«Ми не дізнаємось, як звучала рання музика, але шлях важливіший за мету», — флейтист Ян де Вінне Партнерський матеріал

Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

Більшість музикантів присвячують роки тому, щоб опанувати свій інструмент. Бельгійський флейтист Ян де Вінне пішов трохи далі — він навчився ще й виготовляти його власноруч. Сьогодні він грає на історичних флейтах, виготовляє інструменти, досліджує ранню музику, викладає та працює над музичними записами. А ще є співзасновником бельгійського ансамблю Il Gardellino.

Цього року Ян удруге приїхав до Києва на Kyiv Baroque Fest. Ми поговорили про його повернення в Україну, історично інформоване виконавство та місце особистості музиканта в інтерпретації старовинної музики. А ще спробували зазирнути за лаштунки його професії — від тонкощів виготовлення історичних флейт до досвіду викладання, який, як виявляється, може багато чого навчити й самого викладача.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

— Раді знову вітати вас у Києві! Ви вже вдруге приїжджаєте на Kyiv Baroque Fest. Які враження залишилися у вас від минулорічного візиту?

— Минулого разу це був дуже емоційний досвід для мене. Пам’ятаю, я приїхав втомлений після потяга, тому рано ліг спати. Але вже опівночі почалася повітряна тривога, і я пішов до укриття. О шостій ранку повернувся, а о восьмій знову була тривога. В укритті я почув людей, які розмовляли італійською, а потім почув щось про скрипку й подумав: «О, це музиканти!». Ми почали спілкуватися. Я знаю італійську лише трохи, але нам вдалося порозумітися.

Удень я гуляв містом і був надзвичайно вражений тим, що люди продовжують жити звичайним життям, співають у пабах, поводяться так, ніби все нормально. Звісно, тепер я розумію, що у вас немає іншого вибору. Не можна п’ять років бути нещасним і сидіти в кутку. Але ця життєва сила справляє неймовірне враження.

А ввечері я пішов на концерт тих італійських музикантів, із якими познайомився в укритті. Передусім це був прекрасний концерт, але я також відчув емоції публіки. Наскільки важливо мати хоча б одну-дві години, коли музика дозволяє відволіктися від повсякденності. Це немов надзвичайно потужна позитивна терапія. 

Ще один важливий момент — минулого року я грав із Київським камерним оркестром. Це дуже хороші музиканти, і мені було надзвичайно приємно з ними працювати. І, власне, якщо поглянути на це ширше, така співпраця набагато цікавіша, ніж приїхати зі своїм ансамблем, виконати власну програму й представити публіці свою роботу. Звісно, це теж цілком нормальний спосіб виступати. Але взаємодія з місцевими музикантами набагато більше збагачує. Цього року я спочатку сподівався приїхати з колегами з ансамблю, але не склалося: дехто побоявся, а один із музикантів мав концерт у Лондоні. Тож я знову гратиму з трьома учасниками Київського камерного оркестру. І я дуже радий, адже ми вже знаємо одне одного, тому ця зустріч буде для нас особливою.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

До того ж я дуже допитлива людина й завжди відкритий до того, щоб навчитися чогось від інших. Звісно, не хочу звучати претензійно, але мене вважають фахівцем зі старовинної музики світового рівня. Водночас я зовсім не вважаю себе Папою Римським, який знає все. Так, у мене є власна система, мої дослідження та мій спосіб гри. Але я не збираюся нав’язувати їх музикантам тут. Ми ведемо діалог і разом приходимо до спільного результату. І це справді надзвичайно цікаво не лише з людського погляду, а й із мистецького. Адже кожен концерт має бути іншим. У вас є музика, і ви повинні щось із нею зробити.

— Чи змінило перебування в Україні ваше сприйняття війни?

— Минулого року я був дуже розлючений через те, наскільки все це несправедливо. Звісно, я й раніше щодня читав новини, але після першого візиту Україна для мене — наче червоний сигнал. Тепер я щодня шукаю новини про те, що тут відбувається. І я так само обурений, як і минулого року. Мене просто шокує позиція Америки. Це справжня зрада.

Знаєте, ще до приїзду сюди ми всі розуміємо, що ця ситуація почалася з величезної несправедливості. І це щось сюрреалістичне — намагатися досягти свого виключно за допомогою насильства. Це вже саме по собі дуже сумно. Але якщо поглянути на історію людства, складається враження, що ми зовсім не рухаємося вперед. Хоча, звісно, це нічого не виправдовує. Але коли ти сам побуваєш тут і познайомишся з людьми, Україна займає місце у твоєму серці. Виникає зв’язок, який уже нікуди не зникає.

Звісно, я працюю з багатьма музикантами з різних країн. І, здається, серед моїх знайомих та колег немає нікого, хто підтримував би Росію.

Я також працюю з кількома російськими музикантами, які категорично проти Путіна. Для мене колеги — передусім люди, яким просто випало мати паспорт Японії, Ізраїлю чи будь-якої іншої країни.

Іноді, щоправда, мені трапляються люди — не серед моїх колег-музикантів, — з якими я не погоджуюся. Вони знову й знову починають говорити про НАТО, про те, що воно нібито зайшло надто далеко, наблизившись до Росії. І в якийсь момент я вже не знаю, як із ними дискутувати. На жаль, іноді залишається тільки сказати собі: «Гаразд, я більше не хочу з тобою розмовляти». Бо часом такі дискусії просто марні.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

— Як ви зацікавилися старовинною музикою і коли вирішили пов’язати з нею своє професійне життя?

— Знаєте, у вас зараз проходить фестиваль старовинної музики. А коли я був дитиною, то жив поруч із місцем, де відбувався фестиваль старовинної музики в Брюгге. Буквально через дорогу! Зі свого вікна я міг чути репетиції. До того ж Брюгге — історичне місто, тож я зростав, можна сказати, посеред історії.

Мені також пощастило з родиною. Я наймолодший у родині, мої брат і сестра значно старші за мене. Вони слухали класичну музику, а брат ще змалку водив мене на концерти барокової музики. Я був просто закоханий у клавесин, хоча на той час уже грав на флейті — звісно, сучасній.

А коли мені було приблизно 16 чи 17 років, завдяки фестивалю я познайомився з музикантами одного англійського оркестру. Ми розговорилися, і я сказав: «Я флейтист і хотів би навчитися грати на бароковій флейті». Один із музикантів виявився настільки доброзичливим, що відповів: «Ось, можеш позичити мою на кілька місяців. Я потім повернуся й заберу її». Так я зміг почати займатися бароковою флейтою досить рано. Мені справді пощастило.

Спочатку я опановував її самостійно, паралельно із сучасною флейтою. Аплікатура відрізняється, але загалом це той самий світ. Я думав: адже першопрохідці теж починали самостійно. А згодом уже познайомився з фахівцями й почав навчатися в них.

Я здобув диплом із гри на сучасній флейті, вивчав музикознавство, а потім спеціалізувався на бароковій флейті. І також почав сам виготовляти флейти.

— З чого ви починаєте роботу над незнайомим твором старовинної музики?

— Насамперед мені потрібно дізнатися, хто його написав, де працював композитор, хто були його колеги, де виконували його музику. Усе це допомагає зрозуміти, як вона могла звучати. Адже відправна точка у старовинній музиці — спробувати відтворити звучання, яке вона мала, скажімо, за часів Моцарта.

Наприклад, завтра я виконуватиму флейтовий квартет. Зараз ми перебуваємо у кімнаті, яка у XVIII столітті могла би бути чудовим приміщенням для салону (розмова відбувається в одному з приміщень Національної філармонії України — Х.М.). Якби я грав тут для 20–25 людей, то міг би дозволити собі найтихіші звуки й найтонші темброві відтінки — усі б їх почули. Але завтра я виступатиму у значно більшій залі, розрахованій на оркестр. Тож, можливо, доведеться грати трохи голосніше, адже я хочу, щоб музику почули й ті, хто заплатив за квитки й сидітиме в останньому ряду.

Ян де Вінне
Ян де Вінне і музиканти Київського камерного оркестру на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

Це вже зовсім інший підхід, і він показує межі того, що ми можемо відтворити. Ми можемо досліджувати історичні інструменти, вивчати трактати й описи того, як на них грали. Багато чого можна зрозуміти й від самого інструмента — він ніби підказує, що звучить добре, а що ні.

Візьмімо, наприклад, віолончель. Жильні й металеві струни потребують різного способу звуковидобування. Те саме стосується флейти. На бароковій флейті не можна використовувати таку саму швидкість і кількість повітря, як на сучасній, адже вони зовсім по-різному сконструйовані. Сучасна флейта має циліндричний канал, а барокова — конічний. Через це виникає більший опір повітря, і потрібно інакше знаходити баланс для утворення звуку.

Повернімося до роботи над новим твором. Якщо композитор працював у Парижі, можливо, мені варто обрати французьку флейту. Якщо в Лондоні — англійську. А якщо в Німеччині, то потрібно ще з’ясувати, у якій саме її частині, адже там існувало багато різних стилів. Але це в ідеальному світі.

Уявімо, що зараз 1720 рік, я живу в Лондоні й хтось приносить мені партитуру Вівальді. Я ж не скажу: «О ні, я не можу її зіграти, бо спершу мушу замовити італійську флейту!» Я гратиму на своїй англійській флейті, бо я англійський флейтист у 1720 році. Розповідаю це, щоб ви не подумали, ніби я одержимий кожною дрібницею. З чогось потрібно починати. Принципи можуть бути дуже строгими, але потім доводиться підходити до них практично й наближатися до історичного звучання настільки, наскільки це можливо.

Раніше ми називали це історично інформованим виконавством, а тепер дедалі частіше говорять про культурно інформоване виконавство.

Адже важливо знати не лише музику, а й живопис, літературу, суспільство того часу. Навіть становище музиканта було зовсім іншим. У XVIII столітті музикант був радше найманим працівником, чимось на зразок офіціанта, а не винятковим митцем, якого сприймали як окрему творчу особистість. І це також змінює наш погляд на музику.

А далі постають цілком практичні запитання. Що переді мною — сучасне нотне видання чи рукопис? Якщо рукопис, то чи написав його сам композитор, чи це копія?

Наприклад, при дворі Фрідріха Великого в Берліні відбувалося близько п’яти концертів на тиждень. Його сестра Амалія хотіла мати копії музики, яку там виконували. Так виникло зібрання, відоме як бібліотека Амалії. Інша сестра Фрідріха, яка була одружена зі шведським королем, також просила надсилати їй музику з Берліна. Тож завдяки цим копіям ми маємо доступ до тогочасного репертуару.

Але між авторським рукописом і копією є різниця: щоразу під час переписування могли виникати помилки. Це трохи нагадує дослідження літератури — потрібно з’ясувати, з яким джерелом ми працюємо і як можемо якнайближче підійти до задуму композитора.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

Історично інформоване виконавство має вже досить тривалу традицію, і за цей час підходи музикантів змінювалися. Спочатку це був своєрідний протест проти сучасних оркестрів і традицій виконання. Можливо, тоді навіть дещо перебільшували значення композитора: мовляв, найважливіший саме він, а виконавець не повинен втручатися. Але такий підхід може перетворити виконання на щось музейне, дуже стерильне, майже без емоцій. Адже ми нібито маємо передавати емоції композитора, а не власні. І виходить, що виконавця взагалі не повинно бути помітно.

Та якщо грати так, ніби тебе самого не існує, не знаю, чи буде це цікаво публіці. Звісно, багато залежить від музики. Наприклад, Бах настільки майстерно написаний, що його майже неможливо зіпсувати. Не знаю, у чому магія, але його музику можна виконувати безліччю способів, і вона все одно звучатиме прекрасно. А от якщо йдеться про менш видатного композитора, виконавцеві доводиться докладати значно більше зусиль, щоб музика справді зазвучала.

Про це, до речі, писав ще Йоганн Йоахім Кванц у своєму трактаті про гру на флейті. Хоча насправді це не лише посібник для флейтистів. Приблизно 20 відсотків присвячено самій флейті, а решта — музичному життю: як бути хорошим скрипалем чи віолончелістом, як оцінювати музику тощо. Наприкінці навіть є ілюстрація з поясненням, що поганий музикант може зіпсувати хороший твір, а хороший — зробити навіть слабкий твір цікавим для публіки. Тобто роль виконавця надзвичайно важлива.

І це прямо суперечить підходу «нічого не чіпай». За останні приблизно 60 років історично інформоване виконавство дуже змінилося: музиканти стали дедалі більше залучати до нього власну особистість. Звісно, кожен сам вирішує, де провести цю межу.

Я сказав би, що для мене є різниця між тим, коли я вдома сам вивчаю партитуру, і тим, коли виходжу перед публікою. Адже концерт — це зустріч виконавця зі слухачами. Композитор уже в могилі, а оживити його музику можемо тільки ми разом із публікою. Тому доводиться постійно шукати баланс.

З одного боку, потрібно бути хорошим музикантом, мати красивий звук, володіти інструментом, щоб людям хотілося тебе слухати. З іншого — викликати емоції.

Якщо вдається поєднати ці дві речі, тоді можна ще й передати певне послання — можливо, саме те, яке заклав композитор. Але це завжди поєднання всіх трьох складових.

— Наскільки точно, на вашу думку, ми можемо відтворити звучання музики минулих століть?

— Це неможливо визначити. Уявімо, що ми зараз відкриємо якусь шафу й знайдемо там чудову старовинну флейту. Я візьму її та зіграю. Але чи буде це звучанням XVIII століття? Чи звучанням шматка дерева, який пролежав там 250 років, висох і, можливо, навіть трохи змінив форму? Такий інструмент уже може поводитися зовсім не так, як новий. Тому ми ніколи не дізнаємося напевно, як саме звучала музика того часу. 

Але, як завжди, шлях важливіший за кінцеву мету. Сам процес дослідження надзвичайно захоплює й надихає музикантів. І, очевидно, досі є публіка, якій цікаво відкривати для себе ці незвичні звучання. І річ не лише в інструментах. Думаю, сьогодні Київський камерний оркестр грає Баха зовсім не так, як 20 років тому. Адже на музикантів також вплинули дослідження історичного виконавства.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

Досі я говорив про інструменти, рукописи, концертні зали, але ще не торкався музичної мови — того, як ми фразуємо, як узагалі творимо музику. Звісно, у нас немає записів XVIII століття, зате є трактати й описи. У той час люди прагнули досліджувати й пояснювати навколишній світ. Згадайте хоча б знамениту французьку «Енциклопедію» Дідро та д’Аламбера. Існували й енциклопедичні праці, присвячені мистецтву. Наприклад, у «Загальній теорії витончених мистецтв» Йоганна Георга Зульцера є цілий розділ про музику, де він, зокрема, намагається пояснити, як будувати музичну фразу. А у «Фортепіанній школі» Даніеля Готлоба Тюрка та пізніших посібниках ідеться про сильні й слабкі ноти, про те, які звуки потрібно внутрішньо відчувати довшими, а які — коротшими.

У XVIII столітті музику прагнули наблизити до людського мовлення.

Адже коли я розмовляю, то не говорю як робот: у моїй мові є інтонації, зміни наголосів, різні відтінки. А в XIX столітті на перший план виходить традиція bel canto, де важливіше співати, ніж говорити. Зростає й значення віртуозності. І це не оцінка того, що краще чи гірше, — просто змінюється ставлення до музики.

Повертаючись до прикладу з оркестром: завдяки дослідженням ми інакше зрозуміли принципи фразування. Тепер у бароковій музиці ми не надаємо кожній ноті однакової ваги й не намагаємося безперервно вести співучу мелодію. Звучання стало прозорішим, і завдяки цьому можна почути багато того, що раніше залишалося непомітним. На мою думку, це дуже важливе досягнення, яке також допомагає поступово руйнувати стіну між фахівцями зі старовинної музики й так званими сучасними музикантами. Адже сьогодні існує багато записів, і навіть без поглибленого вивчення історичного виконавства можна переймати особливості цього стилю.

— Що для вас найцікавіше у грі на історичних флейтах?

— Виклик. Те, що на сучасній флейті дається зовсім легко, на історичній може бути значно складнішим. Тобі доводиться докладати більше зусиль, щоб щось висловити, але завдяки цьому сама музична мова стає цікавішою.

Крім того, сучасна флейта настільки добре сконструйована, що всі тональності звучать практично однаково. А на бароковій флейті є так звана перехресна аплікатура: щоб зіграти деякі звуки, потрібно залишити один отвір відкритим, а наступний закрити. Через це звук стає приглушенішим. Тож одні тональності звучать дуже відкрито, а інші — темніше. Це додає виконанню барв і допомагає зробити інтерпретацію цікавішою.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

І ще один момент — відчуття самого інструмента. Коли граєш на дерев’яній флейті, її звучання відчувається тілом значно сильніше. До того ж під час гри потрібно більше користуватися вокальною технікою, майже як співак. Іноді люди кажуть, що завдяки таким інструментам відчувають більший зв’язок із землею чи природою. Не знаю. Я граю на них уже багато років просто тому, що люблю ці інструменти. Люблю саме відчуття дерев’яної флейти.

— Чи є твори, які, на вашу думку, на історичних інструментах звучать зовсім інакше?

— Передусім це французька барокова музика. У ній стільки дрібних прикрас та інтонаційних нюансів, які надзвичайно складно відтворити на сучасному інструменті, тоді як на історичному це значно легше.

Один мій колега якось сказав: «Якщо хочеш різати м’ясо ножем для хліба — щасти тобі!» Тобто для кожного завдання потрібен відповідний інструмент. Так само й із клавесином та фортепіано. У грі на фортепіано рух іде від плеча, і ти можеш ніби заглиблюватися у звук. А на клавесині доводиться працювати з тривалістю нот, агогікою, найменшими часовими відхиленнями, щоб досягти виразності.

Читайте також: Клавесинна музика в Україні. Де навчатись, на чому і який репертуар грати? Друга частина

Те саме стосується барокової флейти. Вона не може звучати так само голосно, як сучасна, але я все одно можу привернути увагу слухачів завдяки дрібним артикуляційним і ритмічним нюансам. Адже музична комунікація — це створення очікування. Ти або даєш слухачеві те, що пообіцяв, або ні. Так ти дивуєш публіку й утримуєш її увагу.

— Як ви зацікавилися виготовленням флейт?

— Коли мені було 15 років, я побачив по телевізору передачу про Кремону й людей, які виготовляють скрипки. І подумав: «О, я теж хотів би цим займатися!» А потім сказав собі: «Але ж ти граєш на флейті. Ти нічого не знаєш про скрипки». Тож я вирішив, що, можливо, колись зможу виготовляти флейти. Знаєте, у підлітковому віці іноді бувають такі дитячі мрії.

Я сказав батькові, що хотів би виготовляти флейти. А він відповів, що для цього потрібно вступати до технічної школи. І я подумав: «Але я не хочу до технічної школи! Я хочу вступити до університету, як мій брат». Це теж була дурна реакція. Насправді я думаю, що люди, які навчаються в технічних школах, можуть мати чудову кар’єру. Але коли ти молодий, то цього не розумієш. Тож я вступив до університету.

А потім на одному літньому курсі я познайомився з флейтистом, який тільки починав виготовляти флейти. Він розповідав мені про всілякі хитрощі: наприклад, якщо якась октава звучить нечисто, то проблема ось тут і потрібно зробити ось це. А коли я чимось захоплений, у мене чудова пам’ять. Тоді мені було приблизно 20 років, а виготовляти флейти я почав лише у 25. Але я не забув жодного його слова. Тож коли почав працювати, у мене вже був цілий набір можливих рішень.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Костянтин Гомон

Мені також пощастило з другом, який був на п’ять років старший за мене й виготовляв гобої. Ми граємо разом уже близько сорока років. Ще коли я навчався у школі, я побував у його майстерні, а згодом він навчив мене виготовляти флейти. Це був найпрекрасніший подарунок, який я отримав у житті. Саме в нього вдома я зміг почати виготовляти флейти. Потім купив свій перший верстат і почав продавати флейти. Гроші від кожного проданого інструмента вкладав у матеріали, доки в мене не з’явилася повністю обладнана майстерня.

Зазвичай інші майстри сприймають тебе як конкурента й нічого не розповідають. Але був один надзвичайно доброзичливий чоловік із Шотландії, який жив в Америці. Одного разу він приїхав до мене додому, і я думав: «Чи варто його про щось запитати?» А він сам за сніданком запропонував пояснити, як виготовляє свої флейти. І розповів мені все! Потім запросив відвідати його майстерню, тож я поїхав до нього. Деякі речі, яких я тоді навчився, використовую досі. Він не був моїм учителем. Просто був настільки щедрим, що ділився тим, що знав. Насправді в мене ніколи не було справжнього вчителя. Я навчався завдяки окремим речам, які мені пояснювали інші майстри.

— Пам’ятаєте свою першу флейту? Як ви взагалі навчилися виготовляти ці інструменти? Чи вивчали історичні трактати?

— У першої були проблеми з інтонацією. А от третю я пам’ятаю — вона вже працювала. І вона досі в мене.

Щодо навчання, то ні, жодних трактатів немає. Нічого не записано. Тож ти просто дивишся на флейту й думаєш: «Гаразд, я хочу зробити таку саму. Але як?»

Насамперед потрібно навчитися її вимірювати, адже вона має конічний канал. Для цього потрібно виготовити спеціальні вимірювальні інструменти, щоб визначати внутрішній діаметр із точністю до десятої частки міліметра. Наприклад, на певній відстані діаметр становить 18,5 міліметра, а ще через п’ять міліметрів — уже 18,6. Усі ці вимірювання потрібно перенести на графік. Потім за цим графіком виготовляєш сталевий інструмент. Це займає дуже багато часу, адже для роботи зі сталлю потрібен спеціальний токарний верстат і надзвичайна точність. Після цього сталеву заготовку потрібно обробити так, щоб вона могла різати деревину.

Тоді береш шматок дерева, обточуєш його, просвердлюєш початковий отвір, а потім за допомогою спеціальної розгортки формуєш усередині конічний канал. Далі на токарному верстаті обробляєш зовнішню поверхню. Флейта складається з чотирьох частин, але на цьому робота ще не закінчується. Потрібно зробити отвори для пальців. І найскладніше — форма цих отворів зсередини. Вона нагадує годинник, але не зовсім симетрична. Найбільшої точності потребує отвір, у який ми вдуваємо повітря. Але й кожен отвір для пальців відповідає за одну або кілька нот, тому його форму потрібно дуже ретельно опрацьовувати, щоб досягти правильної інтонації.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

І тут починається навчання методом спроб і помилок. Якщо я припустився помилки й бачу, що певна нота звучить зависоко через те, що я зробив, то розумію: якщо зробити навпаки, вона звучатиме нижче. А істина десь посередині.

Може здатися, що в мене мала би бути ціла кімната невдалих флейт, які виявилися недостатньо хорошими. Але все не настільки драматично. Це питання деталей. І ти поступово вчишся, крок за кроком.

— Як ви обираєте, які історичні флейти виготовляти?

— Якщо мені пощастить знайти в якійсь колекції чи музеї флейту й я подумаю: «О, як чудово вона звучить! Хочу зробити копію», — це один варіант. Або хтось із флейтистів каже: «Я бачив ось таку флейту. Хотів би мати її копію». Тоді це вже замовлення.

Майже всі інструменти, які копіюю, я вивчаю безпосередньо за оригіналами. Намагаюся виміряти все до найменших деталей, пограти на інструменті, зрозуміти, як він реагує, запам’ятати це відчуття, а потім відтворити його звучання в копії. Перший етап — надзвичайно точні вимірювання. Я намагаюся дізнатися про оригінал усе: як його виготовили, як він поводиться і, зрештою, який задум мав майстер, що його створив. А потім намагаюся це відтворити.

Але зробити абсолютно таку саму флейту неможливо, адже в тебе немає тієї самої деревини. Тому потрібно вести діалог зі шматком дерева, з яким працюєш. Уявімо, що з вашою віолончеллю щось сталося і ви звернулися до майстра. Він же не візьме для ремонту будь-який шматок дерева, а шукатиме серед своїх запасів той, який найбільше відповідає деревині вашого інструмента. Так само і я дивлюся, з якої деревини зроблена флейта, і для копії намагаюся використати таку саму. Я ж не скажу: «О, у мене є шматок ось цього чорного дерева, спробую зробити з нього». Більшість оригінальних флейт виготовлені із самшиту або ебенового дерева. Багато інструментів робили також зі слонової кістки, але тепер ми її вже не використовуємо. У пізніші періоди почали застосовувати й інші, зокрема екзотичні породи деревини.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

Отже, ти намагаєшся якомога точніше відтворити оригінал. Але я також зрозумів, що іноді, аби відтворити його звучання, доводиться трохи змінювати виміряні параметри, щоб наблизитися до задуму майстра. Іноді все виходить, якщо зробити точну копію, але іноді це не працює.

І тут те, що я сам флейтист, може бути перевагою: я здатен краще оцінити результат. Але водночас це й недолік.

— Чому це може бути недоліком?

— Тому що в мене є власна техніка й власне уявлення про звук. І потрібно бути обережним, щоб не переносити своє уявлення на те, що ти намагаєшся створити. Під час виготовлення інструмента важливо зберігати відкритість мислення.

— Скільки часу зазвичай потрібно, щоб виготовити одну флейту?

— Деревина має бути стабільною. Тому відповідь така: виготовлення простої флейти з одним клапаном займає приблизно 24 години роботи, але ця робота розтягується на шість місяців. Якби я зробив усе дуже швидко, деревина не була б стабільною.

До того ж мені самому потрібна певна дистанція. Я доводжу флейту приблизно до 90 відсотків готовності, граю на ній тиждень, а потім відкладаю. І згодом знову до неї повертаюся. Це як із написанням тексту. Потрібно переспати з думкою про нього. Наступного дня перечитуєш і бачиш: «О, ось це слово я б змінив». І з флейтами приблизно так само.

Звісно, можна купити дешевші флейти, виготовлені майже промисловим способом. Вони працюють, але в них немає душі. Для цього потрібен час. І саме в найменших деталях помітна різниця.

— Скільки флейт у вашій власній колекції? Чи є серед них улюблені?

— Можливо, 70 або 80. Якщо говорити про оригінальні історичні інструменти, то в мене є флейта Карло Паланки з фантастичним звучанням. А ще флейта Ґрензера, на якій я гратиму завтра. У мене є й оригінальний інструмент цього майстра, дуже красиво виготовлений. Але, по-перше, я не наважився б грати на ньому на концерті. А оскільки я нечасто на ньому граю, то й не маю такого зв’язку з ним, як із флейтою Паланки. О, ще в мене є неймовірна флейта Кірста! Деякі з цих інструментів справді фантастичні.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Вікторія Головченко

А зараз серед барокових флейтистів дуже популярна флейта Буффардена. Він був французьким флейтистом, який працював у Німеччині, грав в оркестрі Дрездена й навчав Кванца. Ми знаємо, що він також виготовляв флейти, але до наших днів зберігся лише один його інструмент. Чому ця флейта така популярна? Тому що Бах знав Буффардена. Отже, можливо, перед нами один зі зразків інструментів, близьких до музичного світу Баха. І тоді музиканти починають мріяти про флейту, яка підходила б для виконання його музики.

У Музеї Баха в Ляйпцигу також є флейта роботи Айхентопфа. Ми знаємо, що Бах замовляв у нього гобої, але не знаємо, чи замовляв флейти. Проте це ще один інструмент, який може бути пов’язаний зі світом Баха.

Оскільки Ян де Вінн не лише грає на історичних флейтах, а й сам виготовляє їх, я вирішила познайомити його з українськими народними духовими інструментами. Для цього показала три відео, на яких музикант Максим Бережнюк грає на сопілці, телинці та флоярі, й попросила Яна поділитися своїми враженнями.

— Що вас найбільше зацікавило в цих інструментах?

— Найбільше в усіх трьох мене вражає контроль дихання, те, як музиканти ним володіють. Адже життя — це дихання. І магія флейти полягає в тому, що за допомогою цієї природної функції ми створюємо музику. Ми можемо видавати звук протягом десяти-п’ятнадцяти секунд, не вдихаючи. Для мене це завжди дивовижно. І коли я дивлюся, як грають ці музиканти, мене вражає їхня техніка, майстерність дихання, завдяки якій виникає безперервний музичний потік.

— Чи нагадують вам ці інструменти якісь історичні флейти, з якими ви працюєте?

— Ні. Річ у тім, що це народні інструменти, тоді як історичні флейти, які я виготовляю, використовувалися для барокової музики, а це була музика знаті.

На жаль, історії музики звичайних людей ми приділяємо не так багато уваги. Звісно, у нас є пісні, танці, але в класичній музичній освіті ми відсіюємо значну частину цієї культури й зосереджуємося на тому, що вважалося офіційним.

І це дуже цікаве питання, адже історію музики, яку ми сьогодні вивчаємо, написали в XIX столітті. А отже, ми дивимося на минуле крізь певний фільтр. Це як у політиці: деякі країни змінюють підручники історії, щоб представити події у вигідному для себе світлі. Або згадайте роман Джорджа Орвелла «1984» та його Міністерство правди, де історію щодня переписували відповідно до потреб влади.

Далі ми заговорили про Il Gardellino — ансамбль, який Ян де Вінне заснував у 1988 році. Перш ніж відповісти на моє запитання, він поцікавився, чи знаю я, що означає його назва. Виявилося, що gardellino італійською — це щиглик, спів якого Вівальді імітує в однойменному концерті. Ми навіть знайшли зображення цього птаха.

— Як змінився ансамбль за майже сорок років існування? І чи змінився ваш підхід до спільного музикування?

— Спочатку нас було лише п’ятеро. Співзасновник ансамблю — гобоїст Марсель Понселе, з яким ми граємо разом від самого початку. У нас сформувався дуже співучий стиль виконання, і поступово ми знаходили музикантів, яким був близький такий самий підхід до музики.

З часом ансамбль ставав більшим, але наш принцип роботи залишився незмінним: кожен музикант має велику відповідальність. Це не так, як в оркестрі, де диригент говорить, як потрібно грати, а ви просто виконуєте його вказівки. Ми обговорюємо музику, взаємодіємо й разом приходимо до спільної інтерпретації. З роками це стає схожим на мову, якою ти дедалі краще володієш, тому знаходити спільне рішення вдається швидше.

Il Gardellino
Той самий щиглик. Фото: tuttosullegalline.it

Звісно, за цей час змінився і сам світ історичного виконавства. На початку було складно знайти хороших струнників, а зараз їх значно більше, і рівень дуже високий. Те саме стосується клавесиністів. Коли я починав, було буквально двоє людей, які вміли імпровізувати basso continuo. Зараз ситуація краща, хоча справді хороших фахівців у цій сфері все ще не так багато. Думаю, загалом сьогодні ми всі технічно підготовленіші, ніж сорок років тому.

А ще пригадую, як рік чи два тому ми приїхали виступати в один концертний зал. І хтось із технічних працівників сказав: «Ого, знову нові обличчя! І щороку ви звучите дедалі краще, але при цьому зберігаєте свою індивідуальність». Не знаю, як нам це вдається, але так воно і є.

— А як за ці роки змінився репертуар Il Gardellino?

— Протягом багатьох років ми виконували переважно Баха та його сучасників. Згодом почали відкривати для себе менш відомих композиторів, наприклад Йоганна Фрідріха Фаша. Він жив у той самий час, що й Бах і Телеман, і писав справді чудову музику. Ми записали близько трьох дисків із його творами й виконували їх на концертах.

Поступово ми дійшли й до Моцарта. Зараз записуємо всі його фортепіанні концерти, хоча ще не завершили цей проєкт, тому часто виконуємо його музику. Плануємо грати й Мендельсона, але не хочемо охоплювати все XIX століття. До того ж для цього потрібен великий оркестр, а це дуже дорого. Хто за все платитиме?

Водночас ми рухаємося і в протилежному напрямку — до XVII століття, виконуємо Букстегуде й навіть Монтеверді. Тобто наш репертуар розширився в обидва боки.

Але підхід до всієї цієї музики залишається незмінним: ми досліджуємо її, намагаємося знайти відповідні інструменти, зрозуміти особливості виконання та інтерпретації, притаманні кожній епосі. Саме це приносить нам задоволення — щоразу з’являється новий виклик, нова можливість щось дослідити.

— Ви вже багато років викладаєте гру на історичній флейті. Чи змінився за цей час ваш підхід до викладання?

— Напевно, так. Але я завжди намагаюся насамперед побачити людину, яка сидить переді мною. Зрозуміти, яка вона, і як я можу допомогти їй стати кращою, не змінюючи при цьому надто багато.

Це трохи схоже на виготовлення флейт. Коли я працюю з історичним інструментом, то намагаюся вчитися в оригіналу. Так само і зі студентами. Я ж не можу одразу сказати людині: «Так, тепер ми повністю змінимо твій амбушур». Звісно, іноді потрібно щось виправити, дати пораду, але не обов’язково змінювати все.

Я викладаю в одному навчальному закладі в Парижі, де дуже високий рівень студентів. Наприклад, із двадцяти кандидатів можуть відібрати лише двох. Тож я, можна сказати, розбалуваний — у мене неймовірно талановиті студенти. Іноді я дивлюся на нового студента й думаю: «Він уже так чудово грає! Чого я навчатиму його наступні п’ять років?» Але ми починаємо працювати, а через п’ять років студент каже: «Ого, скільки всього я навчився!» Отже, мабуть, це все-таки працює.

Але повернімося до вашого запитання. Раніше я настільки хотів допомогти кожному студентові, що мені здавалося: усі вони повинні стати чемпіонами світу з гри на бароковій флейті. А тепер я розумію: ти можеш дати людині знання, але це її життя. Тому я намагаюся трохи дистанціюватися.

Ян де Вінне
Ян де Вінне на Kyiv Baroque Fest. Фото: Костянтин Гомон

Із виготовленням флейт у мене була схожа історія. Спочатку я хотів вкладати душу в кожен інструмент. Одного разу мені сказали: «Ти надто багато в це вкладаєш. Іноді потрібно просто дозволити всьому йти своїм ходом». Але я не міг цього зрозуміти. Адже нас, музикантів, вчать, що потрібно щодня вдосконалюватися. Навіть якщо ти просто залишаєшся на тому самому рівні, це вже ніби крок назад.

І тоді я вирішив спробувати виготовити флейту без жодних емоцій. Просто працювати на автопілоті, а потім продати її дешевше як студентський інструмент. Коли я закінчив і спробував на ній зіграти, виявилося, що вона нічим не гірша за інші. У мене була справжня депресія! Усе моє уявлення про те, що потрібно вкладати найкраще від себе в кожен шматок дерева, раптом зруйнувалося. Із викладанням схоже.

Я досі іноді хочу допомогти студентам більше, ніж потрібно. Тому вчуся ділитися знаннями й захопленням, але водночас не надто тиснути на них. Знайти цей баланс непросто.

А ще я дуже багато навчився від своїх студентів. Насамперед тому, що під час викладання доводиться все пояснювати. Не можна просто сказати: «Грай ось так». А якщо студент запитає: «Чому?» — відповісти: «Тому що мене так навчив мій викладач». Ні, потрібно пояснити, чому, на мою думку, за часів Моцарта грали саме так. Іноді студенти ставлять запитання, на які я не знаю відповіді. Тоді кажу: «Дякую за запитання. Я відповім тобі наступного тижня». І йду додому розбиратися.

Думаю, за останні двадцять років завдяки викладанню я багато чого навчився. Деякі речі тепер навіть граю краще, бо, пояснюючи їх студентам, сам почав глибше розуміти, що і чому роблю. Тепер я знаю, чому граю кожну ноту саме так.

Коли я був молодим, то грав переважно інтуїтивно. І це теж прекрасно. Але зараз я значно краще усвідомлюю власні рішення. Звісно, під час концерту потрібно вміти про все це забути. 

 


Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *