Музичні жанри мають численні різновиди, однак серед репертуару концертних установ і театрів вкрай мало уваги приділяється особливому виду композиторської творчості – творам для читців у музичному супроводі.
Чимало класиків, а особливо представники епохи романтизму, зробили значний внесок у розвиток цього жанру. Але що відбулося у ХХ столітті? Та й що відбувається наразі у «неспіваних» формах – на межі акторської гри та музикування?
Молоді композитори й диригенти Сергій Вілка та Андрій Мерхель вирішили дослідити цей вид творчості. Разом з режисеркою-постановницею Наталією Тімошкіною вони спільно створили дійство «на межі». Груднева прем’єра Житомирського академічного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги має нетипові риси для театральних вистав та підтвердила актуальність крос-жанрових напрямків сценічного мистецтва, де саме слово у синергетичному просторі з музикою виявляє не тільки чистий текст поета, – але й підтексти, що спонукають до змін в собі.
Назва «Банзай! Або мистецтво крокувати» провокує нас до роздумів над сенсом буття, складнощами й радостями життя та власне до питання сміливості. Сміливості крокувати вперед попри всі негаразди. Сміливості крокувати мистецтвом, задля мистецтва та завдяки мистецтву. Саме ці слова звучать перед виконанням знакового твору ХХ століття – «Attica» Фридерика Ржевскі, що був написаний як данина політичному в’язню (Аттіка – назва в’язниці супермаксимального рівня безпеки у штаті Нью-Йорк – Ред.).
«Що є життя, панове?» – питання, яким починається твір Івана Вишнеградського (написаний 1916 року), фактично вже формує наскрізну лінію перформансу. Адже градації життя більшості авторів з програми перформансу мають драматичні сюжети. Достатньо згадати лише імена поетів Богдана-Ігоря Антонича, Михайля Семенка, Владіміра Маяковского (його поезія прозвучала у перекладі Олександра Кучеренка), або ж композиторів Артура Лур’є, Івана Вишнеградського, Фридерика Ржевскі. Навіть наш сучасник, колишній житомирянин Сергій Ярунський (автор твору «Атавіза» на слова М. Семенка) був у свій час виключений зі Спілки композиторів України за власні переконання та їх публічну демонстрацію.
Як зазначили ініціатори музично-поетичного перформансу, «прикордонне» дійство (що межує з концертом та виставою) передусім синтезує твори зі словом та інструментальні й електронні інтерлюдії (авторка електронних етюдів – саунд-артистка Тетяна Хорошун). Таким чином утворюється монолітний матеріал для будь-якої сценічної інтерпретації. У цьому випадку – інтерпретації досить мобільної та універсальної.
Від початку роботи над перформансом режисерка запропонувала розташувати глядачів з виконавцями на сцені, відповідно трансформуючи глядацьку залу для простору інсталяцій. Однак за словами Наталії Тімошкіної, мистецький матеріал виявився настільки гнучким, що подальші покази можуть відбуватися як у відкритому просторі, так і на сценах будь-якого масштабу, адже драматургія вже закладена у музиці, яка, щоправда, іноді викликає неоднозначні почуття.
Лірично-споглядальний твір Віктора Войтіка з Білорусі перегукується з живописно-модерною поезією Богдана-Ігоря Антонича, й одразу (attacca) «включає» слухачів у сюїту Віталія Вишинського, що дивує своїм розмаїттям образів – від траурного («традиційного») звучання до драйвових («сучасних») ритмів. Філософський твір «Хода життя» Івана Вишнеградського натомість логічно переходить у «Танго» Рікардо Молінеллі, адже згідно розповіді Вишнеградського «царівна-лебідь танцює танго» – то чому б й не танцювати його всім разом? «Наш марш» Артура Лур’є (на слова В. Маяковского) проголошує: «серце – наш барабан». Й на цьому етапі стає очевидно: серце глядача вже буде реагувати на дійство з посиленим биттям. Подальші твори, що включені в програму ще більше підіймають градус напруги: «Атавіза» Сергія Ярунського на слова Михайля Семенка формує водночас ігровий та інфернальний простір. Твір відомого театрального композитора Дмитра Данова ніби тимчасово виводить глядача у «мандрівку», та все ж таки не лишає шансів: одразу ми чуємо розповідь про політв’язня Сема Мелвіна, на основі листів якого Фрідерік Ржевскі написав цикл (одна з частин прозвучала у перформансі).
«Недосконалість… недосконалість світу» – ми чуємо слова видатного Митця та сонористичну звукову палітру аргентинського композитора Максиміліано Бобера, що спеціально написав твір на замовлення постановників. Трагічно-саркастична заключна частина провокує відкритість форми дійства, тому, напевно, автори й вирішили нагадати про «мрії людські» (про які детально йдеться в тому ж творі Вишнеградського) через музику раннього бароко.
Прозора «Canzonetta» Клаудіо Монтеверді в буквальному сенсі почергово проганяє всіх геть – як виконавців, так і глядачів (своєрідне вітання «Прощальній симфонії» Йозефа Гайдна). Однак десь поза сценою звучать відголоски дитячих голосів, натяки на колискову та моторошні електронні мікси Тетяни Хорошун.
«Ось життя, панове»… «Не варто жити так»… Багато слів залишаються у підсвідомості після перегляду та неочікувано спливають найближчими днями у свідомості. І навіть технічні недосконалості прем’єрного показу вже здаються не настільки важливими, як ті мрії, що закладені у поезіях та звуках.
Текст: Іван Матлаєв
Фото: Олена Савосіна