6 липня 2024 року на війні загинув Ігор Воронка — оперний співак, скрипаль, соліст Національної капели «Думка» та учасник барокових проєктів Open Opera Ukraine.
З перших днів повномасштабного вторгнення Ігор добровільно долучився до війська. Він пройшов найгарячіші ділянки фронту, двічі зазнавав поранень. Загинув під селищем Нью-Йорк на Донеччині під час виконання бойового завдання. Нині його офіційно вважають зниклим безвісти, оскільки тіло музиканта залишилось на окупованій території.
Ігор був не лише талановитим музикантом, а й чуйною, скромною людиною з тонким почуттям гумору і надзвичайною відданістю справі й людям. Він володів кількома мовами і завжди прагнув нових знань. Ігор залишив по собі лише світлі й теплі спогади в серцях усіх, хто його знав.
У пам’ять про Ігоря Воронку своїми спогадами поділилися його друзі, колеги та один із побратимів.
Сергій Колесник
друг і колега Ігоря в капелі «Думка»
Ігор — це людина, яка мала кілька освіт. Він закінчив консерваторію як скрипаль, потім додатково навчався на диригента симфонічного оркестру. Працював скрипалем у симфонічному оркестрі в Національному будинку органної та камерної музики. Наскільки я розумію, спеціальної вокальної освіти в нього не було. Але це не завадило йому працювати співаком у «Думці» та отримати звання Заслуженого артиста України саме як співак.
Ми з ним неодноразово працювали в проєктах барокової музики від Open Opera Ukraine, де він був солістом-басом. Але звичайні оперні арії Ігор теж і записував, і співав. В «Думці» йому постійно доручали соло, бо це була не лише відповідальна людина, а й музикант, якому не було рівних. Бо він, маючи освіту симфонічного диригента і скрипаля, уже не мав труднощів як співак. Те, на що звичайні вокалісти витрачають багато часу — інтонація, сольфеджіо, — для інструменталіста його рівня не становило проблеми.
Дуже приємно про нього розповідати, бо не треба щось вигадувати. Будь-хто з моїх колег скаже, що це була унікальна особистість із безліччю талантів. За що би він не брався — усе робив добре. Він був поліглотом, окрім української та російської знав ще чотири мови. Ми з ним часто вранці могли почати говорити німецькою, бо я теж непогано її знаю, і так жартома спілкувалися між собою.
Я особисто познайомився з Ігорем, коли прийшов працювати до Національної капели «Думка». Коли я влаштовувався туди, мене попереджали, що колектив досить складний у плані людських стосунків, мовляв, там люди з подвійним дном, тому я переживав. Та коли я прийшов, першим, хто почав зі мною спілкуватися, був Ігор. Я так подивився і подумав: «Господи, це ж прекрасно. Простий, відкритий, щирий, охочий допомогти». Ми одразу дуже добре здружилися.
Він мав унікальне почуття гумору. У нашому колективі була традиція на кожне свято влаштовувати капусник. Дуже серйозно готувалися: костюми, вірші. Ігор завжди писав ці вірші — інколи навіть не зовсім пристойні, але завжди з витонченим гумором. Було дивно, як поєднується таке почуття гумору зі спокійним, майже флегматичним характером. У спілкуванні він був надзвичайно скромним, навіть патологічно скромним.
Це приклад людини, яка не мала ворогів. Не було жодного, хто ставився б до нього інакше, ніж з повагою або й із захопленням, навіть ті, хто зазвичай заздрить чи має комплекси. Ігор був у хороших стосунках абсолютно з усіма.
Як він потрапив на фронт? 2022 рік, усі тікають. Я особисто теж посадив сім’ю у машину і ми виїхали з міста. Проходить буквально день-два-три, всі більш-менш відійшли і почали дзвонити одне одному. Пишу Ігорю: «Ігорьок, ти де там?» Відповідає: «Освоюю нову професію». Я питаю: «Яку саме?» І він мені присилає фотку з автоматом. Я кажу: «Ого, як так?» Він відповів, що відправив дружину кудись на Прикарпаття і пішов у тероборону. І в складі цієї тероборони разом із побратимами потім увійшов у лави ЗСУ.
Він пройшов різні гарячі точки, які були на той момент — Миколаїв, Херсон, Донеччина. Був двічі поранений. Хтось чекав повістки, хтось мав інші причини не йти, декого завертали. Але Ігоря взяли, наскільки я розумію, ще й через те, що він мав досвід активного учасника Революції Гідності у 2014 році.
Він завжди був пасіонарієм. Попри скромність, тихість та флегматичність, у вирішальні моменти він був серед перших.
Такий склад людини. Він справді герой — тут навіть нема про що сперечатися. Такий герой, який, на жаль, гине, бо себе не береже.
Він розповідав, що приходить багато молодих бійців, які кажуть: «Ми не підемо, ми боїмося». Ну от що ти зробиш? Людям років по двадцять, ну бояться вони. Тоді Ігор напівжартома казав: «Ну, що робити? Дядя Ігор піде». Хочеш-не-хочеш, а він завжди брав на себе найчорнішу роботу.
Востаннє ми з ним вийшли на зв’язок 3 липня. У мене й досі є SMS-ка, де я вітаю його з днем народження і пишу: «…бажаю тобі сил, сил і ще раз сил! І скорішого повернення до нас! Пишаємося тобою і чекаємо!» Він відповів: «Дякую, друже, так і буде!». І потім він зникає зі зв’язку, ми не можемо зрозуміти, що сталося і де він. Потім до нас доходить звістка про його загибель.
На жаль, досі немає ніяких відомостей про тіло Ігоря. Єдине, що нам відомо — це сталося у селищі Нью-Йорк, яке наразі окуповане. Обставини його смерті нам розповів його побратим. Наскільки ми зрозуміли, їхнє завдання було забирати тіла загиблих побратимів. І, відповідно, вони самі потрапили в засідку чи під шквальний вогонь.
Тамара Трунова
режисерка постановок Open Opera Ukraine
Розмова про Ігоря — це той випадок, коли мені, окрім хорошого, справді нічого більше сказати. Театр, в принципі, складний. Театр на теренах України складний ще більше. Тож зустріти у театрі людину, з якою приємно працювати, потім знову зустрічатися в інших проєктах і спілкуватися поза межами професійної діяльності — це велике везіння.
Я не бачила в Ігореві відмінності між людиною та митцем. Фактично, як він проявлявся в житті, так само тримав цей рівень спілкування, емпатії і в театральному постановчому процесі.
У ньому парадоксально поєднувались героїчна зовнішність і схильність до жартів. Він завжди з радістю приймав і по-акторськи обробляв будь-які мої дивні пропозиції. Дуже цінно, коли маєш поруч таку людину, відкриту до виходу за рамки очікуваного.
Ми поставили з ним дві опери в Open Opera Ukraine — «Дідона й Еней» Перселла та «Ацис і Галатея» Генделя.
В обох постановках багато гротеску, комедійності і стрибків між холодними і гарячими станами, і йому це дуже добре вдавалося. Мені здалося, що це була якраз його природа.
Він сміливо заходив навіть на територію жіночого образу — Чаклунки. Я відчувала, як із кожною репетицією ми обростали новими деталями й нюансами. Колеги до нього ставилися дуже добре, і так само добре його сприймала і публіка, і критика.
Для ролі циклопа Поліфема з опери «Ацис і Галатея» я запропонувала йому працювати в сонцезахисних окулярах без одного скла. Коли він почав працювати в них, я помітила, що він якось дивно поводиться. Я запитала: «Що з тобою?» Він каже: «Дуже розфокусовує те, що одним оком бачиш, а іншим — ні. Але я зроблю, я зроблю». Він завжди заходив через позитивне сприйняття і одразу сприймав ідеї. Питання було лише в тому, як це зробити. У мене лише найтепліші спогади по Ігоря. Це справді велика втрата.
Сергій Демченко
побратим
24 лютого я шукав куди приєднатись, військкомати мене не приймали. Через одного друга я потрапив у 206 батальйон, куди так само того дня потрапив і Ігор. Професійні піаністи або скрипалі зазвичай свої руки бережуть, бо це їхній інструмент. Але Ігор з перших днів тяжко працював: ми тягали мішки, будували всілякі елементи захисту. Він ніколи не уникав важкої та брудної праці.
З часом ми зрозуміли, що на нього можна покластися в усьому. Він виручав навіть у таких моментах, як переклади: волонтери надсилали нам багато речей із написами німецькою чи італійською мовами — продукти харчування, генератори чи інше спорядження. Ігор одразу все читав і перекладав, бо володів цими мовами. Він і сам організовував збори, чим дуже допомагав нашому батальйону. Завдяки зібраним коштам ми купували дрони, зарядні станції, тепловізори та багато побутових речей — одяг, термобілизну, грілки.
Я можу сказати впевнено, що він був стовідсотковий сангвінік. Бо за два з половиною роки служби він жодного разу ні з ким не посварився. Завжди вмів знайти підхід до різних людей — така мудрість, я б сказав, не по роках.
Ігор нічого не боявся, був дуже сміливий і щирий. Ми разом мріяли про майбутнє. Один побратим, який теж загинув, мріяв, щоб Атос (такий був позивний у Ігоря) заспівав на його весіллі. Ми уявляли, як прийдемо всією ротою на Ігорів концерт у майбутньому. Багато про що мріяли. Пройшло лише два з половиною роки, а відчуття, ніби знав цю людину все життя.
У нього була особлива якість — проникливість. Він бачив суть будь-якого завдання чи процесу зсередини, а не поверхнево. І, звичайно, він нас дуже тішив — своїм приємним співом, грою на скрипці, сопілці, губній гармошці. До речі, на гармошці він ніколи до того не грав — її просто якось прислали нам і він почав її освоювати. В нього не було позиції на кшталт: «Я — заслужений артист, вже все вмію». Йому постійно хотілося доповнювати різноманіття свого таланту.
Ігор навчався всьому, що траплялося йому на шляху. Усе, де можна було бути корисним, він неодмінно робив. Це і пілотування дроном, і керування різними машинами. Звичайно, ми пройшли вишкіл сержантів. У нас були навчання, де він показував гарні результати. Ігор виконував різні завдання, але більшість часу він командував — був командиром відділення, а згодом став командиром стрілецького взводу.
При всьому своєму досвіді, статусі, знаннях і відповідальності, він ніколи не був пихатим. Є люди, яким варто дати хоч трохи влади — і вони починають вивищуватись. Але Ігор був не таким.
Як він взагалі ухвалив рішення мобілізуватися? Він був учасником Євромайдану, приходив на акції протесту у 2014 році. І вже тоді, в принципі, розумів до чого все йде. Тож на початку 2022 він, як і багато з нас, був готовий до спротиву. До речі, девіз нашого 206 батальйону саме такий: «Готові до спротиву». Це дуже символічно і повністю збігається з внутрішнім станом майже кожного бійця, хто пішов воювати в перші дні.
Тіло Ігоря залишилося під завалами в бліндажі. Не було можливості його дістати. Щоб витягти тіло, потрібні були не просто фізично сильні бійці з лопатами, а й техніка. Позиція була повністю зруйнована і до неї одразу ж просунувся противник, тому навіть забігти на десять хвилин, аби покопати, не було змоги. Тож Ігоря й досі вважають зниклим безвісти.
Дуже сумно. Я не раз плакав після його загибелі.
Читайте також: