Чи можна одночасно любити музику і ненавидіти людей, упиватися грою на інструменті і з такою ж насолодою вбивати? У цій історії переплітається ідеологія і мистецтво. І «кат на скрипці грає».
«Тільки слухати і западатись у темінь»
До виходу у світ новели Юрія Косача «Ноктюрн b-moll» (1946) в українській літературі існували принаймні два твори, названі на честь шопенівських опусів. «Impromtu phantasie» (1894) і «Valse mélancolique» (1898) Ольги Кобилянської — справжнє освідчення письменниці в любові до фортепіанної музики польського композитора. А ось Юрій Косач виписує музичну лінію у сюжеті свого «Ноктюрну» для увиразнення роздвоєності людської душі, в якій здатні суміщатися натхненні творчі лети і невпинне падіння моралі.
Ноктюрн, як піджанр новели, втілений через стилістику ночі, тіней, марень, сну, через виявлення темряви людської гідности, забрудненої совісти, мороку війни. Він виражений через невеликий обсяг оповіді й безперервний музичний супровід: скрипкову гру, музику з радіо, музику, що звучить уві сні й крізь сон. Навіть кімнату, де відбувається дія, Косач порівнює із дзвоном. У кімнаті-дзвоні втрачається чіткість, розмиті контури, в ній змішалося чорне і біле.
Гестапівець Гельмут і українська агентка Рома — «дует» головних персонажів. Місія Роми полягає в тому, щоб увійти в довіру до ворога і в потрібний час впустити у Гельмутову квартиру підпільну українську організацію для його ліквідації. Сюжет розгортається крізь призму Роминих вагань, їй складно виконати поставлене завдання, адже вона закохується. Рома відкладає місію, задурманює свою свідомість алкоголем і час від часу поринає у сни, в яких бачить Гельмута-вбивцю і кров його невинних жертв. Зрештою вона застрілює ката власноруч.
Гельмут поєднує в собі натуру митця і холоднокровного мучителя. Він — хижак з яструбиним профілем, для якого музика — пристрасть, але й накидка мнимої добрости: «Я люблю владу <…>. Плюс музику. <…> Це гомін германських віків, щось фрідріхівське — наказувати, іменно могти наказувати”, — каже гестапівець.
Гельмут грає на скрипці Шопенівський Ноктюрн b-moll від перших рядків, виринає він і в середині, і наприкінці новели. Хоч розповідь і обрамлена Ноктюрном, Юрій Косач не переймає його тричастинність для формотворення власного тексту. Він не виписує лірично-світлої середини, яку можна чути в музиці. Тільки швидкоплинні проблиски ранкового світла чи лампи нагадують, що ніч і темрява не вічні.
А запозичує Косач з Шопенівського ноктюрна елегійний настрій. Хвилеподібні пасажі супроводу фортепіанної партії суголосні з мінливістю переживань Роми:
«…ця ніч нехай була б <…>, тільки не знати, тільки нічого не бачити, тільки слухати і западатись у темінь, плисти з баркою, колихатись. Справді, все це було як хвиля, що заколисує, відбирає віддих», — міркує дівчина.
Подібно до того як в кадансі ноктюрну Шопена з’являється сі-бемоль мажор, так і в останньому рядкові новели Косача, після ліквідації Ромою Гельмута, на обрії мріє просвітлення:
«Світлість, тремтлива світлість роздалась перед ними».
«Крізь чорне віко труни скрипка яскріла струнами. І пальці яскріли»
Скрипка замість шопенівського фортепіано — тонкий авторський вибір. Він повертає автентичність виконанню ноктюрна, а ще символізує владу над кимось. Рома — «скрипка» в руках німця, бо закохується у вовка в овечій шкурі. Втім, крізь її п’яний напівсон настає прозріння і неминуча розплата — смерть ворога:
«Він дивно втратив владу над нею, кволий скрипаль».
У Роминому сні священник стає Гельмутовою «скрипкою» інакше: в руках гестапівця замість смичка — палиця, замість струн — плечі отця, голос скрипки — це рик жертви.
Особливу увагу Юрій Косач звертає на пальці Гельмута-музиканта. На початку твору вони цупкі, хисткі, як ліяни, пальці-кігті, пальці-стилети, які не затремтять ні під час гри, ні при вбивстві. Наприкінці ж — це «пальці, що драпіжно й підло чіплялися б за життя».
Скрипковий футляр у новелі порівнюється із труною — як образ мовчання, передвісник трагічного кінця гестапівця. Струни — метафора спокою, безмовності: «…й уста завмирали, як струна, тільки торкнена, а вже мертва».
«Кожен німець несе в собі Шіллера й Бетговена. Або ні — Ваґнера»
Моцарт, Штраус, Пуччіні, Ліст, як і перекроєний пропагандою на німця Шопен — все це дозволені нацистською цензурою композитори, тому не дивно «чути» їх тут. Утім, коли «радіо принесло свінг, і Гельмут навіть походжав у його такт», виникає контраст між дозволеною і забороненою музикою, ідеологічно-вивишеною і «дегенеративною». Джаз у новелі звучить для п’яного танцювання, на відміну від європейської класики, спрямованої на споглядання чи зосереджене опанування.
Окрім веселощів під свінг Гельмут вправляється у грі Равелівського твору, ворожого для режиму Гітлера. Понад те, він висловлює протилежну до своїх соратників думку, що Шопен більше слов’янин, ніж німець. Широко-культурні музичні вподобання Гельмута можуть замилити очі на його жорстокі діяння. Однак Юрій Косач своєю новелою підкреслює, що злочинцю не сховатися за мистецтвом як за маскою, воно не допоможе відмитися від крові, не прикрашає вбивцю, а відтіняє і загострює його хворість.
«Ноктюрн b-moll» Юрія Косача, подібно драматичній виставі, оголює істину. У цьому чудово допомагає музика. Своєю психологічною прозою автор як на струнах грає і перевіряє етичні переконання кожного читача, щоб потім жоден не став «скрипкою» в руках ката.
Почитати:
- Косач Ю. Ноктюрн b-moll. Авґсбурґ : Наше життя, 1946. 32 с.
- Петров В. Юрій Косач: Ноктюрн b-moll // В. Петров. Розвідки : зб. ст. : у 3 т. Т2. Київ : Темпора, 2013. С. 825–828.
- Стех М. Р. У погоні за з’явою: Юрій Косач і його «Володарка Понтиди» // М. Р. Стех. Есеїстика у пошуках джерел. Київ : Пенмен, 2016. С. 118–163.