22 листопада в межах Kyiv Baroque Fest зі своїм першим візитом в Україну виступив один із найвідоміших контратенорів світу Андреас Шолль. Протягом тижня музикант жив у Києві, проводив репетиції та майстер-класи і ділився своїми рефлексіями у відеощоденнику на офіційній сторінці у Facebook.
Наступного дня після закриття фестивалю Андреас мав час на те, аби записати це інтервʼю для The Claquers. Це щира розмова про досвід перебування та виступу в Україні, про музику і політику, про особливості контратенорового голосу і, зрештою, про сінті-поп та електронну музику.
— Я підготував запитання для нашого інтерв’ю, але хотів би, щоб воно було більше схожим на розмову. Гадаю, так ми зможемо краще поспілкуватися про вас і про музику. Насамперед хотів би запитати про те, що спонукало вас приїхати в Україну під час війни.
Як ви можете собі уявити, я слідкував за новинами й бачив, що відбувається в Україні. Спостерігав за російським вторгненням в Україну. Це велика несправедливість і порушення міжнародного гуманітарного права. Я був приголомшений і не міг повірити, що це відбувається у XXI столітті. Вважав Росію цивілізованою країною, яка може владнати свої проблеми шляхом переговорів, а не насильства.
Згодом прочитав пост Романа Меліша у фейсбуці про початок війни та коментарі інших про ситуацію і відчув розпач. Моя студентка із Зальцбурга, Тетяна Дю, попросила мене організувати благодійний захід. Ми провели великий концерт у Зальцбурзькому соборі, виконали «Stabat Mater» Перголезі та зібрали гроші. Я досить рано почав щось робити, та все ж відчував себе безпорадним.
Скористався нагодою, коли Роман Меліш звернувся до мене в листопаді минулого року. Я спитав Романа: «Як ти ставишся до того, щоб я приїхав і провів майстерклас чи концерт?». Моя ідея полягала в тому, що солідарність у листуванні — це добре і необхідно, але робити щось — краще. Я подумав, що поїду туди, проведу майстерклас і заспіваю на концерті. Я дуже щасливий, що зробив це.
— Коли ми нині говоримо про приїзд іноземців до України, це завжди стає питанням політики. Коли ми, українці, спілкуємося із західними співрозмовниками, мусимо стежити за своєю мовою і добирати слова, щоб не зачепити їхніх почуттів і таке інше. Я хвилювався перед цим інтерв’ю, як говорити з вами про політику. Проте відчуваю, що у вас дуже стійка позиція, і те, що ви приїхали в Україну, багато про що свідчить.
Я зробив політичну заяву. Місяць тому отримав запрошення поїхати до Москви на концерт, і мій агент уже написав мені: «Андреасе, я вважаю, що ми повинні відмовитися від цієї пропозиції». Я погодився, що не зможу зараз співати в Москві. Швидше за все, до кінця своєї кар’єри більше не виступатиму в Росії, але не тому, що не люблю російську публіку і тому подібне.
Причини, з яких росіяни заявляли про початок війни, змінювалися вже щонайменше десять разів. Вони стверджували, що боялися розширення НАТО, що в Україні були нацисти, що України ніколи не існувало, і що вона завжди належала Росії. Ви знайдете цю пропаганду на новинному каналі «Російський медіамонітор», де можна дивитися російські телепрограми та ток-шоу. Вони намагаються використовувати всі види пропаганди.
Однак підґрунтя війни для мене дуже очевидне. Є міжнародні кордони, і їх треба поважати. Одна країна вдерлася в іншу країну.
Метою російського нападу було захоплення Києва. Російські десантники висадилися в Гостомелі, і їхні наміри були зрозумілі. У них не було нічого про страх перед НАТО: «Ми хочемо загарбати цю країну, бо вважаємо, що вона належить нам».
Була проста причина, чому сталося вторгнення. Зараз, наприклад, на кордоні НАТО між Росією і Польщею розміщено дуже мало військ, тому що Росія знає, що НАТО на неї не нападе. Це смішно. Росіяни підтримують ці наративи, щоб мати якийсь фіговий листок і не виглядати надто безглуздо. Вони просто мусили надати якісь причини для вторгнення в Україну.
Порушення міжнародного права було дуже очевидним. Якщо хтось вдирається в будинок мого сусіда, я хочу допомогти сусідові й не дуже переймаюся тим, щоб не спровокувати грабіжників. Я мав зробити чіткий вибір, і я його зробив.
— Я подумав про інших митців і музикантів, які бояться відвідувати Україну. У своєму відеоблозі ви сказали, що їм потрібно приїхати через ізольованість українців, яку ви відчули. Однак можуть бути й інші причини страху перед відвідинами України. Іноді люди, які не мають таких поглядів, як ви, говорять про «мир для всіх». Ймовірно, ці музиканти також бояться втратити великий російський ринок, куди вони могли б повернутися після війни. Можливо, вони просто турбуються про свій майбутній бізнес.
Безумовно. Це може бути їхнім стратегічним рішенням йти на компроміси.
— А вас це не турбує?
Мені 57, і я хочу і, сподіваюся, зможу співати ще десять років, що було б сенсацією. Усвідомлюю, що рішення, які я прийняв щодо виступів у Росії, мали б інші наслідки для молодих співаків, ніж для мене. Водночас цей вибір є, як на мене, класичним вибором між добром і злом.
Я багато про це думав. У мене були чудові концерти в Москві, і мені подобалася тамтешня публіка. Коли почалася ця війна, я був упевнений, що ті люди, які відвідували мої концерти, а також інші інтелектуали та свідоме населення, вийдуть на вулиці, протестуватимуть проти війни, і вона закінчиться за один-два тижні. Адже росіяни кажуть: «Ми не хочемо цієї війни». Проте нічого не сталося. Опитування показують, що Путін має 70-80% підтримки, і росіяни вважають, що те, що відбувається в Україні, є правильним.
Я нікого не покараю, якщо не поїду туди співати. Моє рішення не матиме таких наслідків, як, наприклад, якби ви сказали: «Ми не будемо продавати воду, і люди будуть голодувати». Звичайно, в Москві нікого не хвилює, якщо я не поїду туди співати. Однак це моє рішення більше туди не їздити, бо інакше це образило б моїх українських друзів.
Таким був мій вибір. Я можу з цим жити й не боюся жодних фінансових негараздів. Є багато інших країн, які не вдираються в інші країни, де я можу співати. Якби пів світу почало нападати одне на одного, такі рішення було б складніше приймати. Але поки що все досить просто.
— В Україні існує якщо не офіційний, то моральний консенсус щодо відмови від російської культури. Ми більше не слухаємо і не виконуємо російську музику. А як ви ставитеся до відмови від культури? Чи можна скасувати культуру, і чи потрібно це робити зараз?
Взагалі, вважаю, що не варто скасовувати культуру, якщо вона не є політикою. Якщо культура політизується, мусимо усвідомлювати, що мій виступ у Москві також може бути використаний як політична заява.
Коли мені було 18 чи 19 років, я поїхав до Франції й зупинився у свого друга. Там було сімейне свято з бабусею і дідусем мого товариша, і я брав участь у всіх урочистостях. Під час вечірки мама мого друга підійшла до мене і сказала: «Мені дуже соромно і прикро, але моя свекруха попросила, щоб на їхньому святі не було хлопця з Німеччини». Я з повагою поставився до її прохання піти й пішов. Я розумію, що якщо хтось пережив щось жахливе від рук німця, то це щось тягне за собою.
Інший дідусь мого друга був фермером, який виготовляв шампанські вина, Андре Буке. Ніколи не забуду, як я зайшов до його будинку, і він сказав мені: «О, Андреасе, я сам Андре» і обійняв мене. Він приготував для мене пляшку шампанського і показав, як вставляється корок і, так далі. Отже, це інша історія.
Ми знаємо, що Німеччину не дуже любили після Другої світової війни. Проте були політики в Німеччині та в інших країнах, такі як Конрад Аденауер і Шарль де Голль, які говорили, що це потрібно змінити. Населенню Німеччини та Франції це не сподобалося, але ці політики запропонували створити міста-побратими. Молоді люди мали зустрічатися і спілкуватися один з одним. Зараз найміцніша європейська дружба, яку німці налагодили, це дружба з Францією. Це доводить, що все можливо.
Нам не потрібно зважувати жахи війни, але я б сказав, що Німеччина все ще лідирує в рейтингах за шкодою, завданою решті світу, за вбивствами євреїв і так далі. Якщо я поїду до Ізраїлю, мені будуть раді, попри те, що Друга світова війна закінчилася не так давно. Це знак надії.
Я поділяю скасування культури, поки триває війна, тому що інакше це можна було б розглядати як тріумф іншої сторони. Мені, як сторонньому спостерігачеві, легко говорити. Однак з історії Німеччини я дізнався, що моя країна ґвалтувала і бомбардувала решту Європи. Те, що ми зробили з поляками, французами, бельгійцями та всіма іншими країнами Європи, було жахливо, але з цього все одно був вихід і можливість примирення. Зараз ми є членами цивілізованого суспільства.
Навіть поки триває конфлікт, ми повинні думати про часи після війни й бути готовими відкриватися до тих, хто хоче бути відкритими з нами. Я не говорю про умиротворення.
У Росії має бути консенсус щодо того, що вторгнення було жахливою помилкою. Слід організувати офіційний процес донесення до росіян цієї інформації, як це було зроблено в Німеччині.
Наприклад, я дізнався про Голокост у школі. Це була велика частина моєї шкільної освіти. Ізраїльтяни, наприклад, визнають це сьогодні. Вони кажуть: «Погляньте, інші країни, які мали фашистську історію, уникали визнання цього, як режим Віші у Франції, колабораціоністи в Нідерландах, голландський батальйон СС». Якщо Росія, як Німеччина, перегляне свою історію шляхом досліджень та офіційних заяв, то є шанс на примирення. Однак на цей момент я розумію, чому люди не хочуть цього чути.
— Ваша відповідь дуже відверта. Я також відчув, що вчорашній концерт був для вас дуже особистим. Навіть ті твори, які ви співали багато разів, такі як «Stabat Mater» Вівальді (ваш перший запис був у 1995 році, а цього року ви зробили новий) та кантата Баха «Ich Habe Genug», мені здалися такими самими. Чи вважаєте ви, що нинішній контекст війни надав цим творам нових значень, коли ви виконували їх у Києві?
Раніше я завжди говорив про актуальність культури та мистецтва, про те, як вони впливають на людину, які вони важливі для того, щоб навчити нас співпереживати, дивитися в дзеркало і бачити себе, свої вади й помилки.
На комедії в кінотеатрі ми сміємося над своїми слабкостями й чогось вчимося. На трагедії ми бачимо, як люди стоять перед складним вибором, і це змушує нас замислитися. «Stabat Mater» розповідає про страждання матері, яка втрачає свою дитину, саме тому цей твір такий популярний. Люди співпереживають чужій втраті.
Коли я нині співаю «Stabat Mater» у Києві, твір про матір, яка втрачає сина, він набуває іншого значення. Це набагато сильніше послання від Вівальді до 22 листопада 2024 року. Він розмовляє з нами через свою музику і надсилає нам своє послання. Це те, про що я завжди говорив і відчував на якомусь рівні, бо ж отримую відгуки від слухачів, які кажуть, що для них значить ця музика.
Однак вчора мене осяяло. Я ніколи так сильно не відчував мету своєї професії, того, що я роблю, мету музики й наших колективних зусиль на сцені як музикантів у спілкуванні з аудиторією, як вчора. Після концерту розмовляв з дружиною і сказав їй, що вчорашня подія змінила моє життя. Я завжди пам’ятатиму її. Це була не просто чергова концертна поїздка, вона вплинула на мене на багатьох рівнях і змусила замислитися.
Я ще не дійшов своїх висновків, усе ще осмислюю свій приїзд до України. Звичайно, це вплине на моє життя і на те, що я відстоюю. Я, найімовірніше, стану ще принциповішим музикантом. Це дуже важливо, і я це відчув. Мистецтво може бути одним із факторів у процесі примирення. Погляньте на Схід, Захід і навіть на оркестр Баренбойма, де молоді палестинці та ізраїльтяни грають разом.
Ми, музиканти, вже давно вирішили багато політичних проблем. Ми граємо в колективах з усіма: азійцями, американцями, темношкірими, і білими. Весь світ грає в одному оркестрі, тому що ми знайшли спільну мову.
Коли я на сцені, часто думаю, що не все так складно. Усвідомлюю, що світ складний, та для нас, музикантів, співпраця в рамках цієї складності вже реальність.
— На біс вашого концерту прозвучав український кант «Мати Милосерда», який також присвячений Діві Марії. Це була ніби своєрідна арка до «Stabat Mater», до скорботної Марії, а в кінці ми молилися, щоб Діва Марія змилосердилася над нами. Це було так зворушливо, і я дякую вам за цей виступ на біс. Що ви відчували, коли виконували цю музику?
Це була ідея Романа Меліша. Я подивився на ноти і погодився їх виконати. Я щодня перед сном молюся з донькою до її ангела-охоронця і Діви Марії. Окрім культурної комунікації та універсального релігійного змісту така музика має для мене щось дуже вагоме. Вірю, що у мене є ангел-охоронець, і що хтось почує мене, якщо я молитимуся до Діви Марії. Незалежно від того, чи ця істота носить білу одіж і має вигляд, як та, що з’явилася у Фатімі чи Лурді, це материнська постать, якій я можу довіритися.
У католицькій Церкві завжди говорять про те, що Діва Марія стала наче другою богинею, так званою «Co-Redemptrix». Іноді кардинали вважають, що культ у Фатімі та Лурді є дещо надмірним. Чому? Тому що всі ми хочемо відчувати материнську любов, особливо в часи великої біди. Мати — це мама. Я думаю, що солдати також плачуть за своєю матір’ю, навіть якщо їм 30 років, бо найбезпечніше місце, яке вони коли-небудь відчували, було в материнській утробі. Це робить її такою особливою.
Я не хочу нікому нав’язувати свої переконання. Не кажу, що потрібно молитися до Діви Марії. Навпаки, робіть це, якщо хочете. Мені не подобаються люди, які звертаються до мене і кажуть: «Андреасе, Ісус любить тебе, або щось таке». Я завжди кажу їм, що у мене є своя релігія, і «ви повинні бути задоволеними своєю».
— Поговорімо про ваш голос. Зараз дуже багато контратенорів, і чимало студентів опановує контратеноровий спів. Однак, коли ви починали свою кар’єру в 90–х роках, це було досить незвичним. Ви були тим, хто зробив контратенорів популярними. Ваше хедлайнерство на BBC Proms, зокрема, засвідчило, що контратенори стали популярними. Чи потрібно мати фізіологічні здібності, щоб бути контратенором, чи можна навчитися контратенорового співу?
Це як з іншими голосами: кожен може трохи співати, та не кожен може стати оперним співаком, навіть якщо багато вправлятиметься. Я порівнюю це з фотомоделями, приміром, з Клаудією Шиффер. Вона дуже красива, і я впевнений, що усвідомлює, що в основі її успіху лежить щось, чого вона не зробила сама. Клаудія доклала багато зусиль і є надзвичайно розумною бізнес-леді. Однак її успіх був би неможливий, якби вона не мала своєї зовнішності. Гадаю, що те ж саме стосується і співаків.
Людський голос — це особливий інструмент, який викликає емоції. Ми так багато розкриваємо про свою вдачу через звуки свого голосу. Уявімо, що ви телефонуєте своєму другові в іншу країну, і у вас поганий зв’язок. Ви знаєте голос свого друга і чуєте його уривчасті відповіді. Ви запитуєте, що сталося, і чи він не занудьгував. Так от, інтонації людського голосу видають так багато.
Це те, що я називаю даром. Наприклад, для фотомоделі потрібен дар фізичної краси, а для співака дар вокальної краси. Маю на увазі красу не в сенсі гарного звучання, а те, що викликає емоційний відгук у слухачів.
Якщо вам бракує цієї краси голосу, можете компенсувати її інтерпретацією, але сама основа голосу має бути. Те саме стосується і контратенорів. Це не те, чого можна досягти виключно наполегливою працею. Має бути фізіологічна схильність, яка дозволяє працювати з голосом і розвивати його. Якщо ваш голос не придатний для того, щоб стати професійним контратенором, то всі зусилля, які ви в нього вкладете, не зроблять його кращим.
— Яку роль відіграє вік для контратенора? Побутує переконання, що контратенори можуть співати лише до 35, 40 чи 50 років. Водночас є різні відео, наприклад, Жерара Лесне, який чудово співає і нині. Ви згадали, що вам 57, і ви в прекрасній формі. Чи так важливий вік для контратенорів?
Я не можу говорити за всіх контратенорів. Однак у мене був фантастичний викладач (Річард Левітт — О. О.), який казав мені, що ти сам вирішуєш, як довго співатимеш. Ти поводишся як тенісист, який бере участь у кожному турнірі, а потім рано йде на пенсію, якщо співаєш на кожному концерті, який тобі пропонують, і не маєш часу на відпочинок між виступами; або якщо співаєш репертуар, який занадто важкий для твого голосу (наприклад, лише драматичні оперні партії).
Подібно до тенісиста, якому потрібен час на відновлення і який мусить відбирати турніри, так і співак повинен мудро обирати репертуар, щоб співати протягом тривалого часу.
Ні для кого не секрет, що ознакою нашого часу є швидка популярність і миттєва слава на кастингах. Якщо ви студент першого семестру вокального факультету, не можете мати сайт, як Чечілія Бартолі. Зовнішній вигляд, швидке просування вперед і амбіції є поширеними, але не корисними для вокаліста. Було багато співаків, яких ми вважали дивовижними десять років тому, і вважали, що вони стануть майбутніми великими зірками, але раптом вони зникали. Отже, це ваш вибір.
Співакам потрібна стратегія, щоб виступати довго. Важливий вибір репертуару. Завжди співайте легко, в межах своєї зони комфорту, не виходячи за межі своїх можливостей.
Не робіть типової помилки студентів, які, щойно вивчивши дуже складний твір на вдалому уроці співу, відразу ж співають його на концерті наступного тижня. Виконання повинно визріти, і ви маєте почуватися дуже впевнено у своїй інтерпретації, перш ніж її можна презентувати публіці. Такі практики в поєднанні з фізіологією дозволять вам співати довше.
Ваша техніка повинна удосконалюватися з віком. У молодого співака прискорений обмін речовин. Якщо двадцятирічний співак піде на вечірку і вип’є забагато, то лише довше поспить вранці й буде у формі. Мені потрібно три дні, щоб прийти до тями, якщо я вип’ю забагато. Якщо я зламаю ногу, моє загоєння триватиме набагато довше. Усе це фактори, які я мушу брати до уваги й робити перерви на відпочинок.
Молодий співак швидко відновиться, якщо перенапружуватиме і втомлюватиме свій голос. Для старшого виконавця відновлення голосу займе більше часу, і шкода буде значнішою. Потрібно мати мудро підібраний репертуар, дуже міцну техніку і не перенапружувати голос. Я більше не співаю в опері, тому що вона вимагає від голосу дуже багато зусиль, щоб подолати силу та гучність оркестру у віртуозних аріях. Я це робив і можу спокійно сказати, що довів, що можу співати швидко, голосно і високо. Тепер роблю те, що мені подобається і що корисно для мого голосу, бо хочу продовжувати співати. Гадаю, що це і є секрет довголіття для контратенора чи для будь-якого іншого голосу.
— Ви не лише вокаліст, а й музикант та актор. Багато людей знають вас як барокового музиканта, але, мабуть, мало кому відомо, що ви любите співати поп-музику та електронну музику. Ви розповідали мені про свої 16 синтезаторів. Я слухав цю музику, і вона чудова і така несподівана. Ми знаємо про ваш компакт-диск «Andreas Scholl Goes Pop». Розкажіть, будь ласка, про ці ваші захоплення, і чому вони вас зацікавили.
У підлітковому віці я завжди захоплювався електронною поп-музикою, перш ніж почав співати барокову музику. Мені подобалися Говард Джонс, OMD, Erasure, New Order, Pet Shop Boys та Yazoo. Усі, хто працював з синтезаторами, були моїми улюбленцями. У 16 років я придбав свій перший синтезатор, Casio ZZ 1000, доступний тоді за ціною.
Я не знаю, чому зацікавився цим. Це захоплення процесом створення звуків в електронному форматі, програмуванням синтезатора своїми звуками, створенням на ньому композицій, написанням і записом свого вокалу. Усе почалося з магнітофона, який був у мого батька, синтезатора (Commodore 64) і модульного секвенсора. У мене з’явився другий синтезатор і драм-машина.
Згодом, коли я поїхав до Базеля, подумав: «Як шкода! У цій орендованій квартирі я не зможу займатися своєю поп-музикою. Треба мені покидати своє улюблене заняття». Першого ж дня, коли зайшов до музичної академії, побачив у кафетерії вивіску «Electronische studio» і зазирнув туди. Там був чоловік, який згодом став моїм керівником, директор Томас Кесслер, композитор і першопроходець у галузі електронної музики. Він привітався зі мною і запитав, що я роблю в студії. Я відповів, що розпочав своє навчання в Schola Cantorum за спеціальністю «Давня музика», але цікавлюся технологіями звукозапису та синтезаторами. Він запитав: «Ти знаєш щось про MIDI?». Я відповів: «Так, секвенсор і таке інше».
Томас Кесслер сказав: «Ми шукаємо MIDI-асистента для всіх наших MIDI-інструментів». Я отримав роботу і був співробітником цієї студії протягом семи років. Познайомився з такими цікавими сучасними композиторами та допомагав їм писати експериментальну електронну музику, працюючи з технічною частиною.
Ми робили живе підсилення звуку. Я познайомився з Раві Шанкаром і створював для нього live-записи. Це був чудовий паралельний всесвіт до вивчення давньої музики. Я мав власне робоче місце в студії з доступом до інструментів, якого ніколи б не мав інакше, наприклад, до першого цифрового мікшерного пульта Yamaha. У нас було два таких пульти, і я міг користуватися ними майже одноосібно.
На жаль, я пішов з цієї студії, коли вже не був студентом, і винайняв підвал десь у Базелі. Мені потрібен був невеликий мікшер і колонки. Я склав список того, що хотів придбати на додачу до того, що вже мав. Створив власну підвальну студію, і вона далі розширювалася. Тепер у мене вдома є професійна студія звукозапису. Ми маємо Steinway, клавесин і велику колекцію мікрофонів. Я одержимий мікрофонами. Збираю їх і продовжую записувати свої поп-композиції, балади та все інше. Мені подобається цей процес, коли я сиджу за фортепіано і шукаю ідею для композиції. Часто слухаю свої старі записи й дивуюся, як мені прийшла до голови та чи інша ідея!
Я просто граю на клавішних. Я не дуже хороший клавішник, але натискаю на клавіші, поки не знайду те, що хочу почути. Досить добре уявляю, якою має бути наступна послідовність, і натискаю на клавіші, доки не почую те, що у мене в голові. Потім записую свої пісні, зводжу їх і мастерингую. Якщо випускаю свою музику професійно, то тепер мені у цьому допомагає експерт.
Електронна поп-музика — велика любов мого музичного життя і моє хобі, але, на жаль, у мене не так багато вільного часу. Сподіваюся, що зможу закінчити кілька пісень, які вже підготував, до Різдва і випустити їх в Інтернеті, якщо вийде, з відеокліпом. Я також знімаю власні відеокліпи. Усе ще сподіваюся, що зроблю кар’єру у поп-музиці до 60 років.
— Ваша кар’єра продемонструвала, що бути бароковим музикантом — не єдиний шлях для співака і що можна бути музикантом у ширшому сенсі. На мою думку, іншим, зокрема, студентам буде корисно це усвідомити. Мої друзі поділилися зі мною, що після вашого майстеркласу зрозуміли, що їм не потрібно обирати якийсь один вокальний напрямок. Треба лише співати природно, і тоді з’явиться змога бути музикантом у будь-якому стилі.
Стиль — небезпечне слово. Що значитиме стиль, якщо я маю намір заспівати арію Баха? Це зазвичай означає, що молоді співаки наслідують те, що робили до них інші. І таку манеру співу давньої музики називають стилем. Я не думаю, що це те, що молоді співаки повинні робити.
Гадаю, що стиль — це, мабуть, щось дуже індивідуальне, і що існує стільки стилів барокового співу, скільки барокових співаків.
Головне завдання, коли ви відкриваєте новий музичний твір, чи то пісні Шуберта, Доуленда, чи арії Баха або Генделя, запитувати себе: ким я є, коли це співаю; хто промовляє у цьому творі; з ким я розмовляю; чи є у творі виразно окреслена сутність; чи твір є спогляданням; чи це монолог; чи у творі є якесь звинувачення; чи це любовна арія?
У музичному сенсі ви повинні знати, куди розвиваються фрази та що вам дає басова партія. Далі я аналізую цей музичний твір з погляду риторики, як актор, який співає. Мій учитель казав мені, що, якщо ти навчишся декламувати текст — знатимеш, як його заспівати.
Уявляю, що я в театрі. Декламую слова свого музичного твору як театральний актор. Це творить 90% моєї інтерпретації та є вираженням ідей, які я вбачаю у творі. Це не стиль у тому сенсі, що, якщо ви бачите цю фразу, то повинні проспівати її так і так. Довга нота не завжди означає messa di voce. Виконавці давньої музики часто бачать довгу ноту і налітають на неї, ніби нема жодних інших способів. Ні, довга нота також може бути decrescendo, або вона може просто тривати й повільно розвиватися. Є так багато різних можливостей щодо інтерпретації.
— Андреасе, я сподіваюся, що вам сподобалося ваше перебування в Києві, попри всі повітряні тривоги та безсонні ночі. Ви згадали, що плануєте повернутися до України. Чи не могли б ви розповісти нам про свої плани, чи ще зарано про них говорити?
Я хочу повернутися, і цілком упевнений, що ми можемо щось організувати на наступний рік, наприклад, ще один майстер-клас або концерт. Питання були б про те, який репертуар обрати та кого я привезу з собою: концертмейстера, дружину чи Едіна Карамазова, але я повернуся. Якщо ви хотіли б, щоби я повернувся!
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також: