Фестиваль американського кіно «Незалежність» протягом цілого тижня із 13 до 19 травня оселився в залі «Гегемон» кінотеатру «Жовтень». Фестиваль поєднав офлайн та онлайн формати, адже частину фільмів можна було паралельно переглянути на платформі American Film Showcase. Програму склали новинки ігрового та документального американського кіно, демонстрація фільмів лабораторії Indie Lab, а також коротка трифільмова /якщо існує таке слово, яке, на щастя, не підкреслює редактор/ ретроспектива Девіда Лінча.
Однією із тем, котрій куратори фестивалю надали особливого значення, стала проблема втрати слуху. Так, в один вікенд були показані оскарівський лауреат «Звук металу» (Sound of Metal) — повнометражний дебют режисера Даріуса Мардера — та «Місячна соната» (Moonlight sonata) — автобіографічна документалка Ірен Тейлор Бродскі. Попри ідейну спільність, стрічки відрізняються як за способом осмислення піднятої проблеми, так і за методами, якими наближають розуміння глядачем стану людей, що втратили слух.
Почуй себе
Шість номінацій «Оскара», зокрема за «Найкращий фільм» та «Найкращого актора», перемога у категоріях «Найкращий монтаж» і «Найкращий звук» очікувано підігріли інтерес до стрічки Даріуса Мардера та, звісно ж, змушували уважно слідкувати за роботою режисера монтажу Міккеля Е. Г. Нільсена та групи звукорежисерів, які працювали над фільмом.
Стрічка розповідає про життя Рубена (Різ Ахмед) — ударника рок-гурту Blackgammon, в якому він грає разом зі своєю дівчиною-вокалісткою Лу (Олівія Кук). Пара гастролює із концертами та живе у кемпері. Одного ранку Рубен помічає різку втрату слуху та звертається до лікарів: йому повідомляють, що він може чути тільки на 20% і ця цифра продовжуватиме падати. Умовою для збереження хоча б часткового слуху є відмова Рубена від перебування у гучному просторі, що, фактично, означає для нього припинення музичної кар’єри. Лу намагається підтримати хлопця та звертається до центру допомоги людям із вадами слуху, де Рубен повинен «навчитися бути глухим».
Власне, стрічка «Звук металу» — це шлях до прийняття себе, який глядач пройде крок за кроком разом із героєм. Спосіб розповіді через суб’єктивне сприйняття героя вже стає закономірним. Цьогорічні оскарівські лауреати «Душа» (Soul) та «Батько» (The Father) теж застосовують прийом демонстрації оповіді крізь призму сприйняття протагоніста. Але «Звук металу» націлений на те, аби глядач почув те саме, що і як чує Рубен. Тож, перегляд фільму рекомендований у залі кінотеатру — тут вібрації гучної музики та шумів буквально відчуваються тілом. Навушники при перегляді на стрімінгах також мають свої переваги, адже гучність і особливо тишу можна відчути сповна без раптових втручань шурхотінь глядачів поруч.
Максимальна гучність та цілковита тиша — два кити, на яких тримається звукова доріжка стрічки, вони стають опорою для дрібної та багатогранної архітектури звукових явищ, які можна буквально відчути протягом фільму. Брязкання тарілок, грюкання дверей, звучання гри гурту на початку фільму навмисно гіперболізовані задля того, щоб звуки «зсередини» сприймалися максимально контрастно.
Шуми, котрі герой чує із початком своєї глухоти, віддалено нагадують слова чи повсякденні звуки. До цього доєднується як ніколи гучне внутрішнє середовище Рубена — дихання, стукіт серця, ковтання слини. Трансформація звукового сприйняття через кохлеарний імплант стає подекуди нестерпним, нагадуючи нестійку частоту радіохвилі. Цілковите занурення у світ людей з вадами слуху забезпечують субтитри, які, крім звичного перекладу, текстово фіксують усі звуки фільму.
Значну частину хронометражу стрічки герой проводить центрі допомоги людям з вадами слуху. Більшість акторів, що зіграли жителів центру справді мають проблеми зі слухом, а Різ Ахмед для комунікації з ними вивчив жестову мову. Актор вважає, що стрічка здатна стимулювати людей вчити мову жестів задля долання бар’єрів у спілкуванні.
Утім, Рубен, на відміну від Різа, не одразу погоджувався на вивчення жестової мови з нуля, натомість шукаючи способів для встановлення кохлеарного імпланта, здатного «повернути» слух. З одного боку, небажання героя скоритися обставинам демонструє історію боротьби сильної духом людини. Утім, виграти змагання може тільки той, хто знаходить сили для примирення із собою, а отже відкриває новий світ у собі.
Знову Бетховен?
«Місячна соната» вже своєю назвою натякає до апеляції до образу німецького композитора. Фільм Ірен Тейлор Бродскі відкривається епіграфом Бетховена: «Музика, як сон, який я не можу почути». Але насправді стрічка зовсім не про це.
Джонас, 11-річний син режисерки, позбавлений слуху. Втрата слуху відбувалася поступово в ранньому дитинстві. Це не стало сюрпризом для батьків хлопчика, адже глухота передається генетично і часто через покоління. Бабуся і дідусь Джонаса були позбавлені слуху все життя, але зрештою зробили операцію зі встановлення кохлеарних імплантів. Така ж операція чекала і чотирирічного хлопчика.
Власне, фільм міг би стати фіксацією життя однієї сім’ї на різних етапах їхнього ставлення до глухоти, відновлення слуху, «включення» у соціум тощо. Але кут зору глядача визначається музичним вподобанням Джонаса: хлопець обирає для вивчення на фортепіано першу частину Сонати №14 op. 27 №2 Бетховена, відомої як «Місячна». Романтичний та мелодраматичний бекграунд цієї частини сонати одразу підтягує додаткові контексти, зокрема, час написання твору припадає /це справді так/ на перші роки втрати композитором слуху.
Вивчення Джонасом твору із педагогом становить ключовий наратив стрічки — фінальний звітний концерт стає ціллю цілої історії. Розбір п’єси, очевидно, відбувається довго, адже паралельна історія дідуся та бабусі хлопця розвивається досить активно: вони встигають пройти обстеження на виявлення причин власної глухоти, дідусь починає забувати прості поняття, в нього прогресує деменція, через що виконання звичних справ для нього стає непосильним.
Протягом цілого фільму Джонас не задоволений своїм виконанням, адже щоразу він припускається помилок, які іноді вже були добре завчені. Як не дивно, хлопець знайшов рішення для примирення із музикою, яку грає, і воно аналогічне до вибору Рубена зі «Звуку металу».
Звісно, певний музичний снобізм викликає внутрішній супротив до «тлумачення» особистих драм композитора крізь призму музики, яка, до слова, має мало спільного із поширеним поетичним образом лагідного місячного сяйва, до того ж поєднаного із острахом втрати слуху. Соната — тричастинний цикл, тож складати уявлення про неї лише з першої частини — цілком помилкове рішення. Хоча, варто визнати, що у стрічці звучить і третя частина, адже її наполегливий драматизм вдало поєднується із пропонованою фільмом темою.
Та чи потрібен був драматизм цій стрічці? Навряд, адже він виглядає дуже штучно. Фільм же нам розповідає про великою мірою щасливу сім’ю, котра навчилася не вважати глухоту бар’єром для повноцінного життя.
Почуй світ
Соната Бетховена чи стукіт серця, намагання знову чути чи вивчення жестової мови, гра на роялі чи на ударній установці. Завжди існує вибір. Не залишає вибору тільки наше сприйняття, котре після перегляду цих стрічок вперто акцентуватиме всі навколишні звуки.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon