28 квітня у Львівській національній опері було людно. Слухачі у приємному очікуванні поступово наповнювали концертний хол і, розглядаючи настінні розписи у пишній оздобі, несподівано натрапляли поглядом на себе самих – у Дзеркальній залі театру відображаються не лише картини на стінах, але й публіка — у свічадах. О, той чарівний стан, коли неочікувано кидаєш погляд на дзеркало і якусь мить бачиш себе наче збоку – не позуючи, ніяк не підлаштовуючи обличчя, а природно, спонтанно, невимушено.
Роздивитись себе зблизька, але вже не фізично, а духовно — крізь призму музики, пропонує нині Львівська опера, започатковуючи масштабний фестиваль камерної музики із концепційною назвою «Дзеркало». У цьому десятиденному музичному марафоні так багато відображень: національна культура та її пріоритети, композитори та виконавці з усієї України, слухачі зі своїми потребами та запитами до сучасної музики в часи нескінченної вервиці воєнних трагедій.
Відкриття фестивалю було символічним — до програми увійшли твори живих класиків української музики, загальновизнаних на Батьківщині та в світі. Сучасна українська класика відобразилась тут у двох своїх найпотужніших стихіях: позаземна, безтілесна, як сам етер, музика Валентина Сильвестрова, та загальнолюдська, «з плоті і крові» музика Євгена Станковича.
Їхні твори прозвучали у виконанні «Київської камерати» під орудою Володимира Сіренка. Для цього ансамблю солістів музика Сильвестрова та Станковича — хрестоматійний репертуар, нерідко саме «Камератою» вперше виконаний і для неї ж написаний. Тож, виконання було гідним виконуваної музики. Забігаючи наперед — овації по закінченні концерту не стихали понад дві хвилини.
Відкривав концерт твір Валентина Сильвестрова «Вісник» для струнних і фортепіано — неначе послання з минулих століть, прочитане нині у фірмовій манері композитора. Музика, сповнена ліричних мелодій із галантними затриманнями, фігурованим басом у фортепіано в дусі класицистських сонат, викликає однозначні алюзії до творчості Моцарта. Та замість іскристого сміху віденського класика тут — незмінне сильвестрівське sotto vocce. Образ Моцарта у цій музиці наче й лишається, але не виструнченого для портрета у розшитому камзолі, мереживному жабо та напудреній перуці, а лагідного, природного, зненацька вихопленого чуйним поглядом Сильвестрова.
Посеред невпинних вслухань у тишу, як це любить український класик, оркестранти таки справді «дочекалися музики». Хоч в інтерпретації виконавця першої скрипки Олега Серединського чистота інтонацій іноді поставала у «викривленому дзеркалі», та все ж звук був повітряним і танув так невловимо, що музика звучала як світлий спогад, що підкрадається навшпиньки, осяює своїм світлом і непомітно щезає. Лишається тільки тонкий посмак, яким Володимир Сіренко дав слухачам насолодитися сповна, витримуючи тривалу паузу по закінченню звучання.
Як то буває у житті, піднесена мрія-спогад розчинилась у переживаннях земної драми: концерт продовжила Камерна симфонія №15 для альта з оркестром Євгена Станковича. Виконавське прочитання твору солісткою Валентиною Буграк, експресивне і, разом з тим, часто приглушено-відсторонене, відображало філософський погляд на драматичні колізії життя — глибоке вдивляння у себе, а не відчайдушний біг у потоці переживань. Особливо проникливо вдалося Валентині Буграк відтворити печальний щем ліричної мелодії, однієї з тих у творчості Станковича, які Володимир Сіренко називає «тугою за втраченим раєм».
У лірико-філософській камерній симфонії №9 «Quid pro Quo» ця туга поглибилась ще дужче. Висхідна секундова інтонація, багаторазово повторена, пронизує усю музичну канву – як питання, що застигає без відповіді. Голос солюючого фортепіано звучав у виконанні Дмитра Таванця дуже виразно, сповнений пластичними градаціями інтонацій, філігранним нюансуванням артикуляції. Оркестр разом із солістом творили звучність, подібну до водяного плеса — тривалі фази розгортання, витримані на єдиному динамічному рівні, а при цьому – з насиченими «підводними течіями» рельєфно проведених оркестрових контрапунктів. Тим більш випукло прозвучав у виконанні «Київської камерати» кульмінаційний розділ симфонії, де монолітні оркестрові звучності перероджуються у пульсуючі мерехтіння, а кришталеве звучання фортепіанних розсипів у високому регістрі — у рвані наративні фрази в низьких октавах.
Назва симфонії, що, до слова, дала назву і усьому концерту, у перекладі з латини означає «щось за щось». І знову тут метафора дзеркала – рівноцінний обмін між сутністю та її відображенням. Оркестр відтворив настільки концентрований континуум Симфонії, що, перефразовуючи відому фразу, після довгого вдивляння у дзеркало, саме ж дзеркало почало вдивлятись у нас.
Якщо Станкович у своїй творчості тужить за втраченим раєм, то Сильвестров цей рай повертає, принаймні для себе. Його опус «Три серенади» для фортепіано та струнного оркестру, що звучав на продовження концерту, парадоксально складний у своїй простоті. Особливі труднощі для виконавців – пластично показати дихання музичної матерії, не виходячи за суворо окреслені композитором рамки динаміки та артикуляції. Інтимні крихкі мелодії були струнко визвучені музикантами у досконалому балансі між усіма голосами. По-справжньому красиво було вибудувано оркестрове фразування: мелодичні мотиви, що на початку загорались яскравим виразним звуком, поступово розчинялись, в міру того, як у партитурі в ремарці під тим чи іншим звуком наростала кількість позначок piano.
Сильвестров називає свою музику «співом світу про самого себе» – світу щасливого, красивого, умиротвореного. Нині, на фоні драм, що вже стають буденністю, ця консонантна музика дисонує страшній дійсності. Наскільки незвичною в наших реаліях, настільки й цілющою для зранених душ була ця оаза спокою і блаженства. Чи ж не тому саме цей опус зірвав таку тривалу овацію у публіки?
«Тиха музика» Сильвестрова, що прозвучала на завершення концерту, була сприйнята як органічне продовження попереднього твору. Такий вже він — мета-стиль композитора, що, за його ж словами, подібний до мантри чи індійської раги — безкінечного проспівування насправді одного й того ж, але щоразу по-новому. Відлуння попередніх епох-мелодій, гармоній, фактурних форм — звучало у виконанні «Київської камерати» з особливою бережністю, напів затамованим подихом, аби не відлякати тендітний сильвестрівський образ.
Контрастні звукові світи Сильвестрова і Станковича завдяки чутливому прочитанню Володимира Сіренка віддзеркалились один в одному: жагучий драматизм музики Станковича часом звучав по-сильвестрівськи відсторонено, а безтілесна музика Сильвестрова на короткі миттєвості набирала «земних» обрисів пориву почуттів у дусі Станковича. Що ж – Quid pro Quo.
Говорити про ці чудесні відображення — річ для кожного суб’єктивна, бо скільки було слухачів – стільки й дзеркал для музики, що звучала. Як писав Грицько Чубай:
відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе
але воно про літо знає
і про нього розказує