Академічне (традиційне) мистецтво в епоху ковіду: філософія протидії сучасності
Інформаційне суспільство, — а з ним і головний «літописець» інформаційної культури, contemporary art всіх можливих жанрів — знехотя входять в епоху постковідних трансформацій, супроводжуючись економічними, географічними та соціальними обмеженнями. Головним трендом 2020-2021 років стає (само)ізоляція, дистанційна робота та шалений розквіт онлайн-сервісів культурних розваг. Музична й театральна культури, суть існування яких полягає у моменті демонстрації творчої ідеї, опиняється перед складним вибором: продовжувати функціонувати як раніше — в офлайн-форматі (слухняно відходячи у тінь на період локдауну), чи пристосовуватися до нової реальності — візуально-інформаційної.
Не тільки українська, а й західна сучасна академічна культура, зокрема культура малих та великих театрів, камерних (регіональних) та національних («оркестрових») філармоній, вечірніх костьолів (просторів, в яких до пандемії вечорами можна було почути лунання ритмічних барокових акордів), та денних музеїв, де час від часу влаштовувалися камерні міні-концерти — всі ці масштабні (і не дуже) концертні та культурні інституції здебільшого намагаються «пережити» складні часи сумлінним дотриманням офіційних вимог постковідного світу.
Міжсезоння літніх періодів плавно та непомітно трансформувалося у невиразні межі локдаунів, під час яких вищеозначені установи переважно «відпочивають» від творчої активності. Водночас у сфері (зокрема, української) музично-театральної культури знаходяться сміливці, що намагаються опанувати та піддати критиці негласні правила сучасної реальності (реальності віртуального світу) — приміром, в проміжку між першим та другим локдауном вони презентують оригінальні офлайн-прем’єри, а під час жорстокого карантину — створюють онлайн-проєкти для переосмислення окремих аспектів сьогодення.
Мистецтво музично-театральної реальності: чому і як потрібно рубати гордіїв вузол
В період другого загальнодержавного культурного локдауну, варто озирнутися на перші досліди та досвіди Житомирського академічного музично-драматичного театру імені Івана Кочерги, що навесні та влітку презентував цілих три комплексні проєкти нового онлайн-формату. Ніби меч Александра Македонського, подібні проєкти є й інструментом, й ідеєю спротиву хаотичності інтернет-простору: способом простого творчого переосмислення складних сучасних і колишніх практик академічного та популярного мистецтва. Вся, пробачте за тавтологію, складність створення такого сучасного музично-театрального інтернет-мистецтва, як мистецтва перформативної реальності, — таким чином є складністю поєднання протесту з процесом пошуку компромісу щодо численних технічних, мистецьких та жанрових рамок популярного інтернет-мистецтва.
Приміром, акторська гра на екрані відео-хостингів — найпопулярніших сервісів інтернет-розваг (до них належить як і китайський економічний монстр 2019 року — мобільний додаток ТікТок, так і втілена остаточно в тому ж році «американська мрія» рекламодавців — відеоплатформа YouTube) — має бути одночасно ще більш витонченою (анти-вульгарною, радикальною до крайнього ступеня естетизму) та водночас ще більш агресивною («хайповою», «брутальною» та «модерновою» в голлівудському розумінні цього слова) — у візуальному плані.
Кому присвячений «Заповіт» Pink Floyd
Особливості візуального відбиття певних філософських ідей в сфері театрального мистецтва в мережі інтернет подекуди мають достатньо міцне культурне коріння. Придуманий Дені Дідро термін «четвертої стіни», в психоделічні 60-ті був переосмислений британським рок-гуртом Pink Floyd. За допомогою метафоричного зображення філософії неогностицизму екран телевізора став демонічним двійником Чорної Залізної В’язниці Філіп Діківського «ВАЛІСа» — символом гностичного пекла-на-землі, Кеноми. Рок-опера «The Wall» стала маніфестом і заповітом одночасно: інструментом окультного спротиву, ідеєю боротьби з ілюзорною реальністю та актом естетичного тероризму в дусі філософії Жана Бодрійяра та Гі Деборівського «Суспільства Спектакля».
Символіці «залізної завіси», присвячено майже однойменний онлайн-проєкт Театру Кочерги «За залізною завісою» режисера Петра Авраменка та актриси й водночас операторки Олени Заведії, які в іронічній формі вибудовували комунікацію з уявним глядачем. Така ж уявна межа між творцем, його творінням та його глядачами-слухачами-читачами стає досить таки реальним кордоном, вибудованим із візерунків рідких кристалів вашого комп’ютеру, ноутбуку чи смартфону. За словами Петра Авраменка та Олени Заведії, «карантинний онлайн-проєкт був створений за потреби продовження діяльності театру, адже якщо режисер та актори ховають свій потенціал, це загрожує небезпечними наслідками. Ми обігрували різні теми сьогодення, однак також особливу увагу приділяли соціально-актуальним аспектам нашого життя».
А оскільки мета театрального мистецтва і полягає в тому, щоб «зламати» стіну, візуальні кадри «За залізною завісою» то перемежовуються Matrix-like анімацією, то віддаляються в мінімалістичну комп’ютерну графіку, то звертаються до реальності мовця, що прагне розділити цю реальність з глядачами… офлайн! (*всі випуски «За залізною завісою» можна переглянути на сторінці театру — авт.). Саме через офлайн-ідеологічність в концептуальному плані це відео прикордонне, по-перше, в щирості своєї ідеології (дещо неоднозначне протистояння інтернет-культурі за допомогою інтернет-культури), по-друге, в динамічності власної ідеології.
Однак ці особливості компенсовані іншим чином у другому проєкті, «Житомир — Головна сцена мого життя». Відео-проєкт театру, що був створений за ініціативою актора Володимира Вербельчука та втілений Петром Авраменком з його командою, зробили «інтервенцію» театральних героїв з музичних та драматичних вистав театру у міський простір. За лічені дні цей проєкт набув резонансу в місті та приніс звістку численним житомирянам про діяльність їх театру, а також наново відкрив історичні місця Житомира. Онлайн-проєкт Житомирського театру ім. Кочерги вже достатньо близько підходить до успішного використання сучасних інструментів синтезу різних жанрів інтернет-мистецтва. Майстерна операторська робота з висоти польоти дрону доповнюється фактурною акторською грою та короткими, енергійними нарисами з сюжетів різних драматургічних й театральних творів. Традиційно? Сучасно? Синтетично? Так.
Тренд українського театру: традиція не проти сучасності
Не бажаючи лишатися осторонь економічних, соціальних та геополітичних потрясінь, сучасна українська музично-театральна культура також медитує на тему психосоціальних трансформацій. В першій частині іншого (скоріше, музично-перформативного) проєкту, чия (частини, а не цілого проєкту) назва відсилає до економічно-політичних реалій, музично-театральне мистецтво використовує найбільш широку з усіх можливих палітр жанрових та стилістичних інструментів.
В «Ізоляції/Дистанції» кожен з учасників оркестру Театру Кочерги висловив власне буття в режимі «депривації» від мистецької реальності, імпровізуючи на задану тему. На основі, даруйте, «ізольованих» етюдів і була створена чистова версія електроакустичної композиції диригента театру (й водночас композитора) Сергія Вілки… майже в стилі ембієнту.
Академічна ретроспектива: хто тут «батько» електроніки?
Жанрова стилістика «Ізоляції» була вибрана саме такою недарма. Частково «ембієнт»-бо, — як піджанр індустріальної та пост-індустріальної музики, започаткований, за офіційною версією, композитором та музикантом Брайаном Іно, — є авангардним дитям численних експериментів «салонної музики» Еріка Саті, pre-industrial motives російського радянського композитора Арсенія Авраамова та синтетичної візуально-аудіальної (та, до речі, першого українського та радянського звукового кінофільму) «Симфонії Донбасу (Ентузіязм)» Дзиґи Вертова.
Експерименти з мінімалістично-психоделічним та водночас монотонно-емоційним єдиним візуально-аудіальним рядом в жанрі академічного музичного театру видаються тут логічним продовженням тієї авангардної течії академічної музики, що завжди орієнтувалася на елітарність, «окультність» та незвичність західної аристократичної культури.
Маніфест існування театру та подальше майбутнє українського перфомативного мистецтва: «4’33’’»
Іншим нестандартним для сучасної української театральної культури твором, — а чи, мабуть, і «цвяхом програми» онлайн-проєктів творчого колективу Театру Кочерги стало виконання відомого авангардного твору «4′33″» Джона Кейджа. Цей запис є чи не першим у Східній Європі (а може й у світі?) в мережі Інтернет онлайн-втілленням музики Кейджа саме у спільному виконанні оркестру та хору (керівники: Сергій Вілка та Алла Ковальчук), — іншими словами, у даному випадку Кейдж неординарно «пролунав» виключно у віртуальній реальності.
Кейджівське мистецтво в цілому складно інтерпретувати без розвинутого філософського та культурно-пізнавального апарату. «4’33’’» ж по масштабу історичної важливості можна співвідносити хіба що з «Чорним Квадратом» Казиміра Малевича. Чотири хвилини та тридцять три секунди (Тиші? Звуків навколишньоого світу? Звуків світу глядача? Field records? Ambient tracks? Noise?) насправді є маніфестом реальності мистецтва як галузі інтегрування людських знань в рамки специфічного хронологічно-психологічного досвіду.
«Мовчання» артистів цього твору — не акт культурного франтівства чи випендрьожу, а скоріше своєрідна «хвилина пам’яті» Кейджу як композитору-філософу, що засвідчив водночас реальність і нереальність мистецтва, «першість» і «банальність» як свого таланту, так і мистецтва в цілому.
Й не дарма вже восени 2020 року легендарний Берлінський симфонічний оркестр разом з нинішнім очільником Кирилом Петренком теж звернувся до цього твору, адже згідно з рішенням німецької влади, оркестр був змушений піти на ізоляцію. Таким чином, видатний диригент вирішив неабияк попрощатися: до головної програми концерту, зіграного 2 листопада, додали ще один «той самий» твір, де немає жодного «музичного» звуку – «4′33″» Джона Кейджа.
Химерна, хаотична та харизматична, — якщо намагатися спростити сучасні тенденції, нова пост-ковідна культура потребує від своїх авторів ще більш креативного підходу, ніж раніше. Для того, щоб почути музику, сучасному слухачеві достатньо клацнути на «Play», — для того, щоб бути почутими, виконавцям необхідно потрапити туди, де буде розміщена кнопка програвання відеозапису.
Нова реальність спонукає до експансії в мережу Інтернет, — єдиним питанням наразі є лиш те, чи готова українська академічна культура до такої експансії, та чи стане тренд онлайн-вистав актуальним не лише для відчайдушних експериментаторів-одинаків, як-от режисерів, акторів, диригентів-композиторів та музикантів колективу Театру Кочерги.