Книги видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» ваблять читачів не тільки текстами, а й чарівними ілюстраціями. Владислав Єрко — відомий митець книжкової графіки, автор художнього оформлення українських видань «Гаррі Поттера», «Снігової королеви», «Маленького принца», творів Шекспіра й цілої низки світових шедеврів, створює свої блискучі роботи під класичну музику. Художник-ілюстратор розповів The Claquers про перші музичні враження, роль Євгена Громова у власному освітньому житті і терапевтичну функцію музики.
«Це звуки мого дитинства»
У теплу пору року я ріс у бабусі в Пірнові, це 50 км від Києва, а осінь, зиму і весну був у мами в Києві. Село Пірнів було тоді якоюсь фортецею совпрацівників. Пам’ятаю, що на весіллях там співали: «Вышел в степь донецкую парень молодой», «Ромашки спрятались, поникли лютики», «Ой мороз, мороз, не морозь меня». Це був новий райцентр, і там, очевидно, був осередок міліціонерів на пенсії (включно з моєю бабусею), радянських лікарів. Пам’ятаю, що мене оточували дуже партійні люди. Зате у сусідньому селі, Вища Дубечня, де були родичі, співали український репертуар. Мене вражала поліфонія, і те, що прості сільські бабусі раптом перетворювались на якийсь орган. Це дивовижно!
От я маленький, мені сім чи десять років, я дивлюсь по телевізору програму, що називається «По музеям и выставочным залам». І там звучить певна музика. Якась мелодія мене настільки захоплює! Вона досить проста. Я її запам’ятовую, я її насвистую, мугикаю, потім вона зникає кудись, я не можу її знайти. Це мучить, намагаєшся відновити її — нічого не виходить, а з наступною передачею ця мелодія з’являється. І тільки десь у 30 із хвостиком років я вияснив, що це менует Боккеріні зі струнного квартету 17. Мені просто випадково трапилися вінілова платівка Боккеріні і там у фіналі, остання композиція, оцей ноктюрн з іспанського періоду композитора. А потім все повторюється з ларго з 5-го клавесинного концерту Баха, чи адажіо з 21-го концерту Моцарта.
Якісь речі сучасної музики мені теж страшенно подобались у дитинстві, але я не міг зрозуміти, що це. Наприклад, музика Губи до мультфільму про Ігорів похід. Там була стилізація під ренесанс і при цьому ти розумієш, що це авангардна музика!
Владислав Єрко. Ілюстрації до казки Ганса Христіана Андерсена «Кресало». Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»
Я намагався грати на кларнеті, але це настільки тупо виглядало! Любив у ті часи музику тенор-саксофоністів — Бена Вебстера чи Коулмена Хокінза. Я включав їх і на кларнеті намагався наслідувати тему. Я не навчився нічому: ні як грати високо, ні як переходити у верхній регістр — просто нічого! Помучив родину певний час, вони всі дружно, може не проклинали, але добра мені не бажали в ці мої моменти душевного екстазу. Для себе я зрозумів, що слух мій абсолютно примітивний, я можу щось насвистіти, пригадати загальний абрис, можливо, із більшості Йогана Себастьяна Баха або Моцарта, або Гайдна, але ти вже нічого не насвистиш із Булеза чи Шенберга.
У Києві ми тут мали кілька магазинів: «Ноти» чи «Журналіст». Ти так приходиш у магазин і якийсь дядічка тобі каже: «О, я бачу, Ви взяли Малера». А ти не знаєш що ти взяв. Ти дивишся — «Малер». Ти тільки чув щось там про нього. А він каже: «Ви не пробували слухати Брукнера чи Вагнера?» І ти думаєш: «Який дивний дядічка. Як на нього реагувати?” Такі тяжкі були кроки пізнання музики, випадкові.
Мама моя не дуже цікавилася класичною музикою. Її цікавили Лєв Лєщенко, Муслім Магомаєв, і вона казала: «Я ненавиджу все, що ти слухаєш! Це антісовєтчина, це музика ворогів нашого народу! Скоро всьому цьому прийде кінець!» — тобто мама в мене була правильна жінка. Але зараз, коли вона вже зовсім старенька, у неї цілий день у телевізорі крутиться поп-канал «4ever music», і там у неї Queen, Майкл Джексон, Modern Talking, вона посміхається і відбиває такт.
Висоцький був для мене якимось дивним персонажем. Я розумів, що він прекрасний актор, але не розумів чому він знущається над гітарою, чому все таке жахливо-примітивне, чому все це люблять всі рагулі з мого під’їзду, і чому вони свої динаміки повивалювали на підвіконня, а інші повинні страждати. На цьому тлі пісні Білаша були чимось прекрасним, милим, і це любила моя бабуся: і про ясени, і про сніг на зеленому листі. Це звуки мого дитинства.
«Громову вдається пояснити мені мене самого!»
Ніхто з моїх друзів не заходив далі рок-музики. Найпросунутіші, можливо, любили традиційний джаз, а най-найпросунутіші любили Майлза Девіса, Заппу, фанк джазовий, щось таке. Але про класику не йшлося взагалі. А вона мене чомусь завжди хвилювала. Зібралась певна кількість органного та клавесинного Баха, трошки Моцарта, Дебюссі.
Але тут, на обрії з’являється Женя Громов, на якого я спочатку підписуюсь у Фейсбуці і розумію, що це те, що я шукав все життя! Коли пояснюють зв’язок Вагнера з Шенбергом — ти здивований і розумієш, яке цікаве життя, як все абсолютно неоднозначно і прекрасно! По суті, знайомство з Громовим для мене було найважливішою подією, яка сталася з моїм сприйняттям музики! Я жалкую, що це не відбулося в 10–15, хай в 30 років.
Женя Громов — це історія музики від вірджиналістів до Булеза, все дуже системно, із якимись енергетично правильними коментарями та історіями. Дивуюся, що йому вдається так глибоко залізти в мої мізки — як зі своїм виконанням, так і зі своїми оповіданнями. Я нібито щось читав, ніби багато дивлюся лекцій на YouTube, але все чомусь досить по верхах мене торкає. А от Громову вдається пояснити мені мене самого. Для мене це найважливіша людина в моєму освітньому музичному житті.
Владислав Єрко. Ілюстрації до «Короля Ліра» Вільяма Шекспіра. Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»
Ми знайомі особисто. Я ходжу на всі Женині концерти в музеї Ханенків, і вважаю, що це надзвичайні події, які проходять непоміченими в нашому місті, чи майже непоміченими. А для мене це надважливо, тому що Громов, як правило, грає цикли. Всі сонати Гайдна, Моцарта чи Шуберта. З коментарями. Якщо це, наприклад, Сильвестров із багателями, то він грає всі багателі Сильвестрова. Мало того, він грає нікому не відомі багателі, тому що Валентин Васильович залишив Жені валізу з рукописами. Те, що ми чуємо на YouTube чи на дисках — це якась краплина в морі Сильвестрівської музики.
Валентин Васильович зараз за кордоном, і незважаючи на свої 85 років продовжує писати серйозну, глибоку музику — це мене вражає! Ще з Радянського Союзу я мав П’яту симфонію Сильвестрова на вінілі — Роман Кофман диригував, здається, та чув музику до фільмів Кіри Муратової — але це все! Я так ошизів: «Боже, яка класна музика!» Потім десь прочитав, що Валентин Сильвестров живе у маленькій квартирі на Русанівці, і подумав: «Боже, дєдушка точно голодує з такою музикою. Треба купити сосисок, апельсинів і йому принести». А ніхто не знає адреси, ніхто не знає хто такий Сильвестров, а мені хочеться прийти до нього і принести авоську з продуктами, щоб йому якось легше жилось. Це ще не знаючи нічого про нього. А завдяки Жені я відкрив для себе і Годзяцького, і Грабовського, і Сильвестрова, і Губу і Луньова. Це страшенно цікаво! І те, що це було і відбувається досі в моєму місті, це теж вражаюча штука, бо я думав, що тут нічого не відбувається взагалі, що тут тільки поети-пєсінніки наші, тільки пісні з радіоприймача про хатину-стежину-лелеку-смереку і більш нічого.
Музика і робочий процес
Задоволення та ліки водночас! Іноді я слухаю її 18 годин поки ходжу по квартирі, працюю, їм. Я не дивлюсь телевізор, тому весь час звучить музика і це надзвичайно корисно для моєї психіки, трохи зараз підірваної війною.
Коли працюю над простішою частиною ілюстрування чи графіки, коли спокійна робота, яка не потребує включення — я вже багато років слухаю усього клавірного Баха: починаючи з чотирьох дисків ДТК, потім два диски французьких сюїт, потім англійські сюїти, потім прелюдії. Зараз слухаю також оркестрового Баха, всього Баха, і органного. А для того, щоб краще думалося, мені підходить Моцарт із фортепіанними сонатами, тобто це п’ять дисків фортепіанних сонат. Ну, правда, я останні роки слухаю все інше: квартети, симфонії, концерти. Бах і Моцарт — це два мої основні фонові композитори, яких я, суто з егоїстичних, ужиткових, психологічно-психіатричних, тонізуючих міркувань, вживаю. Я ними лікуюсь.
Для чорно-білої графіки я можу слухати дуже багато барокової музики, англійських вірджиналістів, Куперена, Скарлатті. Є в мене певне тяжіння до камерної музики, особливо до інструментів-соло. Дуже люблю рояль, клавесин, віолончельну музику. Менше слухаю скрипкової музики. При прохолодному ставленні до симфоній я полюбив симфонії Брукнера. І не люблю Брамса. Зовсім. Але намагаюсь не впадати в критиканство. Це мене дратувало все життя.
Врешті-решт, я бачу, що так роблять і музиканти, і великі музиканти в першу чергу. Але їм можна. Мене це веселить і надихає — розумієш, що вони такі самі люди. Гірше, коли критиканствують невігласи. Світ прекрасний, і я щасливий, що можу купатися не запливаючи далеко, бо з мене поганий плавець, але з бережка до буйка я із задоволенням плаваю в океані музики!
У мене ще буває таке, коли весь затерп і спина, шия, все відвалюється, я можу включити рок-музику. Наприклад, Джимі Гендрікса «Crosstown Traffic» чи Voodoo Chile. Але це для вирівнювання хребта.
Один музичний твір на все життя
Це за аналогією «Що б ви взяли з собою на безлюдний острів»? Я би набрав дуже багато чемоданів. Я ніколи не міг назвати ні улюбленого музиканта, ні улюбленого композитора, ні улюбленого художника. Завжди жахали люди, які можуть щось «провозглашать» максимами. Розумієте, коли людська пиха і максималізм вилізають наперед, мене це страшенно засмучує.
Владислав Єрко. Ілюстрації до «Маленького принца»
Про зв’язок живопису і музики
Вічне питання. Воно мене завжди страшенно цікавило! Або, наприклад, дружба Шенберга і Кандинського чи Еріка Саті з Бранкузі чи Фелдмана з Ротко. Якось із усього спектру вони вибрали в друзі для себе один одного: підштовхували, впливали, рухали вперед. Дуже дивуюсь коли сучасні, класні, модерні художники слухають щось досить примітивне, триакордні пісні якихось бардів. «Мілая мая, солнишко лєсноє», — кожин йожик може це зіграти на гітарі і кожна миша може це наспівати. Я це ненавидів з дитинства!
Люблю в живописі чи графіці тих художників, до яких ніколи не дотягнуся, які роблять те, чого я не вмію і ніколи не буду вміти. Дуже люблю роздивлятися альбоми! Я можу годину дивитися на Жоржа Брака чи на Каміля Коро, Матвія Вайсберга або Лєну Придувалову наприклад. Для мене живопис є чимось на зразок музики. Абсолютно музичні асоціації і відчуття.
Дуже подобається бароко і гравюра епохи бароко, і я потрошку щось роблю в офорті. Це схоже на ілюстрації до лібрето барокової опери. Ви берете будь-що, Генделя «Giulio Cesare in Egitto» чи «Чарівну флейту» Моцарта, і малюєте персонажів. Це приємна, не дуже серйозна, але дуже мила робота. Тут слово «мила» — для мене, оскільки я дитячий ілюстратор, я маю певний надлишок цукру в крові.
Владислав Єрко. Ілюстрації до «Гамлета»