Українська музична традиція – де її коріння? Як споконвічно нищилось все національне і що збереже культурна пам’ять для нащадків? Чому Галичина і Наддніпрянщина в працях науковців існують поодинці, а наша ідентичність досі методично зубожіє? У розмові із Іваном Остаповичем в онлайн-реальності Львівського органного залу музиколог, доктор мистецтвознавства, член Галицького Музичного Товариства та професор НМАУ ім. П. І. Чайковського Юрій Чекан розповів про втрачену цілісність українського мистецтва і яким чином нам знову її набути. Ми законспектували і причини, і прогноз, вміщений в лекції – у двох зошитах.
«Висмикнути українську музику з загальноєвропейських процесів – було для імперської Росії надзвичайно важливим саме ідеологічним засобом»
Якщо ми говоримо про українську музичну культуру, ми повинні мати чітке уявлення про предмет нашої розмови. І тут кілька величезних проблем. Перша – це традиція, до якої українська культура власне належить. Я вчергове переглянув прекрасну книжку Нормана Дейвіса “Історія Європи” і на сторінці 136 знайшов отаку цитату: “Зважаючи на те, що в Європі так і не було загальної для усіх мови, тобто спільної словесної mousike, музичну мову Європи – її несловесну mousike – слід вважати за найтривалішу і найміцнішу лінію її спільної культури. Справді, оскільки вона простягається від Іспанії до Росії, але не поширюється на Індію чи ісламський світ, виникає спокуса припустити, що музика – єдиний універсальний пан’європейський засіб спілкування”. І в такому контексті музики як пан’європейського засобу спілкування, українська музика абсолютно чітко вписується в цю традицію. Звідси і відповідь на питання:
Чому не простежується, не досліджується ця тяглість української музичної культури? Тому, що ми маємо 70-річне панування радянської традиції. А до того часу ще кілька століть російської імперської традиції.
І висмикнути українську музику з загальноєвропейських процесів – було для імперської Росії надзвичайно важливим саме ідеологічним засобом. Тоді ми одержуємо щеплення європейської музики під Росію, – відповідно, тривалість існування української європейської музичної культури різко зменшується, – і все те, що з’являється на наших теренах, виглядає як вторинне.
Знаменита історія з публікацією на початку 70-х років “Граматики мусикійської” Дилецького Олександри Цалай-Якименко, яка одразу ж одержала “щиголь” з Москви й українські музикознавці змушені були захищати саму Олександру. Те, що робилось, було абсолютно непристойно з наукової точки зору. Невипадково Онисія Яківна Шреєр-Ткаченко все життя прагнула вписати українську музику в європейський контекст і хто її тепер згадує? Трошки “відсунули” Онисію Яківну.
Другий момент, який є принципово важливим для української культури – це усвідомлення її цілісності. Так склалось, що у період Нового часу територія України була розірвана на рік між двома імперіями з двома діаметрально протилежними традиціями ставлення до національних меншин. А усвідомити українську музику як цілісність – на сьогодні цього нема. Подивіться всі книжки, які пишуться: про Наддніпрянську Україну і про Галичину, наприклад. Галичина є окремо і це зрозуміло – перемишльська школа, інші умови… Наддніпрянська Україна окремо. І виходить, що цілісної культури як такої не існує, або вона не усвідомлена нашою гуманітарною спільнотою. Підкреслюючи відмінності Галичини від Наддніпрянщини, ми розриваємо єдиний цілий материк української культури.
Згадаємо Людкевича. Він нібито займався галицькими піснями, Роздольського розшифровував. Але ж ідеї його були панукраїнські, а не місцеві, галичанські. Він чув українську пісню, її ритміку, як системну цілісність. Чи є у нас сьогодні такі фігури, які усвідомлюють це завдання? Чи поставлено це завдання? Боюсь, що ні – і це проблема.
Ще одна проблема, яку я бачу, вона комплементарна: наявність двох українських композиторських шкіл. Маю на увазі школи акласичних періодів. Це школа входу в європейську культуру, пізній Ренесанс, раннє Бароко – і українська композиторська школа етапу дестабілізації української культури, тобто романтична.
«Коли починаються спроби української культури тим чи іншим чином відірватися від Росії, її одразу ж обрубають»
І що ми маємо в обох цих етапах? Перше – те, що робив Дилецький – це була абсолютно чітка орієнтація на Європу, а за спиною у нього була азіатська Росія. І потім чи разом з тим це возз’єднання… Воно відкрило Росії ворота в європейську, в тому числі музичну, культуру. Про це забули – наслідок колоніального статусу України. Тож що ми маємо, коли говоримо про школу ХІХ століття? Лисенка? Ми маємо культивування такого подвійного “покруча”. З одного боку, це типово романтичне загальноєвропейське явище, коли в ХІХ столітті з’являються національні композиторські школи: німецька, польська… І в цьому ряді абсолютно логічно виглядає поява українських композиторських шкіл, питань нема. Але та школа, яка виникла на теренах Російської імперії (об’єктивно кількість земель була значно більшою), вона була інфікована тим народництвом, яке в Російській імперії, починаючи з 1860-х років ХІХ століття набуло надзвичайно потужних обрисів. Це і композитори “Могучої кучки”, це, за великим рахунком, і Чайковський. Таке народництво для російської музичної культури стало проривом! Бо з’явилася академічна класична школа європейського зразка. Але воно блискавично з’явилося і законсервувалося, як і ті принципи демократизму, народності і реалістичності.
Демократизм – в домінуванні опери та програмно симфонічної музики, романсу, народність – виявилася в орієнтації на народнопісенні джерела і реалістичність – отой російський реалістичний театр за типом “Хочу правди”… Ось ця інфекція, яка вирядилася в шати романтичних тенденцій, стала надзвичайно потужною в українській культурі і відривала українську культуру від європейського коріння. Повністю була орієнтована на Росію. Трагічно про це говорити, бо, з одного боку, це дуже добре, з іншого, воно різко обмежилось, наприклад, імперською політикою Росії, бо на західних землях було дещо інакше. Виходить, що той самий Лисенко працює в парадигмі рамок, які йому встановила Російська імперія. Коли починаються спроби української культури тим чи іншим чином відірватися від Росії, її одразу ж обрубають – пригадайте трагічну долю Фемеліді, Лятошинського і всіх тих, хто хоч трошки прагнув відійти від цього власне російського, а пізніше народницького. Пригадайте трагічну історію цієї київської аванґардної школи.
Що за великим рахунком робили ці люди? Той самий Годзяцький, Грабовський, Сильвестров, Блажков. Вони прагнули подивитися, що відбувається на Заході. Що вони за це мали? Когось викидають зі спілки композиторів, когось викидають з України, когось не беруть в аспірантуру і так далі.
Водночас ті композитори, навіть національно свідомі, які прийняли цей наратив, які прийняли ці умовності, вони абсолютно спокійно існують в межах української культури. Це видатні композитори, вони справді роблять багато. Але вони залишаються, продовжують інерцію руху в російському фарватері. Книга “Західний канон” – надзвичайно цікава робота. Але я подивився на перелік. Там нема жодного українського літератора. В короткому списку – росіянин Толстой. В довгому – Толстой, Чехов, Достоєвський, Гоголь – але тільки як росіянин. Немає Шевченка, Франка, Лесі Українки – нікого з цих титанів просто немає.
В європейському контексті української літератури просто не існує. Але пригадаймо, що в рік народження Пушкіна було видано “Енеїду” Котляревського – російської літератури ще практично не існує, є Державін чи Тредіаковський якийсь. А в нас абсолютно бароковий переспів чого? “Енеїди”! В національній мові, в національній традиції, з національними реаліями. Хіба це не є західний канон? І цей західний канон, який був у нас в часи Котляревського чи Дилецького завдяки інфікованості народництва був на певний час втрачений. Те, що зараз робиться – пробують якось розвернутися, але це дуже важко робити. Тому що закладаються штампи та константи мислення, які йдуть від століть панування імперської ідеології. Знову ж таки, наведу конкретний приклад:
Буквально тиждень тому, 9-10 днів тому відбувся онлайн-семінар під назвою “Початкова мистецька освіта: світовий досвід”. Я – один з організаторів. Ми запросили людей, які є фахівцями з Австралії, Канади, Польщі, Чехії, Німеччини, щоб вони розповіли про те, як там навчаються діти. Що говорять люди, які є дуже просунутими? “Не викидайте за водою немовля! Тому що радянська система мистецької освіти була найкраща”. Я не впевнений, що ця система була найкраща.