Музикант, художник і письменник Іван Семесюк у великому інтерв’ю «Радіо Ісландія» розповів про те, як музика виявилася набагато цікавішим інструментом, ніж візуальне мистецтво, про важливість перевинайдення традиції, «спілчанський» вайб концертів класичної музики, кабіненту ідентичність росіян, а також подолання колоніального спадку.
Трансатлантична музична традиція
Ви почали займатися музикою в 36 років і наразі у вас є два гурти: «Пирятин» та «Ukie’z». Зупинюся на Ukie’z з його цікавим очудненням української мови, українських текстів через ірландську музику. В якийсь момент мені здалося, що за цим стоїть серйозний бекґраунд саме академічної музики. Хоча ви ніде – ні в інтерв’ю, ні в своїх дописах – про це не говорили.
Іван Семесюк: Власне, так і є. Насправді я споживаю багато того, що можна назвати класичною музикою (хоча це умовне визначення), я слухаю багато бароко, ренесанс, готичні хорали, та інші різноманітні штуки, докулупуючись аж до якихось античних реконструкцій. Це цікаво. Бо на цих «плечах» стоїть, по суті, вся сучасна музика — якісна — якщо говорити про якісну, не вторинну музику. Я не занурюся в неї аж так глибоко, щоб компетентно про це говорити, але це частина мого життя. Це моя постійна вібрація. Половина мого плейлиста — це лютня, бароко в найширшому вимірі, і американський фольк. І я насправді почув, що це дві достатньо споріднені площини …
Як саме ви навели мости між ними?
Іван Семесюк: Відчувається, що це вироблено одною цивілізацією. Коли ми створили Ukie’z разом з Дмитром Дановим, Богданом Буткевичем, наш абсолютно різний музичний досвід — аматорський, без знання нот та теорії — і шикарний, академічний, глибокий композиторський досвід Дмитра Данова, — вони перетнулися у дуже несподіваних місцях. Наприклад, він дав нам в роботу музичну тему, українську фольклорну, котра, судячи з усього, сягає середньовіччя. Судячи зі структури цієї мелодії — волинський весільний марш. А я йому кажу, що знаю цю мелодію, тому що це ренесансова бретонська пісня, яку я підібрав на слух на губній гармошці — точно така ж. Ми склали це докупи, причесали… Це дві різні традиції, але однакова мелодія, однаковий вайб. Мене тоді це дуже вразило, тому що де Волинь, а де Бретань, Франція. Було відчуття, що це один великий цивілізаційний острів, і ми — один ведмежий куток, а там — інший, і вони глибоко пов’язані звичайний мелодичним матеріалом.
Вочевидь, ці музичні терена були колись дуже щільно об’єднані — середньовічна та ренесансова Франція, і середньовічна Волинь епохи Великого Князівства Литовського. І, відповідно, український фольк, який походить звідти. Це нас вразило і це нас пробило на творчість. Щоб знайти в українській музиці ту трансатлантичну музичну традицію, як ми для себе її називаємо, ми вскривати українські пісні, як консервні бляшанки, і дивитися, що у них всередині. Тим паче, що майстерності — і теоретичної, і практичної, — Дмитру вистачає, щоб так мислити. І це круто. Це магія, на котру я просто не здатен, але я здатен відчувати, де шукати, шось пропонувати.
Тому так, на мене як на музиканта, як не дивно, вплинула і барокова лютнева музика, і ренесанс, і так далі.
Цей ренесансно-бароковий блок музики виявився більше саме в Ukie’z, ніж в Пирятин?
Іван Семесюк: Чимало пісень в «Пирятині» написані під враженням від свіжопочутих ренесансових паван. Взагалі, це достатньо брутальний проєкт, і музика з аранжуванням в ньому важлива. Але все-таки на концерти «Пирятина» ходять за «крінж, треш, газ-квас і двіжуху», але яка запакована в якісну музику. І таким чином публіку, яка просто хоче бухнути і провести кайфово час з друзями, хотілося просто заразити музичною традицією, котра у нас не дуже широко представлена.
Років 20-25 в Україні стався такий своєрідний злочин як балканізація сцени, коли всі схопили мідну секцію, купили цих баянів з акордеонами, і почали робити таку собі «кустурицю». Зараз ми вже так звикли, начебто це має відношення до українського фольку, але ця балканізація популярної рок-сцени дуже кепсько вплинула на смаки публіки і підштовхнуло багатьох музикантів до дуже простих рішень, тому що коли хочеться, щоб качало — можна просто зробить мідну секцію і ска-ритм, чи там балканський.
Моя задача в «Пирятині» була така: щоби качало глибше. Я переслухав багато американського фольку і мені здається, що нашим музикантам, не знаю, як академічним, але рок- та попмузикантам не вистачає такої ерудиції та знання на слух якихось перлин як, наприклад, американська пореволюційна сцена: там можна черпати аранжувальне мислення.
У Ukie’z Дмитро та Богдан мислять як атлантичні музиканти, західними патернами. І мене це дуже тішить, бо я так і не став музикантом, за великим рахунком — я просто граю музику. Зараз я слухаю альбом — французи, забув, як називається, — з тамплієрськими псальмами. Оскільки я вичитав, що це вважається одним із найякісніших сучасних реконструкцій, я кайфую. Але до цього я прийшов через достатньо прості речі, як гурт «Пирятин», концерти з матюками і так далі.
Ви сказали, що слухаєте американську музику – кантрі в машині. А як класику слухаєте?
Іван Семесюк: У машині це неможливо. Класику, чи ту ж саму лютню потрібно слухати в навушниках, щоб ти в ній опинявся всередині. І нічого не має відволікати. Бо це такі матерії. Слухаю її вдома, можу часом писати під неї вірші, малювати щось, спортом займатись, до речі, як не дивно (бо зазвичай люди займаються спортом під якийсь тектонік, рейв, чи спеціальну спортивну музику). Мені подобається – включити лютню і кайфувати, підтягуватись на турнічку. Ну клас.
Як часто на живих концертах класичної музики ви буваєте?
Іван Семесюк: Зовсім нечасто. Останній раз я був на фестивалі, котрий відбувався у софіївському заповіднику — Bouquet Kyiv Stage. На такі штуки я ходжу, бо мене цікавить не просто музику піти послухати, але й зазирнути на якусь якісну тусовку – богемну, але таку ефективну, успішну богему, щоб подивитися на інтересних людей.
Їздив у Львів на концерт барокового попурі у Львівському органному залі. Ось такі вилазки я роблю. Але не більше. Спеціально я не полюю за квитками і не дуже занурений в цю тему. Але насправді мене зараз дуже цікавить мати контакти і знати, де відбуваються якісь барокові двіжухи, особливо, якщо йдеться про автентичне виконання. Таке б хотілося чути, чесне кажучи.
Але й, наприклад, взяти Тараса Компаніченка — це теж бароко, по суті, чи необароко. Мені він взагалі здається медіумом, який самотужки перевинайшов козацьке бароко. Це не реконструкція, це більше вільна творчість, але ти їй віриш. Видно, він дійсно має цей космічний зв’язок з епохою.
«Спілчанський вайб»
Власне, чому я запитав: ви кажете, що не дуже включені в цю тусовку, але насправді рік тому ви дуже точно описали музичне життя України в одному з своїх дописів. Ви прийшли на концерт Національного будинку органної музики — один з перших після пожежі і втрати органу, коли музиканти тільки починали виступати на різних локаціях. Я зачитаю: «Я назвав би це пляжною класикою по разнарядці для профспілок. Тобто ні про яке духовне збагачення не йшлося, на жаль, і чесно кажучи я відчув себе цілком навіть приниженим ось таким ставленням до слухача яко до недоумка. Ймовірно в цьому й полягає трагедія державної присутності в культурній сфері – зробити все, щоби висока культура в цілому виглядала совковою, нудною, нешляхетною, пожмаканою, кепсько вбраною, жахливо постриженою, недоглянутою і з цирковим мейкапом замість обличчя на мармизі солюючої зірки. Свято імітації високої культури і навіть не надто бурхливої імітації за кошти платників податків».
Іван Семесюк: Власне, так і є. Навіть у мене, людини не дуже зануреної, було відчуття, що я прийшов на місце, де щойно сталося вбивство, чи якийсь злочин. Жахлива вібрація. І при тому, мені здалося, що всі люди, котрі там сиділи і слухали цю музику, робили вигляд, що споживають високе мистецтво. Було відчуття формалізму, якогось відбування програми — і в музикантів, і в людей, які прийшли. Насправді там були і люди, які видно, що бідні. І вони прийшли на те, що доступне для них. І це круто. Але загалом все було доволі дивно і жалюгідно.
Я розумію, що написав доволі такий жовчний пост, так і є. Але менше з тим: це мій фейсбук. І, можливо, я не правий. Але щось підказує, що таки правий. І багато з компетентних музикантів поржали з цього посту, і сказали, що так, тобі вдалось цю вібрацію відчути. Ну, я ж письменник. Це моя робота – відразу відчувати вібрацію і точно її передавати. Тому так. Я не знаю, що з цим робити, але щось потрібно точно.
Ось, власне, я прочитав цей допис, тому що він якраз окреслює проблемне коло. Я в жодному разі не хочу стигматизувати Національний будинок органної та камерної музики: в них дуже багато колективів та бувають різні концерти, події. І також не виключено, що в інших державних концертних організаціях відбувається те саме. Часто платять зарплати не за якість, а за кількість виходів, які вони зробили за місяць. Ця привілейована структура державних музикантів.
Іван Семесюк: Це мені нагадує ось що: була така тема, якщо ти був членом Спілки художників, тобі держава завжди давала замовлення. І ти міг ні про що не думати: ти ліпиш, наприклад, десять Ленінів за рік і з цього живеш та добре себе почуваєш. Навіть якщо ти алкоголік, дурак, некомпетентний, – все одно тобі дадуть це замовлення. Вони зобов’язані тебе цим завантажити.
Здається, ці подібні сфери, «культурні» діяльності просякнуті спілчанським духом. Це стосується і Спілки письменників, і Спілки художників, і хоча я не дуже занурений у музичні кола, я все одно вхопив ці естетичні інтонації ─ спілчанський вайб. Щось з цим зробити ─ хотілося б, але нам постійно здається, що прийде нове покоління ─ більш свіже, заряджене. Проте практика показує, що люди, котрі начебто мали б замінити тих бронтозаврів ─ вони теж такі. Тому мені здається, що це просто закладені ще Сталіном при совдепі такі дивні енергетичні воронки, аби тримати на контролі творчих людей. І таким чином була виведена, напевне, така «порода» ─ не хочу сказати, що, поганих музикантів, але відчуття якоїсь беззмістовості, відбування і формалізму у всіх сферах є.
От власне проблема в комунікації: музиканти і державні організації часто не завжди розуміють, чому вони роблять конкретно цей захід, чи взагалі ─ для чого існують. А слухачі, які приходять, не розуміють навіщо вони зараз це почули і зрештою, навіщо їм взагалі ходити на класичну музику та слухати її. Де знайти сенс у цій історії?
Але відчуття, що окультурився.
Це щось з Радянського Союзу.
От власне. Це може бути життєвою стратегією: «Напевне, краще так, аніж ніяк».
Ваша музична кар’єра — це спроба написати своєрідну альтернативну історію музики. Давайте і тут спробуємо — як би воно мало бути і яким сенсом наповненим.
Іван Семесюк: Із бесід з Дмитром Дановим я виніс таку ідею, що все через те, що ми так довго були окупованими російською цивілізацією, та знаходились в її патернах, а вона, своєю чергою, знаходилась в своїх. Можливо, для наших класичних композиторів, аранжувальників, не вистачило контакту з іншими музичними школами.
Здається, нам у всьому не вистачає такого англо-саксонського вогника. Імовірно, в цій сфері теж. Чорт його знає. Але у всьому я орієнтуюсь на американські та британські стандарти: у музиці, літературі, мистецтві. Я і книжки почав писати, тому що в мені сидить маленький О’Генрі і Марк Твен наповненим американська епістолярна форма, коротка журналістська подача. Мені хочеться насаджувати такий підхід у всьому — у музиці в тому числі. Аби в головах наших музикантів зазвучали взірці класичної ірландської музики. Слабка музична ерудиція і відсутність гострого інтересу до пізнання чогось нового, підозрюю, що в Україні це взагалі болячка.
Не знаю, можливо, в академічній музиці — те ж саме. Бо, наскільки я знаю, вже є велике нове покоління якісних музикантів, котрі пишуть складну академічну музику. Але, напевне, вона настільки складна, незвична, геморойна для тих виконавців, які сидять в цих органних будинках, що, можливо ніхто не хоче про це паритись. Напевне, так. Нехай моя оптика дуже викривлена або поверхнева, але менше з тим.
Росіяни — кабінетна ідентичність
Після 24 лютого багато хто нарешті зрозумів, що з російською музикою щось не так. Усі почали розбиратися в таких речах як постколоніальні студії, і що російська класична музика — це маркер імперії, глибоко вкорінений як у систему освіти на всіх рівнях, так і в концертне життя України. Згадати рік тому: Національна опера дуже пишалась, що вони 17 разів поспіль заграли «Лускунчика».
Іван Семесюк: Так, цей всюдисущий «Лускунчик»… У дитинстві мене мама водила на «Лускунчика». Так, він нас переслідує…
У нашому житті нас переслідує надто багато русскіх. Вот і все. Не так проблема в самій музичній традиції, як у тому, що вона до певної міри вторинна. Наприклад, їхні великі романи Достоєвського, чи Толстого за великим рахунком — це французька школа. У музиці, напевне, теж зрозуміло, що весь європейський лоск високої російської культури був позичений і перевиданий ними.
Росія хотіла здаватись «своєю» серед європейців.
Іван Семесюк: Власне, так. І проблема в тому, що ми цю вторинність споживаємо і це вже якась третинна історія. І замість того, аби пірнути в перші джерела: є безліч європейських традицій, шкіл… Це в нас не звучить чомусь. А «Лускунчик» звучить.
Задля справедливості, «Лускунчик» звучить у всьому світі. Його складно замінити на щось інше, ймовірно, або просто не хочуть цим питанням надто перейматися. Взагалі, ці розмови точаться стосовно відміни російської музики та її заміни на щось інше. Невідомо поки, на що.
Іван Семесюк: Насправді якщо бути відвертими. Заплющимо очі і уявимо, що ніколи не існувало російської культури. Що Московія не була «європеїзована» Петром I, нашими політтехнологами древності з Києво-Могилянської академії, такими як Феофан Прокопович… Це Марати Гельмани, по суті, котрі створили цей геополітичний проєкт під назвою «Росія».
Якби не було російської культури, нічого б не помінялося. Бо все це і так вже написали французи, німці, британці. Тому без них можна жити. Просто у нас — це невроз, і з ним треба зав’язувати. Можна слухати та читати все російське, тільки спочатку треба знищити Московію, а потім вже слухати. А чому ні?
Ви часто говорите про те, що досліджували росіян, знаєте їхню психологію, побут. І що проблема українців в тому, що ми не знаємо росіян.
Іван Семесюк: Ми їх знаємо, але не розуміємо. І це створює ілюзію, що ми їх начебто знаємо. Це велика проблема. Для того, щоб зрозуміти руского, треба і самому трохи бути рускім. Ось в чому річ. Мені в цьому сенсі поталанило: у мене були колись родичі в Санкт-Петербурзі, і я був кріпко занурений, по-перше, в усі «пітєрські» історії, і звичайно, в цю київську булгаківщину. Теж була вісь такого ватного Києва від Подолу через Андріївський узвіз і туди в — Лавру. Навколо цієї осі крутився сюжет «Київ — рускій город». Здавалося, це був такий патерн, що багато говорили: «ну в Киеве всегда говорили по-русски». Хоча, наприклад, компетентні люди знають, що в середині ХІХ століття Київ говорив польською, українською та їдишом. А російською говорили «господареві прахадімци», солдатня, і такого плану публіка. «Державні» люди, так би мовити. Київ заговорив стійко і тотально російською тільки після Другої світової.
Тому нам треба просто згадати той самий український Київ, з дуже потужними українськими двіжухами, які просто були слабо зафіксовані. Київ був столицею чорносотенного руху всієї Росії (кін. ХІХ ст. – поч. XX). Це столиця сучасної незалежної української держави. Столиця чорносотенного російського расизму. Це дивно, але ми живемо у цьому місті.
Але я вважаю, що ми можемо цього позбутись. Тому що є певний історичний досвід. Можна навести порівняння, наприклад, з певними хворобами. Типовий приклад: в людини виросли роги на голові. Їх можна залишити — вони ж виросли, це пам’ять, а можна спиляти і забути про них. Ось російська культура, в цілому, для мене — це оті самі роги. Це травми у вигляді наростів: іноді вони симпатично виглядають, такий собі мозоль-Чайковський, але краще спиляти. Тому що за Чайковським йдуть руйнівні процеси. І тим паче без нього можна обійтись. Хай в Австрії грають, вони це люблять.
Але ж виконуючи за кордоном музику російських композиторів, ми далі продовжуємо нести у світ ось цей імперіалістський вайб. Бо ж російської ідентичності як тої не існує.
Іван Семесюк: Ну це кабінетна ідентичність, звичайно. Є дійсно етнографічна певна російська айдентика. Але в чому прикол російської культури: написана лише історія російської держави і певних російських еліт. А історія того, що ми можемо називати московитами — «русский народ» — вона не написана. Ми нічого не знаємо про цих людей. Ось 99% відсотків населення Московії складали просто селяни, які жили своїм життям. Це справжній московський народ. І ми нічого не знаємо про рускіх як і вони самі про себе нічого не знають.
Я доволі довго це все вивчав, занурювався, навіть їздив у такі дивні антропологічні поїздки в Росії, в тому числі в такі класичні маршрути — «по золотому кольцу», по монастирях. Ой, я надивився дуже багато цікавих речей у Московії. Природа наділила їх феноменально красивими місцями. І при тому, дивним чином, такими атомізованими алкоголіками. І вони там всередині свого російського середовища виглядають добрими людьми такими, як дикуни бувають — «хороший человек», як це у них називається. Але щойно він бачить когось Іншого, він перетворюється на монстра. Думаю, це пов’язано з відсутністю культури сусідства. Тому що куди не плюнь — всюди москалі. І в тебе немає звички, що є хтось інший: його треба поважати, з ним треба взаємодіяти. А коли він бачить іншого, йому хочеться як таргана через якийсь страх убить, імовірно. Тому такі діла.
Музика як частина українського культурного проєкту
Одна з проблем, яку я бачу в українській класичній музиці, — вона не вписана в якусь ідею українського культурного проєкту в цілому, проєкт державотворення. Вона існує якось окремо, використовується раз через раз для іміджевих заходів, але цілісного розуміння, навіщо вона існує, що з нею робити і як її розвивати далі — немає.
Іван Семесюк: Я думаю, шукати просто само по собі — немає смислу. Треба як орел: піднятись над цим великим явищем під назвою «Український проєкт» в цілому, пролетіти, подивитися, осягнути. Оскільки, на мою думку, відбувається процес такого великого повернення додому українців, які на 300 років були видерті з культурної ситуації. Був абсолютно нормальний центральний, або східноєвропейський народ, повністю занурений в європейський контекст.
Окей, у нас була, але не збереглася готика (тільки подекуди в архітектурі). Але ренесанс є. Бароко — тим паче: в нас є своє національне бароко. Не кожен європейський народ має свою барокову школу в архітектурі, наприклад. А ми маємо. І це дуже круто.
Тому нам треба зрозуміти, що ми повертаємося додому в свою культурну ситуацію. Котру нам треба оці втрачені 300 років неначе реконструювати, створити заново, нафантазувати заново. Академічна музика могла би стати теж таким інструментом. Я впевнений, що існують якісь величезні прогалини в цьому. Ну просто тому що ми були загнані в таку провінційну ситуацію, в окови Російської імперії, яка сама по собі — теж провінційна. І якби я був академічним музикантом, я би займався тим же самим, чим я і займаюся як неакадемічний музикант: перевигадував би традицію. Тому що треба, щоб хтось написав нашого «Лускунчика». Тобто, грубо кажучи, зайняв би таку нішу.
Або треба знайти в готових творах українських класиків, зробити класний піар, маркетинг і перевидати свого «Лускунчика» — надати цьому твору такий же помпезний статус. Це те, що уже двісті років роблять росіяни: всі ці балети Дягілєва кругом, армєйські хори.
Українці можуть запропонувати дуже багато чого: щось треба писати, або дістати, здмухнути пилюку з творів і капітально в них вкластися. Я би так мислив і так би зробив.
Подолання колоніального спадку
Про ваш особистий досвід слухання музики, ми його якось так пробігли повз нього. У вас художня освіта…
Так, я скульптор за освітою і ще дослідник-викладач, тобто у мене є ще теоретична база. Ідейно я міг би викладати в академії, наприклад, історію мистецтва.
А як заходила у життя класична музика, ренесанс, бароко?
Іван Семесюк: От власне. Я дуже люблю північне Відродження, голландців — це прям божественно. Не люблю навіть італійців, хоча вони винайшли Ренесанс. Мені подобаються такі трошки холодні голландці. Але я зрозумів, що коли кайфував від цих всіх картин — в альбомах, на виставках, в тому числі, коли я їздив за кордон — я зрозумів, що це має бути комплексне споживання, що я чогось не розумію. Мені подобається, але я чогось не розумію. Це значить, що треба споживати музику в тому числі. Бажано цікавитись реконструкторськими рухами. Люди й костюми відновлюють, і це дуже цікаво. Є безліч груп англомовних з цього приводу на фейсбуці.
І от коли ти дивишся ван Ейка, і при тому ще кнопочку натискаєш — у тебе грає лютня — ти одразу розумієш про що це. Тому, напевне, музикантів, котрі грають класичну музику, їх треба закликати широко споживати все: цікавитися і знатися на архітектурі відповідної епохи, наприклад. Не знаю, як з цим. У мене є підозра, що більшість скрипалів, котрі сидять там десь в ямі, вони нічерта в цьому не петрають — просто грають і всьо. Напевно.
Взяти, наприклад, предмет історії в школі. Ми завжди бачимо якесь художнє мистецтво, красне письменство — всі ці культурні артефакти там є, але ніколи немає музики. Вона взагалі відсутня.
Іван Семесюк: Тому що формалізм. А от, наприклад, людина, котра навчалася в школі, а потім в інституті, — вона вчить щось, але її ніхто не вчить тому, чим вона буде займатися до самої смерті, наприклад, гроші заробляти. Дивно, чому про це не говорять, чому не пояснюють, що «ребята, попереду — доросле життя, треба заробляти гроші. І вот ви можете заробляти з цією професією».
Я, наприклад, став художником в академії мистецтв — це якби річ в собі. Просто художник. Я вийшов з академії мистецтв, щось уже умів, але я не уявляв взагалі: а дальше шо? Заради чого це все? Просто художник? Напевне, з деякими музикантами теж так стається. Тому що, насправді, існує ринок. Туди треба заходити. У когось там горизонт, обрій, так би мовити, …
Наприклад, можна в підручнику зустріти череп коня — археологічна знахідна. Вона важлива. Ви повинні знати, що оцей череп коня був знайдений там-то. Але чомусь для істориків, для міністерства, методичних центрів, хто там видає ці підручники цих — їм здається, що не важливо знати дітям про партесне багатоголосся.
Я не знаю, чому. Це до певної міри загадка. Звичайно, такі знання виглядають достатньо профільно.
Ну от череп коня — це теж достатньо профільно. При цьому діти ж не розуміються глибого на археології.
Іван Семесюк: Ми живемо в світі диктату науки — це, так би мовити, нова релігія, новий кабалізм. Такий світ. Ми всі поведені на науці, це нормально. Тому не дивно, що наші підручники сповнені такими знаннями.
Щодо музики: так, дійсно. Я пам’ятаю, вчився ще в радянській школі, я був трошечки жовтенятком, і пару років побув піонером. І я пам’ятаю, був хор. Звичайно, що половина дітлахів просто відкривали рот, бо боялися, тому що їх зараз налають і так далі. Хтось співав і всьо. В той же час, наприклад, чому Ірландія просто пачками, тонами випускає та виробляє безумно геніальних музикантів в усіх жанрах та традиціях. Виявляється, дуже просто. У них, наприклад, ти маленький ірландець, — ти обов’язково проходиш оркестрову школу; у тебе в будь-якій середній школі є оркестрик, і кожен маленький ірландець, згідно його умінь, флейту дають, або маленьку ірландську гармошечку. Вони проходять не просто музику, а ще й командну роботу. Тому не дивно, що, грубо кажучи, кожен третій ірландець — це музикант, а кожен десятий — це класний музикант.
В Ірландії на грошах музиканти намальовані! Музиканти! У нас є музиканти на грошах? По-моєму, нема. Хоча ми самі себе вважаємо досить музикальним родом, голосистим. І дійсно, у нас цікава естрада, достатньо цікава рок-сцена. Значно цікавіша, ніж, наприклад, чеська, чи словацька, чи угорська — це точно. Навіть, пам’ятаємо, до війни, ще москалі надрачували на багатьох українських виконавців. Начебто музика є, але це не проартикульовано, от чомусь, дійсно.
От що таке музика для україня? Що це?
До речі, цікаво виходить, що оскільки музика у нас виключена з українського культурного проєкту, то і виходить, що про нашу музику говорять інші. Наприклад, «Щедрик» — Carrol of the Bells — говорять американці; або з іншого боку — зі сходу — про українську музику говорять «Чайковський», тому що він використовував кілька українських мелодій. Виходить, про українську музику Україна не говорить, тому що вона всередині себе її виключила взагалі.
Ну, знову ж таки, я думаю, що це просто спадок окупації і колоніального статусу.
Тобто проблема росту.
Колоніальний спадок. Це те, що ми зараз долаємо. І якби не оця величезна навала, оця війна, напевно, ми б долали це ще 50 років.
Ну як ви думаєте, чому, наприклад, з літературою, візуальним мистецтвом, це якось подолалося…
Не подолалося, ні. Це те саме, насправді.
У нас же ж якийсь є канон українських письменників, українських художників.
Іван Семесюк: Ну є канон, так. Я думав про це. Ось наприклад українська література: вона перекладається, подекуди, але європейські програми — «треба перекладати твори наших сусідів»… Знову ж таки, це програма співдружності і так далі. Але, насправді, ось я не читаю української сучасної літератури. Я робив багато разів в житті «підходи», закуповувався книжками, намагався пірнути… І мене, як споживача, з перших сторінок ніщо не задовільняє. Мені не цікаво. Я, наприклад, особисто дуже ціную та поважаю Жадана — поетом я його вважаю просто першокласним, світового рівня. А його прозу мені не цікаво читати. Мені нічого не цікаво. Чомусь. Я, власне, тому книжки пишу, тому що ніхто для мене їх не написав — такі, як я хочу. А значить є люди з такими ж смаками як у мене, котрі потребують таку музику, як я роблю, літературу, як я роблю, поезію, як я роблю. Тобто запит на англо-саксонську і трансатлантичну традицію. Ну, щось таке.
Ви працюєте з Дмитром Дановим – скрипалем і композитором. Чи слухаєте ви те, що відбувається в новій українській музиці? Те, що пишуть сучасні композитори.
Ні, я слухаю те, що пише Дмитро Данов. На більше мене не вистачає. Плюс часто ідеться про занадто складну для мене музику. Мені нема чим сприймати. У мене немає виховання відповідного.
Але якщо грубо паралелити з візуальним мистецтвом: ви ж сучасний художник? Ви ж не працюєте в традиції ван Ейка, скажімо?
У цьому немає смислу. Я не стягую такого.
На мій хлопський розум як сучасний художник, ви як ніхто інший маєте розуміти нову українську музику.
Так я і української музики не слухаю – ось в чому річ.
Ну, наприклад, Дмитро Данов.
Іван Семесюк: Ну я ж слухаю, тому що ми сидимо, в нас є робочий процес, він ділиться і мені цікаво. А так, щоб спеціально…
Скачати і слухати? Чомусь – ні. У мене великий досвід художньої діяльності, галерельного мистецтва, я уявляю собі, чим живе українська богема, я ходжу на поетичні вечори — мать його так — реально!
Але про що пише пересічний український поет: про єблю і про каву, по суті. І 20 років назад було точно так само: я тоді ходив на оці поетичні батли, і от зараз знову почав ходить слухати нове покоління. Нічого не помінялося. Ну, достатньо рефлексивні якісь речі і часто писаниною займаються люди без життєвого досвіду. Їм нема що розповісти, окрім єблі і кави смачної. І от вони цим діляться.
В українській музиці зараз теж забагато ознак такої конкретної вторинності.Все виглядає достатньо пласко і професійно в тому смислі, що люди, мені здається, часто пишуть музику і книжки не тому, що їм хочеться цього і їх пре, а тому що він знає: я письменник, ага, значить треба написати; я композитор, значить треба скомпонувати; я музикант, значить треба зробити музику. Знову ж таки, кругом формалізм — у всіх сферах нашого життя. Я надіюсь, що це все поміняється. Але, знову ж таки, це спадок колоніального нашого досвіду.
Ми раби, котрих спустили з ланцюга тільки нещодавно, от буквально. У нас вже прокинувся народ шляхти, народ воїна — це неймовірно, що так швидко. Але не все одразу, тому що мистецтво не може так швидко відреагувати на всі ці колосальні зміни. Із, грубо кажучи, народу гречкосіїв, у народ-шляхту. І ситуація така сама, як 500 років тому: московити воюють бойовими холопами, а Україна воює шляхтою, або козацтвом — тобто людиною, котра в праві і котра озброєна. Тому що вона вибрала право бути озброєною, а не тому що її цар дав таке завдання.
Я думаю, що оцей вибух шляхетності, ці тектонічні струси, вони приведуть до якогось скаженого ренесансу у всіх сферах мистецтва, позбавлення від вторинності.
Перед самим початком великої навали, буквально після Нового року, я пішов дати класне інтерв’ю Антіну Мухарського: у нього якесь там шоу, я його ні разу не дивився, але я його поважаю, це мій товариш. Ми поговорили і почалась війна. І ця розмова не вийшла. Але він мене питав: коли станеться оця дерусифікація, деколонізація взагалі української музичної сфери, не йшлося про академічну музику, звичайно, а про ту музику, яку слухають в таксі і дівчата в плеєрі. І я, візьми та й скажи: коли кожному в двір прилетить іскандер — от тоді це станеться. Настільки все погано, далеко зайшло з цим ділом. І це сталося. У нас нарешті в трендах українська мова. А було ж навпаки, ще рік тому: все російське і трішечки українського.
Тому, звичайно, буде ренесанс. Біль і справжній життєвий досвід — це те, що дає щире висловлювання. Мені здається, що взагалі якісне мистецтво роблять ті, кому боляче, у всіх смислах: хто пережив складні життєві обставини, хто бачив смерть, хто горів, тонув, але поборов і пішов далі. Ось такі люди роблять якісне мистецтво, якісні аранжування в тому числі.
Останнє моє питання: якщо з вашого життя забрати музику — взагалі викреслити — як воно зміниться?
Іван Семесюк: Це катастрофа. Для мене це стало головним творчим проєктом у творчосу житті. У мене великі плани, я намагаюсь відточувати свою майстерність, я сиджу наодинці і годинами граю на губній гармошці, щоб було краще звуковидобування. Для мене музика виявилася набагато цікавішим інструментом, ніж візуальне мистецтво: більше публіки, більше контакту, ширша палітра висловлювань. І для мене виявилося важливим звук і слово — набагато більш важливим, аніж колір, фактура, текстура, форма. Це дивно, але я не відчуваю, що я став музикантом, але відчуваю, що здатен разом з правильними компетентними людьми робити якісну музику.
Я колись дивився інтерв’ю одного джазового харпера, класний такий, олдскульний, і в нього питали: коли ви почали грати на губній гармошці? Він каже: «Дуууже-дуже пізно. Мені було 17 років». Я подумав: «Чувак, мені було 36, коли я почав грати на губній гармошці». Звичайно, я не такий майстер, як ці всі прекрасні блюзові музиканти, і менше з тим — я класно граю на губній гармошці. І я цим пишаюся більше, ніж усіма своїми художніми виставками, тому що музика — це для мене виклад. Я в середовище не занурений. Я старий, врешті решт. У мене нема освіти, і я, все-таки, щось зробив. І це для мене важить більше, ніж якийсь художні успіхи і так далі. Так що музика для мене — це все.
Читайте також:
• Олена Бєлкіна в інтерв’ю Opern News: Чайковський для українців — це музика пропаганди
• Олена Ільницька: Я не люблю повторюватись. У кожному творі має бути якийсь винахід
• Art.razom: Якщо державним театрам це не цікаво, тоді має бути цікаво нам