Ніна Герасимова-Персидська (1927-2020) — видатна дослідниця старовинної та сучасної музики — у розмові з колегою Тетяною Бондаренко розповіла про своє дитинство, навчання у консерваторії та творчі пошуки. Одне з останніх інтерв’ю музикознавиці опубліковане під назвою «Спогади про майбутнє» у збірці Наукові діалоги з Н.О. Герасимовою-Персидською / редактор Ірина Тукова, 2017 рік. Публікуємо його фрагменти, які розширюють знання про життя та наукову діяльність вченої.
Дитинство
Ніяких особливих явищ у моєму дитячому житті не було, ніяких надзвичайних концертів, хоча інколи мене мама кудись водила, але я не так багато чула музики. До того ж у нас не було навіть радіо, тому я могла слухати лише те, що мама часом грала. Дитячі музичні враження, то, скоріше, були пісні. Дуже добрим голосом співав пісні мій батько, українець. Це було лише кілька разів, але запам’яталось на все життя, і то для мене надзвичайно чутлива деталь.
Крім українського папи, в мене ще були дві бабці, вони походили з півночі Литви та належали до польсько-литовської сім’ї. Обидві бабці, особливо та, що померла раніше (вона мене виховувала перших три роки), співали не тільки литовські пісні, але й також польські: дитячі, побутові. І це мені дуже запам’яталось. Запам’ятались інтонації, я пам’ятаю половину слів цих пісень. Ось такі були найзначніші мої музичні враження, крім того, що мама грала!
Ну, і потім — сидіти під роялем, коли мама грає, то було надзвичайне, найбільше задоволення: оце все гуде, так чудово. Я там зробила собі навіть хатинку. Але це такі дріб’язкові речі. Бабця мені показувала, скажімо, як танцюють мазурку, як роблять «голубці» — їх взагалі важко собі уявити! Треба підскочити і стукнути підборами, і це вже запам’ятовується, як справжня польська мазурка. Були також пісні, що їх співала моя друга бабця, яка жила довго-довго, до мого 25-річчя. Вона співала багато пісень польською мовою, українською менше, бо в Україні вона жила тільки в місті, тому не могла слухати народних пісень. Але вона співала й різні російські наспіви, бо вчилася в Петербурзі, працювала в Тифлісі, де навчилася грузинських слів, різних речень, наспівів. Ось таке було різноманіття моїх музичних вражень. Усе це добре запам’ятовувалось і було неподібним до того, що я чула навколо, коли стала трохи старшою. Може, це й був якийсь поштовх, але не думаю.
Я можу сказати, що до старовини, напевно, належить той інструмент, на якому мене вчила грати Ольга Юріївна — моя вчителька французької мови і фортепіано. Це фортепіано було таке незвичайне — я не знаю, як його назвати — невелике за шириною і довжиною із якимось дивним звуком. Але це був справжній клавішний інструмент, дуже рання його форма. На ньому не виходило робити тяглу, наспівну мелодію, але швидко грати — будь ласка. Так що можна собі уявити, як на ньому тоді грали. Моя вчителька також співала пісеньки, тому що вона була співачкою і в неї був чудовий голос. Свого часу вона закінчила Петербурзьку консерваторію.
Про навчання у консерваторії
Писали ми дипломні роботи. Це було зовсім не складно, так само як, скажімо, зараз написати курсову. Наприклад, був у мене знайомий студент, котрий мені сказав, сміючись: «Ось я мусив написати про кантату «Олександр Невський» Прокоф’єва». Але він не знав, про що писати, тому задля досягнення потрібного обсягу диплому зробив широкі поля, вузький текст і навіть картинку вклеїв, і в такому вигляді подав роботу. Тож, розумієте, це було зовсім не так, як зараз.
Взагалі неможливо порівняти те, що було тоді, із сьогоднішнім днем. Після війни не вистачало педагогів, інколи не було належної якості викладання, тому вчитись було не так вже й важко. Якось я побачила в бібліотеці дисертацію одного з моїх вчителів, що була не більшою, ніж дипломна робота. Очевидно, це пов’язано зі стрімким темпом написання наукових досліджень, і можна навіть зрозуміти, чому.
Річ у тім, що ще до війни сформувався склад видатних педагогів, але потрібні були наукові ступені. І тодішній ректор, А. М. Луфер, дуже дбав про це. Він набирав кадри, підштовхував: «Ідіть, пишіть дисертацію. Обов’язково пишіть дисертацію», — тому що розумів — потрібно мати освічені кадри в консерваторії. І на цьому фоні — початок війни, тож не всі встигли дописати, а коли повернулися до Києва, треба було захищатися достроково, тому що інакше неможливо було б викладати в консерваторії. Умови були дуже суворі.
Про Левка Ревуцького
Лев Миколайович мені майже рідня. Він був кузеном і найближчим другом батька мого чоловіка. Вони з дитинства були дружні і постійно підтримували стосунки, відвідували один одного. Мене Лев Миколайович не знав, потім, коли ми познайомилися, ставився до мене добре і радо відповідав на мої нечасті запитання. Пам’ятаю, що улюбленим твором Льва Миколайовича був Третій фортепіанний концерт С. Рахманінова, який ми разом слухали, а потім він звертав мою увагу на особливості фактури.
Лев Миколайович був добрий педагог. Він готовий був все зробити і допомогти, але ти мусиш кожного разу це з нього «витягувати». Так було, щонайменше, з теоретиками. Можливо, що з композиторами це виглядало трохи інакше. Правду кажучи, мені найчастіше доводилося сидіти і чекати, бо коли не прийду для читання частини своєї роботи, до нього все йдуть і йдуть студенти-композитори, я відчуваю себе не на місці, тому що — не композитор. І я їх пропускаю, пропускаю, так і досиджую до того часу, коли стає вже зовсім темно, і лише тоді підхожу. А Лев Миколайович був вже такий втомлений, і тут ще я до нього зі своєю роботою…
Про сучасну музику
Мушу сказати, між мною після закінчення консерваторії і мною теперішньою лежить довгий шлях. За цей час я дуже змінилась, тоді я горіла в тому, що мені було доступне, і не тому, що я не могла чогось зрозуміти, а тому, що сучасну, особливо західноєвропейську, музику складно було почути. У нас були ноти класичних і романтичних творів, але музику, яка тільки народжувалась, і яку вже почали досліджувати, треба було ще знайти. Але я спеціально не збиралась її шукати, просто в мене взагалі було якесь особливе зацікавлення новою музикою.
Після закінчення консерваторії, в той важкий час, коли я була в аспірантурі і після аспірантури, після захисту, і діти народилися, власне, до 60-х років, я викладала і мала від того задоволення, але відчувала, що мені чогось не вистачає. Деякий час я читала, багато читала, і не тільки спеціалізовану літературу. Тоді я почала щось шукати, у мене виникло таке бажання, а знайшовши, мені захотілось писати. Ось із цього все й починається, ось це і є витоки. Спочатку була «Весна священна» І. Стравінського, яка мене захопила. Я на той час не прочитала нічого суттєвого про цей твір, а, можливо, навіть не шукала. Те, про що я писала, не перечитувала, все було якось спонтанно. Я це робила не спеціально, хоча підсвідомо відчувала — мені щось потрібно.
Як на мене, дуже важливо те, що людина має якомога більше увібрати в себе нового, бо завдяки цьому накопичується запас для творчості. Не для того, щоб ви написали симфонію, ні. Але буде поштовх для нової ідеї, розгляду нового типу творчості… Необхідно насичуватись тим, що ми бачимо і чуємо навколо. Після спілкування з композиторами розумієш, наскільки вони усвідомлюють те, що потрібно зараз. Стосовно ж того, що з цього станеться в майбутньому: вийде те, що буде потрібним загалу.
Джерело: Бондаренко Т. О. Спогади про майбутнє / Т. О. Бондаренко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – 2017. – Вип. 119. – С. 13-26. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvnmau_2017_119_3.