Ходити на «Гоголь-фест» багато років поспіль було моєю улюбленою осінньою традицією. Музичні та театральні заходи фестивалю завжди вражали нетиповістю, захоплювали та дивували. Одним з найцінніших став для мене фестиваль 2017 року через знайомство з музикою Мередіт Монк, і – найголовніше – там я вперше почула вокальний ансамбль Alter Ratio. До тієї миті я вважала, що чула достатньо і досить непогано знаю і розумію вокальну музику a cappella… Яка наївна, але приємна помилка! Враження від почутого я пам’ятаю й досі, пам’ятаю як гуглила назву колективу, як неодноразово передивлялась їх відео на ютубі. У листопаді 2018 я слухала Alter Ratio у філармонії на концерті Mariologia. Тоді знов мені здавалось, що я знаю багато, та я знов помилилась.
У перший понеділок жовтня дивного 2020 року, випала нагода вчетверте почути Alter Ratio. Ансамбль святкує свій перший справжній ювілей — 10 років творчості! Святкує знаково й красиво, з гостями й подарунками. Зі свого минулого досвіду я вже точно знаю: скільки б музики для колективів a cappella не було прослухано протягом життя, Alter Ratio — це завжди щось неочікуване, ніби відкриття нових граней давно знайомих речей. Тож відчуття наближення чогось абсолютно особливого не полишало мене від самого ранку.
Сьома година вечора, Національна філармонія України, люди в масках, але усміхнені, все ще незвична карантинна дистанція між місцями і атмосфера приємного очікування. Яскраве світло потроху згасає, на сцені з’являються музиканти. Вони одягнені дуже стримано, у довгі та щільні чорні ряси, з чого стає зрозуміло, що зараз у центрі уваги мають бути не особистості, артисти чи персонажі, а саме звучання голосу, його матерія та енергія.
Розпочинається Proverb американського композитора Стіва Райха на тексти Людвіга Вітгенштайна — твір, який унікально поєднує у собі відгомін епохи Нотр-Дам, перотінівського органуму (з його опорою на григоріанський хорал та систему ритмічних модусів) та мінімалістичні риси музики ХХ століття. Пригадую, як на першому курсі навчання у НМАУ, на лекціях з поліфонії, Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська так піднесено і захоплено розповідала про старовинну музику XII-XIII століть, як ми слухали її: таку ще тоді для мене незвичну, але заворожуючу від найперших звуків.
Цю музику забути неможливо, і так само неможливо не розпізнати звернення саме до неї у звучанні сучасного твору. Протягом твору чергуються декілька поліфонічних епізодів у вокальних партіях та електрооргана, гармонійно і м’яко переплітаючись з патернами віброфонів. Словесне наповнення твору складає лише одне прислів’я-proverb — лише одна маленька думка, що наповнює ціле життя. Плинність та неспішне розгортання Proverb у виконанні Alter Ratio, здавалося, змусило вібрувати простір філармонічної зали натягнутими крізь століття енергіями. Твір звучав дещо повільніше, ніж відоме мені виконання The Steve Reich Ensemble, проте саме такий темп дав змогу заглибитись у слухання та повністю налаштуватись на сприйняття подальшого дійства.
Твір українського композитора Максима Коломійця Gli sguardi pigri на тексти Трістана Тцара з опери Espenbaum для жіночого ансамблю a cappella, що звучав слідом, вражав широтою діапазону та повнотою звучання ансамблю. У творі чергувались сонорні кластерні епізоди з кришталево прозорими октавними унісонами. Захоплювала неймовірна делікатна гра динамічними відтінками: від найтоншого піанісимо до потужного сплеску на максимальну звучність у лічені секунди. Співати тихо — серйозне випробування для вокаліста, проте голоси звучали легко й вільно, майстерно маневруючи складними маршрутами нотного тексту. Після завершення твору музикознавиця Ліза Сіренко, сказала: «Складно повірити, що це взагалі співали люди». І це дійсно так: час від часу звучання голосів у слухацькому сприйнятті доходило до межі уявлення про можливості людського голосу, якоїсь миті здавалось, що звучить електроакустичний твір.
Твір німецького композитора Дітера Мака Hannanissimo увірвався у програму за принципом контрасту: раптово, різко, неочікувано, — та став абсолютною сенсацією. Це експресивний, екстремальний діалог між сопрано соло та ударними. Особливої уваги вимагає партія сопрано. Вона насичена найрізноманітнішими та надскладними для вокаліста прийомами: раптова зміна позиції з вокальної на розмовну, різкі динамічні та регістрові перемикання, навіть імітація звучання ударних інструментів — усе це було філігранно продемонстровано Вікторією Вітренко.
У мережі є виконання цього твору Вікторією з елементами перформансу, тож можна на власні очі та вуха переконатися у неперевершеному володінні вокалісткою своїм голосом та розширенням його можливостей до нових надзвичайних безмежностей. Виконання Hannanissimo цього вечора було позбавлене перформативного елементу, проте досить виразно проступали контрастні зміни епізодів твору та діалогічність партій сопрано та ударних.
Лінію незвичайних вокальних звучань продовжив твір Landscapes для п’яти голосів української композиторки Анни Корсун. Це дивовижне шумове полотно, зіткане з додаванням шипів, свистів, гулу вітру, що імітують самі вокалісти. В момент звучання твору, спала на думку стаття музикознавиці Ірини Тукової «Звукопошукова тенденція у композиторській практиці другої половини ХХ—початку ХХІ століття», де розглянута притаманна багатьом сучасним композиторам практика вводити чи винаходити нетипові способи звуковидобування, по новому використовувати звичні ресурси. В українській музиці семидесятих-восьмидесятих років подібні явища теж зустрічались, наприклад, у опері Євгена Станковича «Цвіт папороті». Тож Landscapes є оновленим продовженням цієї лінії, та свого роду дослідженням можливостей вокального апарату людини. Цей твір можна порівняти з електроакустичною композицією, де замість засемплованих звуків — людські голоси, дихання та тонка й майстерна взаємодія виконавців у реальному часі.
Раптово, без паузи на оплески, розпочався наступний твір. З різних кутків сцени виходили вокалісти та перкусіоністи. Чотири хористки йшли з маленькими музичними скриньками в руках, що прорізали завмерлу тишу поодиноким «дзінь!». Так – обережно – розпочалася сюїта з вистави «Іфігенія в Тавриді» українського композитора Олексія Ретинського. Це спроба реконструкції музики Давньої Греції, яка не дійшла до наших днів. Оригінальний текст трагедії Евріпіда, коментувальна роль хору, використання у його партії простих ритмічних модусів та дисонантних співзвуч змушували слідувати замислу автора та вірити його ідеї. З балкона над сценою доносився впізнаваний з тисячі голос Назгуль Шукаєвої — унікальної вокалістки, що була спеціально запрошена до участі у концерті для виконання цього твору.
Своєрідний тембр Назгуль та її володіння рідкісними вокальними техніками, що були повною мірою продемонстровані під час виконання, ще більше занурили свідомість у вимір загадкової античності. Голос солістки був підсилений мікрофоном з додаванням невеликої кількості реверберації, що асоціативно створювало ефект присутності у старовинному амфітеатрі. Якоїсь миті здалося, що й одяг хористок (довгі чорні сукні без рукавів) своїм силуетом нагадують грецький хітон, гармонічно доповнюючи звукову та просторову реконструкцію античного театру.
У саму музичну тканину композитором були вишукано вплетені автоцитати з «Маріології» та циклу «Сни птаха», проте вони не порушили цілісності усього полотна. До кульмінації твору підвела ритмічна активізація перкусійної групи, слідом за якою звучав дивовижний сольний епізод Назгуль. Ми почули справжній горловий спів! Недосяжно низькі для жіночого голосу ноти, що резонують особливим досить специфічним забарвленням, але — вражають, дивують, змушують вірити у безмежність людських можливостей… Завершилась вистава як і почалась: виконавці помірно розійшлись у різні сторони сцени, до слухачів доносились віддалені «дзінь!» музичних скриньок. Якоїсь миті здалось, що завмер час, 3000 років стислись в одну єдину мить, та розвіялись у нестримній тиші.
Так завершився перший відділ концерту «Візіонери звуку». Оголосили антракт — 15 хвилин. Але покидати зал, виходити на вулицю чи навіть розмовляти та ділитись враженнями зовсім не хотілось. Занурення у новий і абсолютно магічний звуковий світ відчувалось настільки сильно, що мозок не готовий був розпрощатись з ним так швидко. Хотілося думками блукати у майстерно збудованому вимірі звуку, який творився щойно людськими голосами, але був таким незвичним, невідомим, таємним до останньої миті.
Хвилини минули непомітно.
Другий відділ концерту, за словами Ольги Приходько, мав бути більш традиційним з точки зору музичної мови та вокальних експериментів. Вокалістки з’явилися на сцені у вишуканих вечірніх сукнях, чоловіки — в елегантних костюмах. Одразу стало зрозуміло, що звучатиме інша музика, теж нова, але нова по-інакшому.
Відкривав другий відділ твір українського композитора Максима Шалигіна Oil upon your shore — «Нафта на твоєму березі» — на текст, складений за мотивами лібрето Чарльза Дженсена ораторії Георга Генделя «Ізраїль в Єгипті». Композицію було створено на замовлення одного нідерландського колективу, вона торкається екологічних проблем світу: змін клімату та глобального потепління. У цьому творі особливо розкривається академічний (у найкращому розумінні слова) професіоналізм виконавців та диригентки: одночасне закінчення фрази, вступ в однаковій вокальній позиції та в одній динаміці — здавалося б, очевидні речі, але саме з таких дрібних деталей і вибудовується справжня майстерність.
Особливо символічним було завершення твору: двоє виконавців деякий час почергово клацали пальцями, неначе метроном, або секундна стрілка годинника. Так чи інакше, а асоціація з рухом часу виникає беззаперечно. Про що цей відлік? Не знаю, але нещодавно на Юніон-сквер на Мангеттені в Нью-Йорку вивісили годинник, який невпинно рахує час, що залишилися людству до екологічної катастрофи… 7 років, 101 день.
Цикл Enigma швейцарсько-австрійського композитора Беата Фуррера. У цьому творі композитор використав тексти Леонардо да Вінчі. Загалом музична тканина твору викладена досить традиційно: ні шумів, ні криків, ні інших специфічних прийомів, але й тут присутні новітні варіанти звучання. Подекуди вокалісти промовляють слова без вокального інтонування, є різкі протиставлення між чоловічими та жіночими тембрами, між високим та низьким регістром. В цілому, твір з суто технічної точки зору здається простішим за твори, що звучали раніше. Але, знову ж таки, у простоті й ховається найвища майстерність, увага до найдрібніших, але найважливіших деталей. Саме у цьому творі слухач може почути кожен артикуляційний прийом та кожен штрих. Тож, можу сказати, Alter Ratio у кожному творі концерту показали максимум професійної майстерності, уваги до звуку та занурення у саму суть твору.
Останній твір концерту зворушливий і символічний. Це четверта частина концерту для хору a cappella Альфреда Шнітке на текст Григора Нарекаці. У тексті твору, за словами Ольги Приходько, міститься важливий сенс, який є актуальним у всі часи, та особливо у цей дивний 2020-й рік. «Ці слова про нематеріальний вид мистецтва — спів, що має стати врачуванням, ліками, можливо, для тіла, а головне — душі». Хотілось би навести ці слова тут, адже підібрати власні, чомусь, складно…
Сей труд, что начинал я с упованьем
И с именем Твоим,
Ты заверши,
Чтоб песнопенье стало врачеваньем,
Целящим раны тела и души.
И если труд мой скромный завершится
С Твоим благословением святым,
Пусть дух господень в нем соединится
Со скудным вдохновением моим.
Тобой дарованное озаренье
Не погаси.
Мои разум не покинь,
Но вновь и вновь приемли восхваленья
От Твоего служителя.
Аминь!
А далі — 10 хвилин невпинних овацій, квітів, подяк. Щойно завершилось щось значно більше, ніж просто концерт. Дійсно, таку подію можна порівняти з постановкою спектаклю, з прем’єрою фільму. Кожна деталь цього концерту була вивірена й продумана: від розставлення творів у програмі, до роботи майстра по світлу. Десятирічний досвід роботи Alter Ratio відзначився незабутнім концертом, важливим концертом, таким, що окрім транслювання нового звучання у музичний простір України, транслює й нові важливі сенси, які ціннісно наповнюють наше життя. Сучасна вокальна музика відкриває нові горизонти виконавської майстерності, розширює кордони сприйняття, а Alter Ratio — неперевершені візіонери нового звучання — продовжують заворожувати та дивувати.
Фінальною та до сліз зворушливою нотою вечора стало звернення одного з хористів від імені усього колективу до Ольги Приходько. Хоч ми і не знайомі з нею особисто, але, як і тоді, так і зараз, подумки, хочу доєднатись до його слів подяки — людині та педагогу, яка творить хорову музику України ХХІ століття. Дякую – безмежно і щиро!
Відеозапис концерту:
Автор: Марія Титова
Фото: Аліна Гармаш
Проєкт «Візіонери звуку» відбувся у співпраці з Національною філармонією України за підтримки Австрійського культурного форуму в Києві та Швейцарської мистецької ради Pro Helvetia
