізнавали перший досвід знайомства з музикою в інтерактивній формі. Після чотирьох років успішної проби різних форматів, зокрема знайомства з інструментами симфонічного оркестру, з камерними ансамблями, нам стало зрозуміло, як презентувати ідею в державній інституції.
Звичайно, в першу чергу ми орієнтувалися на «темпівських» малючків, які з нами були протягом трьох з половиною років і нам довіряли. Проте вже на перший концерт, де ми зібрали повний зал, прийшли сім’ї, які розуміють цінність музики та її вплив.
Ми добре розуміли цю аудиторію — які музичні форми не будуть їх втомлювати, наскільки активними мусять бути інтерактиви і коли включати в сценарій нерухливі номери, щоб діти мали можливість регулювати свій емоційний стан. Для допомоги малюкам під сценою завжди працюють асистентки з «Tempo», дублюють дії ведучого під час інтерактивів, показуючи рухи та різні активності. Діти такого віку — це досить непроста аудиторія, і навіть зараз, після п’яти років, ми кожен раз стикаємось із новими реакціями, вихорами, які також мусимо врегульовувати в моменті.
Надзвичайно важливо мати активного ведучого. Упродовж цих п’яти років ми працюємо з Олегом Пригодою, і він має фантастичний контакт з дітьми та дорослими, кожен раз повертаючи їх в той момент, який відбувається просто зараз… Наші сценарії мають важливі виховні та освітні моменти, які батьки можуть проговорювати потім і вдома. Авторка сценаріїв, Наталія Завісько, майстерно прописує кожен наш концерт — це певна історія зі своїм розвитком та резюме.
Ми долучаємо дітей і під час події, щоб вони усвідомлювали, що «на сцені — такий самий маленький Микола, Петрик, Катруся, і я хочу теж, як він»!
Це стимулює батьків зрозуміти, що немає якихось обмежень у віці для того, щоб займатися музикою — це не про опанування інструменту, а про вміння працювати, відчувати себе в команді навіть у такому віці.
Однією з найуспішніших програм для мене стали «Пригоди Дзень-Бума на полонині». Це була програма з виключно українською музикою та автентичними інструментами. Нам вдалося залучити чудового соліста — Ігоря Мацелюха, який зі своїм арсеналом інструментів — трембітою, козою, сопілками тощо, заполонив зал неймовірними тембрами. І ми ще раз переконалися в тому, що українське звучить якісно.
Ще одна програма, яка мені запам’яталася — «Хто в раструбі живе!», виключно із духовим складом оркестру. Саме з цією програмою ми мали можливість поїздити по невеликих концертних залах, будинках культури в регіоні. Нам хотілося зруйнувати стереотип, що духовий оркестр — це лише про марші або те, що він зовсім не годиться для залучення трирічних дітей.
До того ж, я спостерігаю, наскільки змінюється ставлення самих музикантів у проєкті. Перші концерти вони сприймали з пересторогою, а зараз, дивлячись, як діти тішаться всьому, що відбувається, як вони реагують на музику, особливо, коли після концертів музиканти виходять зі своїми інструментами, — я переконуюсь, що «Family Concerts» створюють незабутні враження для всіх сторін процесу.
Читайте також: