Антоніо Вівальді: тому що священик!

Вівальді був рудим, як і його батько. Але батько був цирульником (barbiere) і дуже хорошим скрипалем-любителем. Молодші брати успадкували ремесло батька і, ймовірно, колір волосся. Щоправда, деякі джерела стверджують, що вони належали до відомого в Італії товариства «сміливців» (bravi) і вели дуже підозрілу діяльність. Напевно, одне не виключає іншого: Джованні Баттіста Вівальді вів фінансові справи сім’ї, включно з тими, що були пов’язані з виданням творів старшого сина і постановками його опер. Сімейний бізнес напевно потребував надійних охоронців. Але з усього сімейства тільки Антоніо став священником.

 

Чому Вівальді став священником?

Відомо, що Антоніо Вівальді охрестили відразу після народження. Це зробила повитуха на вимогу батьків. Процедурою термінового хрещення користувалися лише в тому разі, якщо життю новонародженого загрожувала якась небезпека. Можливо, Антоніо народився дуже слабким і батьки побоювалися, що він не проживе і дня. До того ж за кілька місяців до народження Антоніо померла їхня однорічна дочка-первісток. Але чому тоді повна процедура хрещення була відкладена на цілих два місяці?

Є інша версія, більш правдоподібна: 4 березня 1678 року, у день народження Антоніо Вівальді у Венеції трапився землетрус. Батьки могли перейматися не тільки за життя дитини, але і за свої власні. І, як часто тоді робили, склали обітницю: якщо врятуються – присвятять дитини Богу, тобто зроблять священником. Зрозуміло, що думкою новонародженого ніхто не цікавився.

Через п’ятнадцять років патріарх Венеції — глава християнської громади Венеції носить титул саме патріарха! — власноруч виголив юному Антоніо тонзуру, після чого почалася десятирічна підготовка до посвяти у священники. Весь цей час Антоніо жив разом з родиною, як, втім, і після того, як в 1703 році нарешті став священником.

Для священника-композитора, навіть рудого, природно створювати церковну музику. Але стиль, в якому писав Вівальді, заслуговує особливої розмови, тому що «дива» цього стилю можна пояснити не особистими якостями Вівальді, а особливостями церковного життя в Венеції.

 

Венеційська школа

Творцем венеційської композиторської школи став на початку XVI століття фламандець Адріан Вілларт: в той час фламандці мали щось на кшталт «ліцензії» на створення духовної музики, і кожне велике європейське місто прагнуло роздобути собі композитора-фламандця. Венеції пощастило — Вілларт виявився не тільки чудовим композитором, а й прекрасним вчителем. Його учнем був Джозеффо Царліно на прізвисько «князь музики» (відверто кажучи, Царліно більше відомий своїми видатними досягненнями в теорії музики, аніж у написанні музики).

Вчитися у Вілларта приїхав ще один фламандець — Чіпріано де Роре. Він так і залишився у Венеції, щоб писати церковну музику, і для розваги писав невеликі світські твори — мадригали. Ось так, побіжно, Чіпріано де Роре створив абсолютно новий стиль світської музики, який потім стали називати «другою практикою» або «сучасним стилем» (stile moderno).

Приблизно в середині XVI століття серед венеційських композиторів з’явилися такі, які хотіли створювати щось нове. На чолі експериментаторів були Андреа Габріелі і його племінник Джованні. Вони вирішили скористатися особливостями архітектури та акустики базиліки св. Марка (до 1803 року нинішній кафедральний собор вважався домашньою каплицею при Палаці дожів). У бокових галереях базиліки можна було поставити не один, а цілих два хори, які перегукувалися один з одним під акомпанемент декількох органів — в Сан-Марко їх було цілих чотири! Твори для двох хорів надовго стали «фірмовим знаком» венеційської школи.

До кінця XVI століття церковна музика в Венеції занепала, щоправда, ненадовго: у 1613 році венеційцям вдалося отримати найвідомішого на той момент італійського композитора — Клаудіо Монтеверді. У каплиці св. Марка була представлена «Вечірня Блаженної Діви» — один з найвидатніших творів Монтеверді. У Венеції композитор став священником і написав два оперні шедеври — «Повернення Улісса на батьківщину» і «Коронацію Поппеи».

Цікаво не тільки те, що священник писав опери, але і те, що музика в цих операх практично не відрізнялася від тієї, що він створював для церкви: Монтеверді запровадив у венеційській церковній музиці «концертний стиль». До речі, Монтеверді вважав, що продовжує справу, яку колись розпочав Чіпріано де Роре.

У «концертному стилі» писав церковну музику також Джованні Легренці. Він став керівником капели св. Марка в тому ж таки 1685 році, коли Джованні Баттіста Вівальді зайняв місце скрипаля капели. Вівальді-старший разом з Легренці і двадцятирічним композитором Антоніо Лотті заснували Братство музикантів св. Чечилії (Sovvegno dei musicisti di Santa Cecilia). Пізніше Лотті став органістом, а потім і керівником капели св. Марка. У його обов’язки входило постачати музикантів капели новими творами, хоча набагато більше Лотті складав для оперних театрів.

У дитинстві і юності Антоніо грав разом з батьком в базиліці св. Марка, але після висвячення у нього з’явилися інші обов’язки: служити меси, викладати гру на скрипці в Ospedale della Pietà і писати для вихованок Ospedale не тільки численні концерти, а й духовну музику.

 

Поганий священник?

Якщо вже Вівальді був рудим, тобто дивним, незвичайним — значить, і священником він повинен був бути дивним. Не дуже хорошим. Принаймні, такою була загальноприйнята думка.

Головний обов’язок католицького священника — служити месу, але вже через рік після висвячення Вівальді перестав цей обов’язок виконувати. Часто розповідають анекдот про те, що під час меси йому спала на думку якась музична ідея, і він перервав службу, щоб її записати. Так, Вівальді дійсно кілька разів зупиняв богослужіння, але з іншої причини. Він часто скаржився на «strettezza di petto» («стискання у грудях»). Ймовірно, це були напади астми, які змушували відходити від вівтаря — щоб віддихатися. Хай там як, але йому дозволили не служити месу, хоча до кінця життя Вівальді мав право відправляти всі таїнства. Плітки про те, що він відмовився від сану, не мають під собою жодного підґрунтя.

Коли говорять, що Вівальді був «несправжнім» священником, згадують епізод з мемуарів Карло Гольдоні. Досить кумедно виглядає священник, який ходить по кімнаті з молитовником і щось бурмоче собі під ніс, але раптом кидає його на підлогу, щойно знаходить відповідні вірші для своєї нової опери. Але варто пам’ятати, що Гольдоні — письменник і автор комедій. А смішний католицький священник — типовий персонаж, чудова заміна якого-небудь Панталоне.

Про глибину і щирість релігійного почуття Вівальді набагато більше говорить його духовна музика.

 

Церковна музика в концертному стилі

Збереглося близько шістдесяти духовних творів Вівальді в різних жанрах: частини меси (Kyrie, Gloria, Credo) і одна повна Missa Sacrum RV 586, псалми, гімни і, звісно ж, мотети, в основному написані в «концертному стилі». Вівальді навіть вважається творцем особливого різновиду мотетів — «вступних». Вісім таких невеликих мотетів (RV 635-642) — introduzioni di Vivaldi — складаються з чергування арій і речитативів. Зазвичай, їх виконували перед масштабними духовними творами.

Переважна більшість його духовних творів написана для вихованок Ospedale della Pietà. І тут впадають в очі відразу дві дивні речі.

Жінки співають в церкві? Ми пам’ятаємо, що глава християнської громади Венеції носить титул патріарха — ця традиція залишилася до сьогодні. У католицької церкви всього п’ять патріархатів, і тільки два з них знаходяться в Європі — у Венеції і Лісабоні (ще один в Єрусалимі і два в Індії). У XVII столітті Венеціанський патріархат зберігав багато давніх традицій і мав різні привілеї. Зокрема, жінкам у Венеції дозволяли співати в церкві. Та й взагалі, жінкам у Венеції багато дозволяли … Пам’ятаєте фільм «Чесна куртизанка» (в оригіналі він називається «Dangerous Beauty»)? Так ось, він заснований на реальних подіях.

Жінки співають басом? Більшість мотетів Вівальді написав для соло жіночих голосів. Але є багато творів для багатоголосого хору, в якому повинні брати участь тенора і баси. Але звідки в притулку для дівчаток тенори і баси — це ж, начебто, виключно чоловічі голоси?

Існує безліч припущень, які це пояснюють. Подейкують, що для виконання тенорової і бас-партії запрошували співаків-чоловіків. Але як тоді бути з головним «трендом» капели Ospedale della Pietà, яка складалася лише з вихованок притулку? (Хлопчики в цей притулок теж потрапляли, але їх не навчали музичної грамоти — тільки корисним ремеслам, після чого відпускали з притулку, щойно їм виповнювалося п’ятнадцять років.)

Крім того, збереглися відомості про виконання єдиної з чотирьох великих ораторій Вівальді, що зберіглася до наших часів — «Тріумф Юдиф» (Juditha triumphans devicta Holofernis barbarie, RV 644). Цей величезний твір — приблизно дві години музики, в основному для солісток — виконали в Ospedale в 1716 році у Венеції на честь перемоги Венеційської республіки над турками та зняття облоги острова Корфу. Так ось, в цьому виконанні низькі «чоловічі» партії Олоферна і первосвященника Озії співали жінки — сестра Аполлонія і сестра Юлія. Жіночий хор зображав і грубих ассирійських солдатів. Судячи з захоплених відгуків про виконання, все було дуже переконливо.

Нас вже не дивує, як чоловіки-контратенори співають «жіночими» голосами (насправді, звичайно, це досить низькі голоси, які співають дуже звучним фальцетом). Чому ж нас має дивувати, що для багатьох жіночих голосів цілком прийнятний спів у низькому «чоловічому» регістрі? Згадаймо хоча б дивовижний оксамитовий голос Марлен Дітріх.

При спеціальному тренуванні жінка може навчитися співати й дуже низькі ноти. Сучасні співачки цього зазвичай не роблять, оскільки заради кількох красивих нот у великій октаві доводиться жертвувати багатьма іншими фарбами. Але є колективи, які прагнуть відтворити звуковий образ музики бароко. У них жінки не тільки прекрасно дають раду з такими «чоловічими» інструментами, як труби, фаготи і контрабас, а й співають голосами, які в низькому регістрі звучать нітрохи не гірше чоловічих.

 

Що слухати?

Треба обов’язково послухати найпопулярніший з духовних творів — Gloria, RV 589. Можна слухати майже будь-який запис, але я б рекомендував виконання чудового колективу The Women of the Pieta: тут добре чути виразне звучання і низьких, і високих жіночих голосів. Заодно можна помилуватися інтер’єрами Ospedale della Pietà, включно з тими чавунними решітками, за якими виконавиці ховалися від очей публіки.

До речі, перед цим можна послухати один зі «вступних» мотетів Вівальді для низького жіночого голосу — «Радійте, хори переможців» (Jubilate, o amoeni chori, RV 639): він саме призначений для виконання перед Gloria:

І, звичайно, треба послухати, либонь, найкращий з мотетів Вівальді — «В люті праведного гніву» (In furore iustissimae irae, RV 626) Тут перша арія показує силу релігійного почуття, а друга арія, «Тоді мої сльози …» (Tunc meus fletus) — його глибину і щирість. Мало в якому духовному творі можна знайти такий чистий прояв захоплення, як у заключній «Alleluia» з цього мотета.

Про скандали та інструментальну музику композитора читайте: Антоніо Вівальді: тому що рудий!


The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon

1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *