Ми живемо у дивному світі. Початок жовтня щедро розливає тепло бабиного літа та сипле на прилавки квіткарів стоси жоржин – але вже майже шістсот днів йде повномасштабна війна. Мистецьке життя країни вирує – але слухачів, що завітали на відкриття фестивалю, до зали закликає не третій дзвінок, а відбій повітряної тривоги. Картини на стінах Олешківського будинку художниці Поліни Райко, ймовірно, змила безжальна «велика вода» після підриву Каховської ГЕС – але ось її химерний кіт-леопард блукає залою Львівської філармонії.
Навряд чи двадцять дев’ять років тому засновники львівських «Контрастів» могли уявити, наскільки ця назва, що так личить фестивалю сучасної музики, пасуватиме й до сьогоднішньої буденності. Моторошні оксиморони війни міцно вплелися в наше життя. До них потроху звикаєш і навіть перестаєш помічати – аж поки чиясь дбайлива рука раптово не вихопить їх із сутінок повсякдення прицільним променем світла.
Восьмий день цьогорічної едиції «Контрастів» став днем зустрічі із давніми київськими друзями фестивалю, артистами Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble Національного будинку музики. Як і минулого року, «лятошинці» привезли до Львова композиторський проєкт «співця Донеччини», відомого українського композитора Євгена Петриченка. Втім, якщо торік хорова симфонія-перформанс «Осяяні чорним сонцем» дійсно розповідала львів’янам передусім про «незнаний» (навіть дотепер!) український Донбас, то реалізований за підтримки Українського культурного фонду проєкт «Concerto grosso з позитивом», який 6 жовтня презентували вперше у Львові і втретє в Україні, говорив про кожного українця – і поцілив у кожного.
Я не була готова
Зізнаюся, перед початком мене гнітили сумніви: чи не забагато всього заклали автори у хоч і «великий», але всього лише концерт? Музика Євгена Петриченка та тексти сучасних поетів (Олександра Козинця, Надії Косаревич, Вікторії Амеліної, Володимира Вакуленка), вокальний та інструментальний ансамблі Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble, теорба, клавесин та портативний орган, барокові алюзії та доповнена реальність із візуальними відсилками до низки культових арт-об’єктів (автор ілюстрацій – графічний дизайнер Руслан Мотько), для відтворення якої потрібно було завантажити на смартфон відповідний застосунок (команда розробників Advin). Я була готова до перенасиченості, еклектики, різноголосиці, до будь-чого. Я не була готова лише плакати.
«І була музика, багато музики»
Всі підозри у переобтяженості чи негармонійності виявилися марними. Перше враження від «Concerto grosso з позитивом» – це легкість. Легкість, з якою музиканти маневрують музичною стилістикою різних епох. Легкість, з якою людське дихання торкається струн, віддає луною у органних трубах та розлітається з мильними бульбашками. Легкість, з якою дванадцять п’єс-пісень-монологів циклу Євгена Петриченка вишикуються у струнку архітектурну форму.
У невпинному інструментальному русі початкових «Празірок» із паростка-мотиву поволі розгортається плин космічної енергії, захоплює неспинним поступом архаїчних ритмів, напластовується поспівками, щоб врешті-решт відбитися у заключному «Прамісті».
Неочікувано моторошно було чути, як на тлі тривожної контрабасової педалі контратенор Роман Меліш переказує знайомі тепер кожному страхи. «Він» – це єдиний монолог, що напряму підіймає тему війни, безапеляційно, не прикрашаючи, але й не без надії на краще.
А далі знову – кружляння мотивів, архаїчні поспівки і барокова безкінечність, делікатний вівальдівський звукопис («Ластівки і зайці»), сплетіння вальсовості, українського міського романсу та терпких, майже вітакерівських гармоній («Перевізник снів»), ще не витоптана чоботами окупантів Донеччина, що виводить голосами весільних заспівниць («Українське весілля»), і – любов, любов, любов, до жінки, чоловіка і дитини, до друзів і до кота, до квітки і до життя. Музика Євгена Петриченка сповнена не лише алюзій та напівнатяків, але й – найголовніше, як на мене – запаморочливого світла, що дає можливість краще розгледіти ближніх і самого себе.
Космогонія і кульбабки
Навіть без доповненої реальності спостерігати за артистами Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble було справжнім задоволенням: настільки вільно та невимушено музиканти почували себе на сцені. Втім, і оминути увагою спеціально розроблений для проєкту застосунок було неможливо.
Не обов’язково бути залюбленим в український наїв XX століття чи знатися на тонкощах різних напрямків стріт-арту, щоб просто милуватися ілюстраціями Руслана Мотька: кожній частині відповідає низка образів, у яких доволі нескладно прослідкувати символічний зв’язок із музичними чи вербальними ідеями. Але зовсім інший пласт сенсів відкривається для того, хто дещо обізнаний у візуальному мистецтві.
І тоді квіти Катерини Білокур складаються у галактики, герої казкових світів Поліни Райко дають вихід хтонічній енергії особистих трагедій художниці, а кульбабки із вишиваного живопису Анжеліки Рудницької набувають рис солярних знаків. Вони сповна розгортаються у заключному «Прамісті», що перекотиполем – чи ніхто не впізнає себе? – котиться у безкінечність буття.
Загалом експеримент із доповненою реальністю видався цікавим, безперечно інноваційним та сенсотворчим, але часом відволікав увагу слухачів від власне музики. Протягом концерту я декілька разів ловила себе на думці, що дещо заздрю тим, хто не піддався «синдрому втрачених можливостей» і повністю зосереджений на тому, що відбувається на сцені.
Любов і лють
На мій погляд, справжня подвоєна реальність чатувала на публіку не у смартфонах. Чим далі розгортався «Concerto grosso з позитивом», тим гостріше відчувалася ця роздвоєність. Ось ти, зворушений дитячою колисковою, на якомусь раптовому дисонансі усвідомлюєш, що її текст написав закатований окупантами у травні 2022 року Володимир Вакуленко, який ніколи вже не бавитиме свого коханого «вередулька».
Залом пурхає легка, майже естрадна мелодія, що має викликати лише щирий усміх – та як стримати сльози, коли ці смішні «кульбабенята» із його ж, Вакуленка, «Татусевої книги»? Тексти Вікторії Амеліної, ще однієї жертви війни, і без цього неймовірно влучні і болючі своєю точністю, захованою між рядків. Але світло музики Євгена Петриченка не дисонує з цим болем – зовсім ні, натомість допомагає його усвідомити, прийняти і пережити.
Синдром жовтня, або Homo amans[1]
Я не була готова плакати на цьому концерті, але хіба я мала вибір? Де, у яких небесних сферах знайшов це ренесансне світло Євген Петриченко, чий особистий досвід війни розпочався не у 2022-му, як для більшості з нас, а у 2014-му?
Після кривавих шляхів Рутченкового поля, після осяяних чорним сонцем степів Донеччини та Луганщини новий проєкт композитора – це суцільна любов, це історія про щирі слова і прості речі, чию крихкість і безцінність нам так добре продемонструвала війна.
Ми знаємо, що наступною буде зима. Особливо гостро це відчувається у жовтні, коли тепло бабиного літа стікає крізь пальці. Але на шляху до весни з нами буде музика Євгена Петриченка – щира та справжня, музика, яку хочеться заслуховувати знову і знову, музика, яку я наспівуватиму собі холодними, тривожними вечорами, музика, зшита вистражданою любов’ю, яка вірить у все, сподівається всього та ніколи не перестає[2].
[1] Як відсилка до роману «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» Вікторії Амеліної.
[2] Із Першого Послання до Коринтян, 13:7-8, переклад Івана Огієнка.
The Claquers живе завдяки нашим читачам. Підтримайте нас на Patreon