Початок вербатіму у першій частині
«Я вирішив робити, що мені хочеться»
Крім всього іншого, я дуже хворів всім, чим тільки можна. Мама витрачала великі гроші на лікарів, грошей дуже бракувало. Десь у віці 13-14 років мені це набридло, і я вирішив робити, що мені хочеться, що підказує організм. А чого мені хотілось? Я вже на той час терпіти не міг (мене й досі нудить від того запаху) м’яса і риби. І я не хотів їсти, а мама примушувала. То ж я просто її дурив: від перших страв відмовився, тому що там міг бути м’ясний бульон і навари. Я брав якесь жаркоє (картопля, морква, якесь там м’ясо лежить). І от значить непомітно я його під стіл на риштування перекладав. Потім годував тварин, які мене дуже любили (це ще в Тбілісі було). Мама нічого не підозрювала. Одного разу на день народження (19 травня) мені зрання подарували (жили небагато, але я мріяв про якийсь ровер) велосипед «Орльонок» класу «середній» (це вже майже як дорослий, зі свободним ходом й гальмуючими педалями, не дитячий вже апарат). І от я на ньому ганяю по дворі і раптом мене сердито кличуть додому і суворо карають. Значить мама розкладала стіл (ввечері на гостей чекали), знайшла десь м’ясо (я не все там прибрав). Каже, зрозуміло чого це падаллю пахне в хаті. Все розкусила! В мене забрали цей велосипед і подарували якомусь хлопцю у дворі.
Ого, це дуже жорстоко
Так, це дуже жорстоко. Мама була не права, як вона була (з великою любов’ю) кілька разів в моєму житті. Просто деструктивну роль грала, а дуже мене любила. От нічого не скажеш – це не злий умисел і не злий характер. Це ота сліпа материнська любов – штука, яка має бути дуже контрольована, тому що можна такого наробити… Але про це й мова.
«Славік захоплюється Стравінським. Допоможіть йому»
От я в тому числі і без диплому залишився. Не стільки тому, що я був формалістом (як ви щось читали мабуть). А через те, що вона мала необережність написати в Тбілісі учню мого тата. А учень був слідчим з особливо важливих справ. Відійшов від служби (якийсь бандит його серйозно поранив), але залишився чи МВДешником, чи КДБістом, попросився до тата вчитися композиції. Мама ж трохи побоювалась мого захоплення новою музикою і написала йому по старій пам’яті (як потім з’ясувалось) листа: «Ось там наш Славік щось захоплюється підозрілими речами. Якийсь Стравінський, щось ще. Допоможіть йому». І він таки допомагає: пише в Українське Міністерство Культури (а я вже студент): «Зверніть увагу, в ваших лавах формаліст». І на мене «звернули увагу». Оце така була допомога, але Бог з ним. Коли розповідаю цю історію, розповідаю й інші деталі, що не для преси. Це я вам так би мовити для картини, щоб розуміти суть історії.
Коли стали ставити оцінки, спочатку перший курс перше півріччя – п’ятірки всім трьом нам. Потім навесні раптом прийшло з Москви: «Увага, там формалісти, боріться». Вони зразу знайшли у нас (у всіх трьох) формалізм, поставили по двійці. Треба було переписувати, перескладати екзамен, позбавили стипендії. І в нас почалось роздвоєння особистості. Ми писали «для кафедри» і «для себе». І так півтора курси можна було, але потім об’єми ростуть – писали тільки те, що треба і як треба. Ти перестанеш бути… може професіоналом і будеш, але не будеш митцем. Ти маєш писати згідно зі своєю творчою логікою, як ти відчуваєш, а не за ідеологічними кліше. І ми перестали роздвоюватися. Всі троє прийняли рішення: будем писати, як ми вважаємо за професійно оптимальне. Якщо тоді нам поставили всім трьом двійки, то тут вирішили з’ясувати, хто корінь зла, хто всіх псує, і стали нас розділяти. Мені стали занижувати, їм – п’ятірки (Загорцеву і Соловкіну). А тут ще цей клятий лист! Їх він переконав, що таки я – найбільше зло. На кінець третього курсу мені ставлять трійку. І я би повірив, що заслужив її. Але мотивація була такою: «мало працював протягом року». А я ж приніс (на рівні третього курсу) туди Тріо для трьох флейт, Квартет духових і Квінтет духових (це за півроку). А в нас же ж іспит проходив – всі курси на кафедрі одночасно (Штогаренко тоді був ректором і головою кафедри композиції). Один хороший пісенний композитор приносить на четвертому курсі за рік роботи фінал Фортепіанної сонати «до репризи». І отримує четвірку. Я тоді зрозумів, що таке упередженість та тенденція. Наступною моєю оцінкою була б двійка (профнепридатний). Я вирішив, що під приводом хвороби піду в академвідпустку. Подивлюсь, може обстановка зміниться, а там побачимо.
Рік я робив те, що мені треба, влаштувався у музичну школу, викладав фортепіано. За цей час помер Лятошинський, а він єдиний був, хто нас захищав – як орел був, це щось фантастичне. Інша річ, з ним і рахувалися, і ігнорували водночас. Там був такий Таранов (завкафедри композиції) – злюча людина неймовірно. При чому такий інтелігент! Він прославився тим, що приходив в Консерваторію і цілував ручки черговим на вході, ну супер. Я бував тому свідком. І був свідком того як він зайшов в клас до Лятошинського, тупав на нього ногами, кричав, червонів від злості, робив йому зауваження (шавка гавкає на слона, поганий учень – на свого великого Вчителя!) Ми усі були в класі при тому. Було соромно і шкода Лятошинського, який з гідністю старшого і розумнішого це все вислуховував і казав формально кілька слів. От така, значить, була тоді «погода».
«Все можна було робити у кіно»
Далі я став вчити себе, так би мовити, сам. Таранов був дуже гарним інструментознавцем. Комусь він викладав і композицію (слава Богу, не нам), музика в нього тоже нецікава. Вона формально правильна була, все було гаразд. Але така суха, така нежива!.. От якщо когось в формалізмі можна було звинуватити, так це скоріше його. Бо це була дійсно формальна музика. Але він знав кожен інструмент, міг зіграти гаму на всьому діапазоні, знав аплікатуру. І він вимагав, щоб ми те саме робили і на амбушюрних, і на тростинних, на усіх смичкових складали позиції. В тому сенсі він був дуже корисний. Єдине, я розумыв, що погано відчуваю мідь, якась дірка в свідомості. Тепер композитори виконуються під час навчання, а тоді цього абсолютно не було. Ти міг зіграти сам щось своє: чи фортепіано, чи сказати, що це оркестр, і зіграти клавір. І раптом, тільки на диплом, ти перший раз отримував живий оркестр. Тільки в кінці, на п’ятому курсі. Так чи інакше освіта така була неповна в цьому сенсі. Саме через це захотілось потрапити в кіно і я став шукати дороги туди. Буквально п’ять разів: то, значить, закриють сценарій за ідеологічних причин, то якийсь режисер зіп’ється. І ось одного разу, я вже втратив надію туди потрапити, як тут Годзяцькому запропонували фільм, але він, знаючи про мою глибоку потребу, поступився цією роботою мені. Каже: «Слава, хочеш?». Я кажу: «Хочу».
І починаю роботу на Укртелефільмі. Це був перший мій фільм, називався «Акварелі Києва». Режисер Черченко якимось чином зриває картину – призначають іншого режисера. Приходить такий собі випускник Карпенка-Карого Мікульський. Ну я питаю: «У вас мабуть є свій композитор?». Каже: «Ні, покажіть, що ви робите». Я показав ескізи, і чую: «Працюєм». Пронесло, що називається. Потім дуже цікаво вийшло і теж, так би мовити, щодо алеаторики, незапланованості. Здебільшого кіномузика писалась під екран. Така була естетика. І був такий диригент Басов Натан Федорович, він був АС у синхронізації фрагментів музики під зображення – певна прямолінійність. Мені це дуже не подобалось, чесно кажучи. Зміна темпів задля синхронності робила музику якоюсь штучною. Але у цій першій роботі сталось так, що в нас не було технічної можливості писати під екран. Я просто пам’ятав відеоматеріал, його характер, писав приблизно в такому дусі. І музика, записана у звичайному павільйоні Радіо, лягла під кадр так вдало, як навмисно не підженеш (якимось дивом музика «дихає» точно, як зображення). Я руками розводжу, бо й не сподівався цього. І вся подальша кінопрактика була така, що часто виходило уникнути тих підекранних речей, і це завжди виходило на краще. Я навіть теорію висунув, що як навіть і не найсильніший композитор працює, але пише саме для цієї стрічки – все одно буде краще, ніж він візьме свій гарний твір і буде підставляти його. Тоді одразу відчувається неорганічність «дихання» цілого кінотвору.
У першому цьому фільмі я взяв мідні інструменти і поекспериментував з ними для того, щоб випробувати. І надалі, відчуваючи, що якийсь інструмент мало знаю, користувався нагодою промацати, так би мовити, його практично. Я мав завдяки цьому школу, яку мало хто тоді мав – ті, хто просто закінчили благополучно консу, але не мали практичної реалізації. В кіно треба було все: академічне, класичне – усе: від розхожих банальностей (це наукове кіно було) до абсолютних абстракцій. Можна було не ризикуючи, що тебе там знову потягнуть на ешафот як формаліста, робити всі «формальні» речі, які хочеш. І перші електронні пошуки були під тим самим дахом. Є у мене епізод, наприклад, де я застосував такий прийом. Електроніки як такої ще не було, але ж магнітофони були давно. І от я, натискаючи і фіксуючи рояльну педаль, просто накрикував по одній ноті акорд. Струни резонували і довго тримали його. Я прохав звукорежисера поставити рівень запису на гучність того відзвуку, а спотворену перемодуляцією частину стрічки просто відрізали й викидали. Виходив просто божественний хорал, який тоді жоден синтезатор не міг відтворити. Все це можна було робити в кіно. І я подібними експериментами тішив себе (і режисерів) частенько.
«Індійські йоги, які дихають кістками»
Школа. У нас була класна керівниця, вчителька – висока зростом, не модель зовнішністю, але неймовірно душевна людина. Як потім вона сказала (ми були у неї в гостях в Канаді з мамою): «Ех, я ж тепер розумію, що не знала ту англійську, яку вам викладала». Але робила це щиро. І в класі її любили так само щиро. Вона могла просто дати комусь по шиях, але в неї це виходило настільки незлобиво, що хлопці аж підставляли ті свої шиї. А освічена вона була так, середньо, загальнокультурний рівень… традиційна єврейська родина, не дуже благополучна. Вони жили четверо в одній кімнаті в підвалі. Вона пішла вчитись в ін’яз. Наскільки я знаю, в єврейській культурі діти – це святе. Тут навпаки. Тато: «Нечего делать, Лена, выключи свет, мне спать», а їй треба завдання робити. Вона вмикала радіоприймач без звуку, і там від шкали було слабеньке світло. Щось кропала, псувала зір. Він і це їй забороняв. Там було не до підняття культурного рівня. Ось ця вчителька (Олена Іонівна Ліщинська, або ще у прибиральниць — Лєна Льоновна) приходить якось у клас і каже: «А я сьогодні в газеті прочитала, що є такі індійські йоги, і вони дихають кістками». Звучить, як дурниця для всякої нормальної людини. А мене, як струмом вдарило, і я відчув: це моє, це щось про мене, для мене. В цьому було щось дуже важливе. А я на той час вже почав втілювати практично ідею, що я просто роблю те, чого мені хочеться, бо то є підказка від підсвідомості. В її словах був цілий світ, який мені ще не відкрився. Я розумів лише, що це відблиск відблиску, а за тим – щось.
Не-гра у «Шерлока». Джіу-джитсу – «справа життя»
Подальше було кілька років по тому. Мій вітчим грав в оркестрі театру Музичної комедії. Він був людина, як я зрозумів набагато пізніше, дуже хороша, дуже культурна. З «породистих», як-то кажуть, євреїв. Мама ще в Тбілісі його знайшла, там вони одружилися, і там вона до нього переїхала зі мною. Я дуже страждав, тому що любив тата. Спогади про нього були неймовірні. Я не те, що окрику від нього не чув ніколи, а просто невдоволеної інтонації. Про стусони я взагалі і не здогадувався. Лише правдива ніжність. І от у стосунках з новим чоловіком мама припустилась чергової помилки, стараючись ніби заради мене. Вона сказала, коли вони одружувались: «Геня, я тебя люблю, но знай, что Славик для меня всегда на первом месте». Це самоочевидні речі. Але навіщо це казати чоловіку? Я був у нього, як кістка в горлі, ясна річ. Контакту не було. Контраст з рідним батьком був величезним. Значно пізніше, коли я вже виріс, він хворів, помирав – зрозумів, що вітчим м’яка, хороша людина. Але це ж запізно «трішечки». Він був великим бібліофілом, мав шикарну бібліотеку, але не дозволяв її чіпати безконтрольно. А пам’ять зорову мав, як у Шерлока Холмса, або у Кіплінгового Кіма. Якщо щось візьму – він по одній порошинці відчує: «Хто лазив по моїх книжках?». Я й не лазив. Не можна та й не можна. Ми жили так: була комуналка, у двоповерховому будинку. На чотирьох ми мали дві кімнати. Вітчим з мамою жили в маленькій кімнатці, а ми з бабулею – в великій, але прохідній. Одного разу він приходить з роботи, а у пальті у нього в пазусі щось загорнуте у крафт — такий коричневий папір. Книга. Мене щось ніби стукає, ніби каже «Це принесли для мене». Я не знаю що воно, але абсолютно впевнений, що мені треба це зробити! Я порушую власні табу (не лазити по його книжках). І коли він іде на репетицію, я лізу туди в кімнату і мало не фотографую ту полицю, де лежить той таємничий згорток, запам’ятовую кожну деталь, складинку. Далі дістаю, розгортаю – дореволюційне видання книжки Йога Рамачарака «Хатха-йога». Я читаю перші літери, перші слова, абзаци про принципи дихання, і бачу: «Я це знаю, я до цього прийшов». Прочитане ніби підтверджує те, що я вже роблю. Піді мною на першому поверсі жив товариш дитинства Коля Шевчук, який приїхав з села. Чиста така tabula rasa, незайманий ніякою культурою, але дуже цільний хлопець, мене до нього потягнуло. З цим Колею ми здружились. То я й підбив його в певні години, коли вітчима не було, навпіл переписувати книгу. Я переписував з однієї частини, а він – з іншої. Книга стара, розпалась на кілька блоків, тож мені поталанило, що вітчим цю книжку так і не прочитав. Вона у ного лежала десь так два місяці, а я вже відчув, що людина, якій належить ця книжка, має мати щось на другу тему, актуальну для мене.
Дитинство – це дуже гарна штука для тих, хто сильніший і б’є інших, але воно дуже песимістичне для тих, кого б’ють. От я був з цієї, другої категорії. Тоді не було ніяких східних єдиноборств, практик, але десь в літературі, теж старій, траплялось слово таке «джіу-джитсу». Воно було підзабуте, тепер відновлюється. Людина, у якої є книжка з йоги, має щось і по джіу-джитсу – був впевнений я. Мені треба якось себе захистити. Як же ж довідатися? Не можна спитати вітчима: «У кого ви це взяли?». Я знаю, що маю просто прослідкувати за ним, коли він буде нести книжку назад, і за тим, кому він її віддасть. А потім ту людину окупувати, переконати поділитись зі мною. Це я був чи в восьмому, чи в дев’ятому класі.
Ви також у «Шерлока» грали?
Це була не гра, я відчував, що це необхідність моя, справа життя. Я чекаю, боюсь пропустити, коли вітчим на роботу піде і понесе це. І от одного разу бачу, що він за пальто закладає того пакета. Коли вітчим вийшов, я тихенько одягнувся і за ним, так щоб він не помітив мене. От іду за ним, боюсь, що він озирнеться, мене побачить, все тоді попаде. Через службовий вхід – присідаючи, щоб черговий мене не помітив. Бачу – сидить в ямі сивочолий, але дуже бадьорий віолончеліст (пізніше дізнався, що йому 80 років). Вітчим віддає йому цю книжку, я трохи сміливіше виходжу, мені вже не страшно (на вихід там кого завгодно пропустять). Чекаю кінця репетиції, і тепер задача номер два – як кажуть західні українці – «злапАти». Злапати цього віолончеліста, але ж не потрапити на очі вітчиму. От стою десь далеко, думаю, хто ж раніше з них вийде. Поталанило – першим пройшов вітчим. А тепер цей пан Цівчинський (як з’ясувалося пізніше) виходить, я йду за ним. Він іде пішки, повз стадіон, на вулицю, що повз Жовтневу лікарню. Я – за ним. Не особливо криюсь, тому що не зверне увагу – не оглядається, мене не знає. А далі мені тільки важливо побачити куди він заходитиме, побачити в яку квартиру, щоб його там переловить, якщо зараз не вийде. А там приватний сектор, веранда типу тбіліських, і він йде на цю веранду (варіанту нема, тільки одна квартира). Я тоді наздоганяю його, підходжу і кажу: «Вибачте, будь ласка, – все це російською мовою, – мій вітчим, ваш колега, грає на скрипці, ви дали йому книжку «Хатха-йога» Рамачаракі. Вона принесла мені велику користь, і я хотів би тепер попросити, – він стоїть такий здивований, ошелешений. – Я знаю, що у вас ще має бути книжка по джіу-джитсу, то дайте мені її. Я її поверну і нікому не розкажу». Він відповідає перелякано (і я зрозумів, що йому було за що боятись): «Ні, молодий чоловіче, йдіть, в мене нічого більше немає, і все, забудьте мене». Він бачить – дитина, його звинуватять, що він дитині літературу дає сумнівну… І от я почав за ним ходити щодня. Я підходив (вже довідався, як його звуть): «Александр Митрофанович, дайте мне книгу по джиу-джитсу». Щодня. Крім вихідних, коли репетицій не було. І десь вже була весна, ми вже ходили не в пальті, він одного разу каже: «Вы, молодой человек, далеко с вашей настойчивостью пойдете». Він здався, завів мене до себе в хату, в нього дві малі кімнати, але отакі товсті шафи по периметру обох кімнат, стіл і ліжко, стара хвора товста дружина, яка ледь ходить і вже майже без розуму. І в тих шафах зібрана вся дореволюційна література, всі журнали («Весник теософии», «Изида»), уся література по йозі – все, що відомо й видавалось тоді. Бо за Радянські часи практично нічого не видавалось, а в нього все це є. Книжки стояли у шафах в три ряди, один за одним, бо не вміщувались. Він дав мені ту книжку (то була «Джіу-джітсу» професора Кара Ашікага) і ще одну, щось з окультизму. Ми з Колею так само законспектували її і перзняли гарні, на повну сторінку фотографії (ми з ним захоплювались фотографуванням і вже мали по радянській «дзеркалочці»). Негайно почали тренування. А система там дуже цікава: у них роблять акцент не на те, щоб наростити м’язи, а на поліпшенні витривалості. Сила досягалась спеціальними вправами «на опір», які не збільшують розміри м’яза, але дуже підвищує коефіцієнт корисної дії. Практикуються удари ребром долоні по вразливих місцях. По горлу – один з таких бойових прийомів. Є спеціальні вправи, які так тренують горло, що воно стає невразливим для такого удару. Ми з Колею натренувалися так, що один стояв ногами на палиці, а ця палка лежала на горлі іншого. Після того, як я вже бачу результат, виходжу у двір до своїх кривдників і роблю їм виклик. Кажу найстрашнішому серед них, головному: «Вадік, давай утнемо зараз отаке – ти мене вдариш рукою по горлу, а якщо я витримаю – я тебе вдарю».
Ризиковано…
Він це прийняв охоче. Як він там розмахувався… Я-а-а-к шваркне! Не зважаючи на те, що треновано було, все-таки сльоза вишиблась, але я встояв. І от тут мені далі нічого не довелось робити. Бо той сміливець-агресор раптом став тікати від мене, вискочив з воріт, закрився на засувку і став, кривлятись, стрибати, як мавпа: «А ты меня тут не достанешь!». Все. Мене більше ніхто не чіпав, мені не довелось ні з ким тоді битись.
Я вирішив: треба читати далі. Бібліотека Олександра Митрофановича вже була відкритою для мене. Я брав нову книгу тоді, коли з’являлись конкретні питання. І завше виходило, що я не так отримував нові знання, як підтверджував власні висновки. Оце найголовніше для мене було.
«В нашій родині ніколи не було стукачів, зрадників»
Мама щось просікла, чи я мав необержність ляпнути, але вона знала, що я ці книжки читаю, і знала у кого беру. Якось вирішила – це було найстрашніше в моєму житті – але мама, слава Богу, сказала про свій намір. Вона вирішила покарати того, хто «псує» її дитину: «Я піду в КДБ і донесу на нього». Для мене це шок, я людину розколов, і я життя б покінчив самогубством, якщо таке вийшло. Маму вмовляв не робити цього, а вона ні в яку – така материнська ярость. Я до діда. Дід був абсолютно чесною людиною, відкритою. Він був такий добитчік в сім’ї, авантюрний неймовірно, страшенний улюбленець дівчат. Знаю з усних розповідей, як ідуть, бувало, батько із сином (відповідно – мій прадід з моїм дідом), син Коля – студент, батько – професор у Глієра. І з цим Колею здоровкаються однокурсниці, а поважний професор і собі дівчатам капелюхом розмахує, розкланюється. Коля на це: «Батя, это мои девочки».
Коли Коля сам став батьком двох дітей, він шалено полюбив доньку – Таню (тобто мою маму). У бабулі, відповідно, улюбленцем був син Котік (усе за дідом Фройдом!). Як тільки почалась війна, наш 16-річний Котік підробив свої документи, сказавши, що йому сімнадцять, і пішов в армію. Вивчився на танкіста, і в перші місяці війни загинув у котлі під Ржевом. Бабуля це відчувала. Вона дуже до містики схильна, в неї були видіння – не символічні, а цілком реальні сцени майбутніх подій. Коли-небудь розповім. А тут, коли Котика спочатку поранило, в неї був сон. Хрест у тому сні став спускатись повільно з церковної бані до землі. Але завис над нею, повисів і став так само повільно підійматись. Вдруге вона побачила такий самий сон місяць по тому. Але хрест цього разу ліг на землю і вже не здійнявся. Всю війну батьки приховували від неї смерть Котіка (похоронку сховали надійно), але вона знала, що сина вже нема. Бабуля в міру православна, без фанатизму, в церкву не ходила. Ну так, Бог в душі жив завжди.
Повертаємось, менш з тим. Такою же любов’ю, повторюю, була моя мама у діда. От пішов я до нього і кажу: «Діду, отака картина», – і розповів йому все як є. А він каже: «Ой, я того Цівчинського не люблю, він брехун. Він каже, що є вегетаріанцем, а я сам бачив, як він сало їв». А дід чесний, брехні не терпів. Та й це була не брехня, не їв він сала, але не це важливо. Він каже: «В нашій родині ніколи не було стукачів і зрадників. Я піду і скажу мамі, що якщо вона це зробить, я від неї відречусь». І ми з ним йдемо додому. Врятували діда, а ще більше врятували мене від «стидечі», неймовірного сорому і плями на все життя.
«Дефраґментація свідомості»
Східна філософія, буддизм, дзен, народні вірування, мистецький концептуалізм і так далі – звідси світогляд. Я надіслав Володимиру Грабовському чернетку, модель звучання твору, що вже майже народився… Хотів порадитись щодо назви. В мені крутилось, вимальовувалось щось мольфарське по настрою. А от що не придумаєш – чи багатослівно виходило, чи неповнокартинне, або трошки нарочите. Він давав свої варіанти. І йому дуже сподобалася моя ідея назви через образ Мольфара. Але поступово я відчуваю другу лінію.
Що таке дефрагментація на рівні комп’ютерів, уявляєте собі? Коли дефрагментують диск. Жорсткий диск, якщо коротко, в результаті роботи «засмічується». Тобто, фрагменти файлів поступово розкидує по закутках, а за цілість файлу відповідає окремий сектор, де є вся інформація про «адреси» тих частин цілого. Згодом та розпорошеність зростає. «Начальнику» жорсткого диску все важче узгоджувати єдність тих розкиданостей. А дефрагментація збирає усі ті фрагментики поближче один до одного. Це фантастично збільшує швидкість і надійність роботи комп’ютера. Красивий процес. І образ його переміг серед усіх, також важливих претендентів. Влодко ж так засмутився через «відставку» Мольфара, а мені самому теж шкода було цього аромату. Тож на втіху Влодкові (і собі на радість) я сконструював «італійський» термін Molfaroso, додав для впізнаваності традиційне Molto і отримав те, що маємо на початку партитури.
Але це багатозначне слово, бо все, що фрагментується – розірване. Тобто варто трактувати це не буквально – це не програмний твір, де я змальовую роботу комп’ютера. Твір вбирає багато чого – і бабуліни сни, і «дефрагментація» йогівського штибу, і сам Мольфар. Цей образ нагадує про себе в центрі картини, що її розпочато до початку написання музики, а закінчено помітно пізніше. Про картину цю вже треба говорити як про таку, що знаходиться у приватній колекції Валентини Маруняк (авторка дипломної роботи про взаємозв’язок музики і малярства у творчості українських композиторів ХХ століття, у тому числі й пана Святослава – ред.).
Багато чого можна сказати і багато про що умовчати. Є в Просторі якісь речі (і їх ой як багато!), яких ми не знаємо. Я знаю, що людина понапридумувала чущі всілякої, бо нам всім хочеться чогось такого глибшого, чогось загадкового, містичного. Ми на це клюєм зі страшною силою. Тут треба мати дуже здоровий розум, а це також розум дефрагментований. Я відчув, що сам себе в процесі написання також ніби дефрагментую…
Зрозуміло, що ви радилися з Володимиром щодо назви твору, чи є ще якісь зв’язки?
То ціла низка філософських бесід, про які вже йшлося. Вони різні, про те саме, але в різних аспектах. Це перше. А друге – читайте ще раз темпове позначення:
Molto molfaroso ed eroico-erotico?
Так, я вже не став розшифровувати кому з Грабовських eroico присвячено, кому erotico. Намішано багато чого, але на виході – для мене ця музика має мало не магічний вплив на мене самого.