Піаніст світового рівня з самобутнім баченням інструмента, автор експериментальної «футуристичної музики», один із перших американських авангардистів, — так пишуть про Лео Орнстайна, американського музиканта єврейського походження родом із Полтавщини.
Останнім часом в Україні його музику стали виконувати частіше, а цікавість музикологів/инь до його творів — зросла. Відомо, що вперше у нас Орнстайн прозвучав 2016 року в рамках проєкту «Музика Лео Орнстайна» (організатори ГО «Український культурний центр “Самбатас”», менеджер Стас Невмержицький). Минулого року в Національній філармонії України в межах події «Ре–конструкція. Розбитий рояль і жанр» відбулася прем’єра його Концерту для фортепіано з оркестром (1921) у виконанні Романа Лопатинського з Національним президентським оркестром (диригент Етьєн Гаан). 26 січня Концерт прозвучить вдруге, вже у Львівському органному залі. Пропонуємо більше дізнатися про Лео Орнстайна та зʼясувати, чим саме його творчість є цікавою саме зараз.
Національність та ідентичність
Лео Орнстайн народився 1893 року в Кременчуці в родині юдейського кантора. З дитинства він цікавився мистецтвом, зокрема, музикою і літературою. Спочатку Орнстайн здобував музичну освіту в Києві, а згодом переїхав до Санкт-Петербурга.
Навчання в консерваторії припало на період повстання 1905–1907 років, яке російська влада придушувала з жорстокістю. Ультранаціоналістична антисемітська організація «чорносотенців» пригнічувала верстви населення, що мали опозиційні погляди, та проводила масові етнічні чистки, спрямовані проти єврейської меншини, до якої належали Орнстайни. Родині вдалося уникнути репресій, виїхавши в Нью-Йорк завдяки звʼязкам батька в США.
Питання власної етнічної приналежности було актуальним для музиканта завжди. В мультикультурній державі Орнстайн усвідомлював себе євреєм. Відвідуючи синагогу в дитинстві, композитор навчався виконанню юдейських релігійних наспівів. Згодом у Санкт-Петербурзі він вивчав православну церковну музику.
У творах американського гебрея чути відгомін вірменського, картвельського та грецького церковного співу. Композитор говорив: «Навряд чи в моєму доробку є твір, який би не міг довести те, що грецька ритуальна музика та азійські наспіви справили на мене велике враження».
В Росії Орнстайн пробув недовго, тож ніколи не називав себе росіянином чи російським композитором, як його визначають американські музикознавці. Українцем він себе також не вважав, проте виокремлював Україну як державу, тоді як західне суспільство розуміло нашу територію як «південну частину Росії». Один з опусів, в якому він використовує український фольклор, так і називається «Українська сюїта» («Suite Ukraine», op. 17, 1913 рік). Фредерік Герман Мартенс пише про сюїту в праці «Leo Ornstein: the man, his ideas, his works». Зараз твір не фігурує в списках робіт композитора: ймовірно, він не зберігся.
«Він більше, ніж виконавець: він — особистість»
«По-справжньому сумний, щирий футурист» (за Джеймсом Ганекером) Лео Орнстайн початково вчився не композиції, а виконавству. У Штатах він здобував освіту в Institute of Musical Art (нині приватна консерваторія перформативних мистецтв The Juilliard School) як піаніст. Його викладачкою з фортепіано була Берта Фейринґ Теппер — одна з найкращих педагогинь Нью-Йорка на той час.
Як піаніст Орнстайн здобув визнання вже після першого публічного виступу. Музичний критик Артур Уолтер Крамер висловився про гру музиканта так: «Манера виконання піаніста не залишає жодних сумнівів щодо його віртуозности. Проте він більше, ніж виконавець: він — особистість».
Перший атональний твір Орнстайна
Композиторську карʼєру митець будував паралельно із карʼєрою виконавською. Він постійно експериментував зі способами гри: одним із перших використав гру долонями або всім передпліччям, зокрема для виконання кластерів, удари по інструменту, гучну педаль.
Перебуваючи в Штатах, де про європейський авангард майже не говорили, музикант не був знайомий з тогочасними тенденціями розвитку музики за кордоном. Орнстайн почув цю музику під час однієї з поїздок у Європу зі своєю викладачкою вже після того, як написав перший атональний твір — «Танець дикуна» («Danse Sauvage», 1912–1913).
За словами композитора, «Танець» був написаний ще до створення Стравінським «Весни священної» (балет вважається одним із перших творів, що містив елементи атональности). Музика Стравінського на той час не була відомою в Нью-Йорку. Не виконувалися тут і атональні опуси Шенберга. Модерністських творів Айвза музикант також до того не чув. «Нові дивні гармонії», як їх називав Орнстайн, почали виникати в його уяві самі по собі. «Це композитор, на якого не вплинув ніхто», — стверджує професор композиції Буффальського університету Томас Літтл.
Прем’єра твору викликала неоднозначні реакції американської музичної спільноти. Більшість публіки не виказувала симпатії до творчости Орнстайна. Проте дехто поважав автора за сміливість. «Ця музика характеризує композитора. Вона варта уваги», — писав театральний і музичний критик Генрі Тейлор Паркер.
Початково Орнстайн задумував «Танець дикуна» як вправу на ритм.
«Я намагався написати такий експресивний танцювальний твір, щоб він покликав слухача до взаємодії з собою через уяву. Фізично під цю музику неможливо рухатись у традиційному сенсі. Я прагнув переосмислити первісну природу танцю», — згадував автор.
У «Танці» композитор уперше використав тонові кластери і нерозвʼязані дисонанси, з якими зараз асоціюють його творчість.
«Первісна сила та лють змушують твір звучати так, наче він з кам’яного віку. Хтось би сказав, що він написаний печерною людиною для собі подібних», — відзначав Паркер.
«Я не мушу вдаватися до “радикальної” музичної мови, щоб висловитись»
Американський музиколог Кайл Ґенн пише:
«Модерністами на той час вважалися Штраус, Малер та інші пізні романтики. Тому американські авангардисти 1920-1930 років, що об’єдналися з The Pan American Association of Composers, самі назвали себе ультрамодерністами. Вперше цю назву використав Генрі Кауелл».
До когорти цих композиторів включили й Орнстайна через його перші експериментальні роботи. Проте, коли це сталось, митець уже повернувся до естетики експресіонізму та пізнього романтизму.
Тож номінально Лео Орнстайн залишався автором «new music», однак більшість музичної спільноти Нью-Йорка вже давно не вважала його таким. Твори, написані в цей період, виконувалися рідко. «Лео мало хвилювала наявність або відсутність публічности. Він слухав тільки власний голос», — пише американський музиколог Майкл Бройлс.
«Нічого не дратує мене більше, ніж коли композитор визначає якість своєї музики сучасністю її звучання. Це твердження — єресь… Люди пишуть поезію, адже мають внутрішнє прагнення виразитись. Я думаю, те саме спонукає писати музичні твори. Якщо я вважаю можливим висловити те, що я відчуваю, діатонічно, я не мушу вдаватися до “радикальної” музичної мови, яку люди, що не можуть її зрозуміти, засуджують», — зазначав композитор.
World music — у класику
Орнстайн часто звертався у своїй творчості до фольклору різних країн світу та їхніх етнічних груп. За словами композитора, його музика «не експлуатує народні теми», натомість — викликає алюзії до музичних культур різних етносів.
Сюїта «Cossack Impressions» (op. 14) була створена в Данії 1913 року. Це одна з перших спроб композитора працювати зі східноєвропейським фольклорним матеріалом. Слово «козаки» в назві нібито вказує на добу козаччини в українській історії. Проте в американській літературі поняттям «the cossacks» також називали царських «чорносотенців».
У цьому творі автор вдається до естетики раннього романтизму: прозорість тональної гармонії, чіткість форм, зрештою — звернення до фольклорного матеріалу. 2016 року в Україні був виконаний перший твір з сюїти — «Evening».
Творчість в останні роки життя
Орнстайну не подобалося вести педагогічну діяльність. Проте в 1930 році, коли він покинув кар’єру піаніста, викладання стало єдиним джерелом доходу. Разом з дружиною митець відкрив The Ornstein School of Music у Філадельфії. Серед випускників його класу — саксофоніст, автор багатьох джазових стандартів Джон Колтрейн, органіст і джазмен Джиммі Сміт.
Композитор продовжував створювати музику до кінця життя. Свою останню роботу — восьму сонату для фортепіано — він написав у віці 94 років. Вплив Орнстайна можна простежити у творчості його учнів. Мультистилістичними опусами музиканта надихався Генрі Кауелл і вже його учні, зокрема Джон Кейдж, Джордж Ґершвін, Йоганна Беєр.
Тональна чи атональна, провокативна музика єврейсько-українського американця Лео Орнстайна викликала бурхливі реакції публіки. Божевільна, на думку консервативних критиків, вона змушувала його самого вважати себе навіженим. Це не завадило йому стати, за словами музичної історикині Керол Джей Оджі, «найважливішою музичною фігурою американської сцени 1910–х».
Велику частину життя Орнстайна про нього майже не говорили через відмову від власних модерністських ідей, на яких він, далебі, ніколи не наполягав. Проте у 90–ті роки інтерес до творчости Орнстайна відновився в американському і європейському суспільстві. Видається, що в нас цей інтерес нині зумовлений бажанням розкрити непрості сторінки історії митців та мисткинь України, розкиданих світом, а через них — докопатися до питання власної ідентичности, процесу її усвідомлення в складних обставинах. Зібрати пазл української культури з її героїв та героїнь, навіть тих, хто опинився у вимушеній чи трудовій еміграції. Врешті, це не лише історія Березовського, Гулака-Артемовського, Орнстайна чи Грабовського, а й, на жаль, тих, хто проходить через це зараз.
Читайте також:
- Микола Леонтович. Про мистецтво, пам’ять і ластівку з Покровська
- Норвезький композитор Ола Яйло: спокута, радість і мир проти «неврозів авангарду»
- Володимир Рунчак — композитор-антагоніст