У Львові добіг свого завершення проєкт «Pro et Contra. Сцена нової музики».
Пʼять субот — пʼять подій. Це цикл камерних моноконцертів в одному з найзагадковіших мистецьких просторів Львова — Храмі Довіри «Музею Ідей». Сама церква виявилася не меншим відкриттям, аніж нова музика. Туди, ймовірно, давно не ступала не те що нога туриста — навіть львів’янина. Храм Довіри розташований на відокремленій території, а на його брамі висить табличка «Конституція РІО — засади буття» з переліком із двадцяти одного пункту. Тож просто так сюди не зазирнеш. Натомість відвідувачі серії концертів отримали рідкісну можливість стати тут гостями.
Від квітня до серпня, в останню суботу місяця тут звучала нова музика для інструмента соло. У кожній програмі — прем’єра твору, замовленого в одного із обраних для проєкту молодих українських композиторів та композиторок. Це Валерія Свирида (Venera), Анастасія Яковлєва, Ілля Левада, Марія Верб’яна та Акім Зварич.
А виконували нову музику: Назарій Стець — контрабас, Наталія Кожушко-Максимів — флейта, Оксана Литвиненко — віолончель, Богдан Кожушко — акордеон та Андрій Павлов — скрипка. Кожен із них на власний розсуд формував програму концерту.
Як виник задум проєкту і який шлях він пройшов до реалізації? Який «ґрунт» для нової музики є у Львові? Що відбувалося на цих концертах — і що залишиться після? Про це — далі.
Стосунки нової музики і Львова. Або коріння, стовбур і гілки
Як каже організатор проєкту Богдан Сегін, аби виросла гілка, потрібні стовбур і коріння. Подібно і з новою музикою: вона не виникає з нічого, а продовжує й переосмислює попередню музичну традицію.
У Львові такий «стовбур» є. Передусім це фестиваль «Контрасти», який від 1995 року залишається однією з головних платформ сучасної класичної музики в Україні. А сприятливим ґрунтом для нього залишається Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика. Довкола цього стовбура за роки незалежності виросло чимало інших гілок. Визначальну роль свого часу відіграло мистецьке обʼєднання «Дзиґа», а сьогодні сучасна музика звучить також у Львівському органному залі, Домі звуку, Jam Factory Art Center, Дзеркальній залі Львівської опери та інших просторах. Тут відбуваються конкурси, майстер-класи, освітні програми, фестивалі електроакустичної та експериментальної музики, тематичні концерти тощо.
Отже, нова музика у Львові не сидить склавши руки. І все ж назвати це одним цілісним середовищем поки складно. Радше це мережа окремих точок, які часом перетинаються, але здебільшого існують паралельно. Одні проєкти зникають, інші з’являються, і не завжди нова ініціатива знає, на якому досвіді може стояти.
Саме наступність Сегін називає однією з проблем. Йдеться не лише про те, щоб щороку придумувати нове, а й про здатність пам’ятати вже зроблене, передавати досвід і будувати наступну «гілку» не з повітря.
Цю проблему посилює й людський ресурс. За спостереженням Богдана, до Києва часто приїжджають люди з інших міст, тоді як до Львова — переважно з області. Це створює іншу динаміку: місто може ставати місцем тимчасової зупинки або старту, але не обов’язково середовищем, у якому людина планує залишатися й втілювати власні ідеї. Пандемія та повномасштабна війна додатково розхитали частину процесів і змусили багатьох фахівців виїхати. Водночас саме кризи показали, що львівські культурні інституції вміють швидко перебудовуватися й знаходити нові формати.
Є в міста й інша перевага — його близькість до Заходу. Польсько-українські культурні зв’язки, обміни, стипендії та професійні контакти роками створювали додаткові можливості для митців. Часто не через великі інституції, а завдяки конкретним людям, які знайомляться, домовляються і разом щось вигадують.
Тож із новою музикою у Львові ситуація така: є стовбур, є окремі міцні гілки, є молоді пагони. Бракує поки що густішої крони — зв’язків та відчуття спільного середовища. Але, можливо, саме воно зараз і формується.
А де тут «Pro et contra»?
Почнімо з назви. У 2001 році Богдан Сегін разом із Михайлом Шведом та Юрієм Бревецьким створили ансамбль нової музики й назвали його «Pro et contra» — «за і проти» з латини. Назва, за словами Богдана, спершу прийшла сама собою, а вже згодом він усвідомив, що так називається твір Арво Пярта.
Ансамбль невдовзі припинив діяльність. Але назва отримала друге життя у 2019 році, коли Богдан задумав серію концертів «Сцена нової музики». Її метою було підтримувати увагу аудиторії до сучасної музики між едиціями фестивалю «Контрасти».
Концерти відбувалися один-два рази на місяць, переважно пізно ввечері — о 22:00. І без звичного поділу на сцену та залу: усі були на сцені. Звідси й назва. Останнім концертом перед карантином символічно став «Квартет на кінець часу» Олів’є Мессіана.
Утретє повернутися до цієї назви та ідеї підштовхнуло отримання Львівською філармонією гранту європейської платформи Ulysses (2024-2028). Одна з переваг Ulysses — свобода у виборі формату активностей, але є головна умова гранту — вклад ресурсів у нову музику і нове покоління. Для України це означає своєрідну ін’єкцію у сферу сучасної музики: написання нових творів, можливостей для молодих композиторів і розвиток практики виконання нової музики. Так, у межах Ulysses минулого року Богдан Сегін із командою філармонії реалізували десяті майстер-класи «Course». А цього разу захотілося іншого формату.
Читайте також: Композиторські лекції з нової музики. Загайкевич, Войцеховскі, Luxa
І змінилося майже все: нова локація, сольні концерти, регулярність. Незмінним залишився головний акцент — нова музика та молоді композитори, а також ідея розміщення виконавців і слухачів на сцені.
За волею виконавця. Компонування концертних програм
Проєкт відкривали і завершували київські музиканти. Першим у квітні на сцену вийшов контрабасист Назарій Стець, останнім у серпні — скрипаль Андрій Павлов.
Назарій Стець вибрав непростий шлях у компонуванні програми. До Першої віолончельної сюїти Баха, яка й без того є нетиповим матеріалом для контрабаса, він додав твори ХХ–ХХІ століть. Частини сюїти чергувалися із сучасною музикою, утворюючи одне безперервне полотно — без звичних пауз на оплески. Навіть переходи Стець продумував буквально до звуку. Підбирав їх так, щоб твори фонічно й тонально перетікали один в один, іноді навіть відмовляючись від звичного завершення на тоніці, аби створити музичну арку.
Назва концерту — «Стець_contra_Bach_1.0». Модератор події Станіслав Невмержицький потрактував її через ідею контрапункту: «Голоси, які звучать одночасно і створюють щось третє. Одним із цих голосів є Бах, другим — музика ХХ–ХХІ століть, а між ними — контрабас Назарія Стеця. Інструмент, якому зазвичай відводять роль фундаменту, цього вечора несе все на собі сам».
Сам Стець задумав цю програму ще у 2017 році. Для «Pro et contra» він її оновив, додавши дві прем’єри: львівську — «Sonare for Double Bass Solo» Михайла Чедрика та перше виконання — «Ritual» Валерії Свириди (Venera), студентки Львівської музичної академії. Також прозвучали твори Теппо Хаута-Ахо, Сальваторе Шарріно та Стефано Скоданіббіо.
На відміну від Назарія Стеця, Андрій Павлов не задумував свій виступ як безперервне полотно. Але внутрішньо вийшло саме так. У програмі звучали як знайомі львівській публіці твори: Соната для скрипки соло Олександра Щетинського, Фрагменти з циклу «Signs, games and messages» Дьордя Куртаґа та Чакона з Другої партити для скрипки соло Йоганна Себастьяна Баха, так і дві прем’єри для міста: «Остання колискова» Богдана Сегіна та «Transcription» Акіма Зварича — світова прем’єра.
Композиція Акіма Зварича народжувався з урахуванням майбутньої програми. Акустики Храму Довіри композитор тоді ще не знав, зате орієнтувався, із якою музикою його твір сусідитиме. Тому звернувся до жанру чакони, адже останнім твором програми була чакона Баха.
Філософського «ключа» до твору Зварич навмисно не дає: такі речі він воліє залишати слухачеві. Натомість завдання для виконавця прописані дуже точно. Кожна наступна варіація пришвидшує внутрішній плин музики, але загальна динаміка має залишатися незмінною.
«Будь-який рух всередині фактури тебе провокує до експресії. А там суть у тому, щоб виключити її усю», — пояснює композитор.
Як поживає акордеон у новій музиці?
Сольний вечір сучасної музики для акордеона у Львові — подія не щомісячна. Та й самому інструменту свого часу довелося добряче поборотися за право бути самодостатнім голосом класичної музики, а не лише героєм народних мелодій, танго чи естради. Упродовж ХХ століття композитори дедалі активніше відкривали його сольні можливості, а сьогодні акордеон має великий і різноманітний сучасний репертуар.
Читайте також: Данський акордеоніст Андреас Бореґард: про нову музику і перформативне виконавство
Показати це й мав на меті акордеоніст Богдан Кожушко. «Хотілося зібрати твори, які по-різному розкривають можливості інструмента, його тембр, технічні та виразові особливості», — пояснює він.
Почав виконавець із «Sequenza XIII» Лучано Беріо — одного із знакових творів сучасного акордеонного репертуару, написаного 1995 року. Далі прозвучали «Dyad» польського композитора й акордеоніста Міколая Майкусяка та «Impasse» французького композитора Франка Анжеліса.
Модераторка концерту Поліна Кордовська зауважила, що яскравим інтерпретатором «Dyad» Майкусяка є польський акордеоніст Мацєй Фронцкєвіч — саме в нього Кожушко вдосконалював свою виконавську майстерність у Вищій школі музики в Детмольді, Німеччина.
Читайте також: Польський акордеоніст Мацєй Фронцкєвіч про твори та виклики сучасної музики
Щодо українського сучасного репертуару для цього інструмента — тут виникає цікавий парадокс. Сучасної музики для акордеона в Україні стає все більше. Водночас значна частина репертуару написана для кнопкового акордеона. Тож виконавцеві часто доводиться перед вивченням твору шукати способи адаптувати той чи інший твір під свій інструмент. А це вимагає чимало додаткового часу. Тож проблема, за словами Кожушка, не лише в кількості нової музики, а й у тому, наскільки вона доступна для виконання та подальшого поширення.
Утім, у цій програмі український твір поки що залишився за лаштунками. Його написала студентка Львівської музичної академії Марія Верб’яна, однак почути прем’єру у виконанні Богдана Кожушка львів’яни й гості міста зможуть 26 вересня в межах фестивалю «Контрасти» у Львівській національній філармонії.
Читайте також: «Подобається, коли все виглядає як код». Георгій Потопальський про «Музику для 12 акордеонів»
Між «написати» і «зіграти»
Цьогоріч команда Богдана Сегіна зробила ще один акцент — на співпраці молодих композиторів із професійними виконавцями. Організатори звернулися до студентів українських музичних академій із пропозицією написати твір для проєкту, але поставили одну умову: під час роботи композитор має залишатися на зв’язку з виконавцем. Радитися, перевіряти, пробувати різні варіанти, враховувати можливості конкретного інструмента.
Можливо, звучить очевидно, але на практиці так буває далеко не завжди. Віолончелістка Оксана Литвиненко говорить про це з власного досвіду:
«Хотілося б побажати молодим композиторам враховувати можливості інструменту, бо частенько буває таке, що дивишся в той текст і не розумієш, чи справді це написано для класичної віолончелі, чи, можливо, потрібно препарувати — і відповідно вже по ходу робиться редакція».
У своїй концертній програмі, що стала екватором проєкту, Литвиненко виконувала світову прем’єру твору Іллі Левади, студента Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського. Поруч із нею прозвучали твори інших українських композиторів — Остапа Мануляка, Любави Сидоренко та Юрія Пікуша.
Молоді композитори і композиторки шліфували свої твори з виконавцями задовго до прем’єри. Деякі з них продовжили звучати й після завершення проєкту: Назарій Стець виконує «Ritual» Валерії Свириди (Venera) у своїх програмах в інших містах.
Усе-таки не обійшлося без майстер-класу
Перш ніж розповісти про концерт Наталії Кожушко-Максимів, варто згадати, що в межах «Сцени нової музики. Pro et contra» відбувся майстер-клас. Зустріч-практикум «Як працювати з новою музикою: практичні поради щодо роботи з текстом та інтеграції розширених технік у розігрувальну рутину» провела сама флейтистка.
За попередньою реєстрацією до Храму Довіри прийшли флейтисти зі своїми інструментами. Учасники разом із Наталією Кожушко працювали зі зразками нової музики й одразу пробували впроваджувати різні техніки у власне виконання. Для Наталії це був перший досвід проведення такого практикуму. Серед учасників були студенти музичного коледжу й академії, а також викладач дитячої музичної школи. Для більшості сучасна музика була новим досвідом.
«Я відчула, що люди дійсно відкриті до того, що поки що для них не дуже зрозуміле. І ще побачила важливість проговорювати і пояснювати те, що тобі, можливо, здається очевидним: іноді для людини, яка нова в темі, складнощі криються не в тих самих місцях, що у людини, яка підходить до партитури з певним досвідом», — розповідає Наталія.
А приблизно через місяць після зустрічі вона дізналася, що одна з учасниць додала запропоновані на майстер-класі вправи до свого щоденного розігрування і вже бачить результат. «Тому вважаю, що досвід проведення такого воркшопу став успішним, і думаю про те, щоб періодично повторювати його», — каже флейтистка.
Для Наталії нова музика давно стала окремим напрямом професійного життя. Вона виступає сольно, грає в ансамблі нової музики Nostri Temporis та флейтово-фортепіанному дуеті etc.duo. Серед її виконавських зацікавлень — музика ХХ-XXI століття, а сьогодні окрему увагу вона приділяє українському флейтовому репертуару.
У програмі її концерту прозвучали твори Сальваторе Шарріно, Дойни Ротару, Франко Донатоні, Еліота Картера, а також українська музика — «Still» Максима Іванова та спеціально написаний для Наталії твір Анастасії Яковлєвої «Я йду в невідоме…», присвячений трагедії Розстріляного відродження.
Останній став для молодої композиторки першою спробою написати музику для флейти. Анастасія розповідає, що багатогранність інструмента дала їй несподівано великий простір для фантазії.
«Я дуже захоплююся театральною музикою та всім, що з нею пов’язано. У флейті я одразу побачила потужний драматургічний потенціал. Мені захотілося зробити цей твір дещо театралізованим: під час роботи в голові вимальовувалися цілі кінематографічні кадри та сценки, які прагнули втілення в звуці. Хотілося писати ще і ще!», — ділиться Анастасія.
То як, чекати четвертого формату «Pro et Contra»?
Співпраця з ULYSSES продовжується, а отже, робота з молодими композиторами та новою музикою має ресурс для розвитку. Чи стане Храм Довіри постійною адресою «Pro et Contra»? Ні — Богдан Сегін не хоче прив’язувати проєкт до конкретної локації. Водночас планує повертатися сюди й надалі, зокрема проводити події у підземній галереї Ідей.
Схоже, «Pro et Contra» вже встиг вкорінитися значно глибше. Нещодавно Богдан Сегін разом із командою створили однойменну громадську організацію. Серед найближчих планів — стати партнерами фестивалю «Контрасти» й разом реалізувати нові ідеї.
А от яким буде наступний формат сцени нової музики, поки не вирішили. Наступного року команда вирішуватиме, куди рухатися далі:
«Наступний рік ми будемо роздумувати — що робити, який формат активності вибирати для цього проєкту. Але цю серію Pro et Contra я хочу залишити. Ми працювали з молодими композиторами, але дали їм професійних, досвідчених виконавців. Ймовірно, тепер ми звернемося до молодих виконавців: можливо, організуємо виконавські майстер-класи, практику в ансамблях тощо».
Тож четвертого формату, схоже, чекати можна. Щоправда, яким він буде — поки що здогадуються хіба що майбутні учасники того самого брейншторму.
«Це кінець початку»
Ви врешті бачите завершення цього лонгріду. Але, на щастя, не «Сцени нової музики».
«Pro et Contra» став справді особливим явищем для Львова. За майже пів року тут прозвучала музика, яку раніше в місті майже не виконували, молоді композитори отримали шанс почути свої твори у виконанні професійних музикантів, а львів’яни й гості міста — ще й побувати у Храмі Довіри, куди не так просто потрапити.
Та, мабуть, найважливіше — за кілька місяців потроху почало формуватися своє маленьке середовище.
Якщо продовжити метафору, ця гілка на дереві нової музики вже дала перші плоди. А тепер цікаво, куди вона ростиме далі.
Читайте також: