Біографія Павла Тичини сповнена парадоксів, що наче у кривому дзеркалі, відображають його добу. Поет-модерніст, що на початку ХХ століття шукав нової релігії — «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, — лиш соняшні кларнети!» — і нової мови для її вираження. Кумир покоління УНР, що у 1917-му оспівував «вкраїнські прапори вгорі, мов сонце над степами», писав про голод 1921-го (прочитайте і жахніться від «Загупало в двері прикладом») і присвятив реквієм героям Крут.
Синьо-жовті прапори змінилися червоними — а з ними й «золотий гомін», що його Тичина так тонко почув над Києвом у часи української революції, витіснило у його поезії залізне «партія веде». А сам поет, що свого часу стояв поруч із головним отаманом Петлюрою на трибуні біля Софії Київської, став орденоносним міністром і головою Верховної Ради УССР. І героєм анекдотичних переказів і кпинних віршиків-пародій теж.
А ще — до старості боявся прослуховувань і у власній квартирі затикав розетки й щілини м’якими іграшками. А ще — боявся наступати на мурах. Та зараз не про це.
Павло Тичина дуже любив музику — і був чудовим музикантом. Носив у кишенях сопілку чи свищики і за нагоди перекликався ними із пташками в гаю. Чув музику у стукоті рельсів і дивувався великій терції у тому звучанні. Любив Ваґнера, грав на кларнеті, співав у хорі, диригував. А ще — навчав майбутнього диригента Григорія Верьовку нотної грамоти, вів офіційний літопис гастролей капели Кирила Стеценка, знався з Миколою Леонтовичем, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким. Словом, був музикантом сам собі на радість і на користь для спільноти. Зрештою, чув, як «горять світи, біжать світи музичною рікою» — про музичність його текстів написано десятки досліджень.
Цей текст про Тичину-музиканта — у житті і в поезії. Спойлер: «Сміх буде, плач буде — перламутровий».
Тичина музикує
З дитинства Павло Тичина був оточений музикою — і вмів чути її в неочевидному. Малим він любив дзвонити у великий старий казан для польової каші і у супроводі того дзвону співати пісень, що їх переймав чи то від батька-дяка, чи від односельчан на рідній Чернігівщині. Мав чудовий голос, тож уже дев’ятирічним хлопчиком став співаком архієрейського хору у Чернігові. Тут, навчаючись у духовному училищі, а згодом і в семінарії, він розвивав свій музичний хист сповна: грав у оркестрах на гобої та кларнеті, виступав як хорист, а згодом і сам став за диригентський пульт перед семінарським хором.
У щоденниках про себе 18-річного поет згадував: «Кларнет на канікули брав із семінарії. Мати привикла, що я грав постійно в хаті, та не тільки привикла, а й гордилась». Не лише материнське замилування — друзі й колеги також відзначали музичний талант Тичини, як от його приятель Григорій Верьовка, за словами якого поет «володів неабиякою технікою гри». Отож, дебютна збірка 1918 року «Соняшні кларнети» мала цілком реальний прообраз — той самий з дитинства улюблений інструмент, на якому не один рік поет вправлявся в гамах і арпеджіо.
Та найбільше Тичину вабив хор. Аж настільки, що по закінченні семінарії, в середині 1910-х, він став помічником диригента в Українському хорі, яким керував Олекса Приходько, а на початку 1920-х і сам очолив співочий колектив — Робітничу капелу. Це був хор при «Просвіті» у районі Новобудови у Києві, до якого Тичину запросили як диригента на початку 1921 року. Тоді він нотує у щоденнику: «Ніколи не думав, що мене так хор захопить! Диригую в Просвіті», і згодом: «Всі ці дні з хором. Нот не знають».
А хто ж співав під орудою Тичини? Власне, хористами були, здебільшого аматори, серед яких трамвайні вагоноводи, кондуктори на залізниці, касири залізничних магазинів, швачки та інші робітники. А втім, Тичина зумів довести аматорський хор до пуття. Пилип Козицький, відвідавши їхній концерт у 1921 році, зазначив:
«Завжди бувало так, що кращий хоровий колектив містився в центрі міста, а тепер якраз навпаки — ми спостерігаємо, що найкращий хор знаходиться на околиці Києва».
Та, видається, пожинати плоди слави музикантам не аж надто випадало. Тичина згадував про суворі робочі будні:
«Ми співали в пальтах, у шинелях. Ніде ж бо не опалювали. Перші ряди слухачів часто не покидали лузати насіння (хоча репертуар був для них цілком приступний — народна пісня), але більшість слухала уважно. Де тільки ми не виступали! По всіх районах Києва. Майже скрізь безплатно».
В середині 1921 року з ініціативи Комітету пам’яті Леонтовича Робітнича капела об’єдналася з Хором імені Леонтовича — однолітком капели, заснованим при бібліотеці імені Шевченка, і так утворилася Капела-студія імені Леонтовича. Тепер репетиції і концерти поєднувалися з найрізноманітнішими лекціями. Зі спогадів Тичини дізнаємось, що Григорій Верьовка навчав хористів теорії музики, Дмитро Ревуцький вів лектуру про українські думи, Пилип Козицький розповідав про Леонтовича, сам Тичина — неочікувано — про «форми поезії японської».
Тичина активно диригував до 1923-го — до свого тимчасового переїзду у Харків. На той час він уже автор кількох збірок: після дебютної (і одразу геніальної) «Соняшні кларнети» вже встигли вийти «Плуг», «Замісць сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Утім, музика залишається вагомою частиною життя поета — крім улюбленої диригентської справи він ще намагається підтягнути свої навички фортепіанної гри.
У березні 1922 року Тичина пише у щоденнику: «Ходжу в бібліотеку на піаніно підучуватись. От чортове неуцтво! Що я там навчусь, брязкаючи півгодини з першого на четвертий день? (Їй-право, якби трохи полегшало, вступив би до консерваторії)». І тут же додає:
«Чи я маю право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи я маю право за себе, за свій талант дбати?».
Думка болісна й актуальна, на жаль, і нині, гнітила Тичину роками. Дізнавшись про загибель Леонтовича у січні 1921 року, він одразу нотує в щоденнику: «Леонтовича убито. Жаль сухий у мене знову. Дико. І те, що вбили, і те, що я за життя чіпляюсь. От, мовляв, я живий, то й добре. А до других — однаково. Дико».
Читайте також: Микола Леонтович. Про мистецтво, пам’ять і ластівку з Покровська
Не судитимемо про те, як у наступні роки, в часи червоного терору, «чіплявся за життя» Тичина-поет. Ще у 1924-му Євген Маланюк у епіграмі, присвяченій Тичині, констатував:
… від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
І в скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
Уже в останні роки життя Тичина у відповідь на цей вірш сказав, що Маланюк єдиний його зрозумів.
Та повернімось до музики. Вона з життя поета не зникала: хай згодом він і відійшов від концертування, та домашні музичні вечори залишались улюбленим ритуалом. У помешканні Тичини була спеціально відведена для цього кімната, яку домашні так і називали — музикальна. Тут стояв рояль, на шафі для партитур лежав у футлярі кларнет, який Тичина хоч і зрідка, а таки брав до рук. Племінник поета, Владислав Тичина, згадував:
«По-справжньому кімната оживала, коли до поета приходили композитори, знавці та любителі музики, мистецтва, давні знайомі, друзі. Серед них завжди були Григорій Гурович і Елеонора Павлівна Верьовки, Олексій Олексійович і Олександра Василівна Шовкуненки, подружжя старих хористів А. і К. Павлюків та ін. Навідувався також композитор Михайло Іванович Вериківський. В таких випадках господар запрошував ще й співаків з Київської філармонії — і тоді розпочинався справжній концерт».
Отож, маємо Тичину-музиканта: визнаного диригента, любителя музики, завсідника творчих вечорів у колі київського музичного естеблішменту.
Тичина говорить про музику і музикантів
З музикантами Тичина був пов’язаний іноді не лише покликом серця, а й службовими обов’язками. У 1920 році кооператив Дніпросоюз, у якому поет працював завідувачем музею, призначив його офіційним літописцем гастролей новоствореної мандрівної капели, що мала турне правобережною Україною. Очолював капелу Кирило Стеценко. Гастролі тривали упродовж двох місяців. Увесь цей час Тичина ретельно нотував щоденник-повість про подорож. Одразу після дебютних гастролей капелу, як і Дніпросоюз, розформували, через півтора року потому помер Стеценко, тож і рукопис Тичини виявився незатребуваним. Повість опублікували аж після смерті поета, у 1971 році, зусиллями його вдови Лідії.
Цей текст, що так і називається — «Подорож з капелою К. Г. Стеценка» — живе свідчення духу часу, де в Україні на тлі партизанської війни різнорідна капела («українців мало, комуністів ще менше”) у товарних вагонах мандрує містами й селами і «несе українську пісню». А ще — це чудові штрихи до портретів людей — відомих і безіменних. Наприклад, із записів Тичини дізнаємось, що Стеценко, завжди привітний і тактовний, полюбовно називав Леонтовича «мій Леонкавалло», а ще любив театралізовано цитувати «одного мудрого філософа» словами: «питаніє в жизні человєка імєєт громаднєйшеє значеніє».
Або ж злегка підглядаємо залаштунки творчого процесу капели:
«В дуеті “Ой на гору козак воду носить” баритон співає “до серденька прижимає”, тоді як тенор каже “пригортає”. Ніхто цього не помічає. А я знаю, чого він так співає, хоч і в ноти дивиться — він пенсне розбив».
А ще — милуємось-дивуємось публіці, що прийшла послухати капелу, крізь іронічну лінзу самого Тичини:
«Оплески тут оригінальні: в долоні рідко хто плеще, а то найбільше ногами. Особливо хлопці, що сидять на гальорці. Вони звісили ноги на залу й раз у раз чвиркають. (…) Як доходить до пісні “Попід терном стежечка” — вся зала десь попід лавами ногою одбиває. Сказано — музикальний народ».
Не оминає Тичина і характеристики самих капелянтів, що стає свідченням, сказати би, про певний зріз культурного простору:
«Українці мало цікавляться рідними композиторами. Павла Івановича Сениці ніхто не знає. Поезію люблять, але поетів теж не знають. При імені “Філянський” довго дивляться в очі і здвигують плечима: не знаю».
А поміж нотатками із репетицій і концертів, безліччю маленьких історій — і кумедних, і обурливих, вишуковуємо у тексті короткі міркування самого Тичини про музику й музикантів: чи то про поверхневість Вериківського, що «глибокого рівчака в серці не лишає», чи то про тяглість української музичної традиції — «Бортнянським пахне Степовий». Словом, є що читати й перечитувати — і заради розуміння історичного контексту, і просто якщо любите добрі дотепи.
Тичина слухає — і пише
Чи вплинув такий музичний бекґраунд на поетичну майстерність Тичини, а чи навпаки, тонке відчуття слова спонукало все більше пізнавати мистецтво звуків — музичність його віршів беззаперечна. І певною мірою вона навіть може стати ключем до (с)прийняття його партійно ангажованих текстів. Та про все по черзі.
Передусім впадає в око те, як часто Тичина звертається до музичних образів у своїх віршах — і в ефемерному символістському «коливалося флейтами / там, де сонце зайшло», і в уже значно більш земному «будьте безумні — не зимні. / Нові, по нові марсельєзи! / Направо, наліво мечі — / ставте дієзи в ключі!».
Читайте також: Слухати українську музику: «Пастелі» Леоніда Грабовського
Та головне у музичності текстів Тичини — навіть не образи, а сам спосіб роботи зі звуком, з ритмом, з фактурою.
Думами, думами —
Наче море кораблями переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий..
На прикладі цих рядків Василь Стус висновував про ранню творчість Тичини: «Слова здебільшого означають рух, настрій, колір, а передовсім — музичний тон, барвозвук. Єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучувати нагірню поетову радість».
Читайте також: Платівки в тюремній камері. Що слухав Василь Стус і як почути його?
Тичина і сам коментував деякі секрети свого письма, як от, наприклад, метод «вертикальних ходів». Суть його у тому, що «під час розташування однієї думки в горизонтальних рядках вірша вклиняється запитання, а за ним і відповідь — другої, іншої думки»:
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…
О милий друже,— знов недуже —
О любий брате, — розіпʼяте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
І далі про цей же вірш: «Ля-сі (вгору) — ре-фа-сі (униз)… Знаю: не один із композиторів, читаючи це, усміхнеться, що я, не знавець теорії музики, та отаке ось стверджую».
А от зовсім інший аспект музичності Тичини — зі збірки «Замісць сонетів і октав» (1920):
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціялізм без музики ніякими гарматами не встановити.
І ще, з тієї ж збірки:
Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст,
укладений на двох-трьох нотах, — оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне «Христос Воскрес».
Зрештою, у 1930-ті, в часи розстрілів і найсильніших репресій, Павло Тичина й узявся «встановлювати соціялізм» «сучасними гімнами» в дусі масових пісень із плакатними лозунгами і, як годилося вважати ідеологічно-правильним, «зрозумілим народу» змістом. «Ніжнотонність» його ранніх віршів витіснила плоска прямолінійність, як от у «Пісні трактористки»:
Я до трактора підходжу —
сонце ясне! світе мій!
Ой, як хочеться учитись,
щоб вести його самій!
Стус про ці поетові трансформації писав категорично: «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії». Направду, впізнати у зрілому й пізньому віршуванні Тичини автора «О панно Інно» непросто — ідейний зміст, образність, та й лексика і синтаксис змінилися кардинально. А втім, як пропонують деякі сучасні літературознав_иці, якщо сприймати поезію суто як мистецтво звуків, абстрагувавшись від змісту і фіксуючи цінність тексту передусім у роботі з фонетикою й ритмікою, то і в партійних віршуваннях Тичини часом проступає почерк майстра — хоч і сама суть віршів нині викликає радше іронічну усмішку.
Поміж тим, навіть прийнявши правила гри, що вимагали від совєтських віршів чітко визначеного і єдино правильного змісту, Тичина таки відстоював самобутність українського. На завершення — ще одна історія. Є у Павла Григоровича пізній вірш «Вітер колише трави шовкові» — любовна лірика (непорочна й безтілесна — все, як годиться), що з кожною строфою обростає соціальним змістом, в міру того, як з’ясовується, що головні герої — «українець і росіяночка», які після Другої світової відбудовують місто. На цей текст брався писати музику композитор Герман Жуковський. Ось як Тичина розповідає про їхнє спілкування:
«Він поставив питання про те, щоб у вірші замінити вислів “я українець, ти росіяночка” на таке: “Я з-понад Волги, а ти придніпряночка”. А потім ще в інших моїх текстах до його музики почав він давати поради замін одного тексту, повʼязаного з найменуванням України, переробити на “країну”. Причому Жуковський весь час чомусь підкреслював, що цього, мовляв, вимагають працівники нотно-музичного видавництва всесоюзного (у Москві).
Чудно й дивно було мені слухати такі дурні й безтолкові проекти та причини виникнення тих проектів. Я сказав йому одверто, що це він сам придумав, очевидно, і що я з цим абсолютно не згоден».
Хай навіть текст про «дружбу народів» (цілком ймовірно, написаний абсолютно щиро) — а все ж українську тожсамість Тичина відстояв.
Добре, що нині маємо змогу обирати: у нас є Тичина в шкільних підручниках (той, що вчить підлітків слухати «як липа шелестить» і «гаї шумлять», а когось — і любити «дитинно, злотоцінно»); є Тичина у класичній музиці — від романсів Степового і вокальних циклів Грабовського, Карабиця, Дичко до симфонії Станковича; зрештою, є Тичина у колонках на вулицях міст і у Spotify — ранні вірші поета останніми роками полюбились українським популярним виконавцям (а гурт «Пиріг і батіг» записав цілий альбом на тексти Тичини ще до того, як це стало мейнстримом).
Так чи так, Павло Тичина, принаймні молодий, — в каноні української літератури і в серцях (головах-вухах-голосах) тих, хто його читає. А музика в його житті — одна зі сходинок на підступах до того, аби у Тичині зрозуміти людину й полюбити поета.
Читайте також: