Під час виступу в Маямі-Біч 1958 року він виявив небажаного шанувальника на концерті. Це був галасливий цвіркун, який заважав виконанню концерту Брамса. Скрипаль перервав виступ на першій фразі і звернувся до глядачів: «Укладаючи контракт, я сподівався, що буду єдиним солістом у цьому концерті, але, мабуть, у мене з’явився суперник».
Відтак скрипаль вказав на три пальми в горщиках, що стояли на сцені. Негайно з’явилися три помічники, які уважно прислухалися до пальм. Анічичирк! Цвіркун замовк. Але щойно скрипаль почав грати, як цвіркун продовжив набридливий спів. Довелося його «евакуювати»: на прохання соліста пальми винесли і він продовжив концерт, як завжди під бурхливі оплески.
Цим скрипалем був Айзек Стерн (1920-2001) – один із найпопулярніших персонажів зі світу класичної музики, який впродовж кар’єри зробив неймовірні 100 записів понад 200 творів 63 композиторів.
Рецензенти відзначали його «тонкий артистизм, емоційність, що поєднується зі шляхетною стриманістю вишуканого смаку, феноменальне володіння смичком. У його грі вражає рівність, легкість, необмежений діапазон звучань, чудові, мужні акорди, багатство чудових штрихів, від широкого detache до ефектного staccato. Він вміє знаходити своєрідне звучання не тільки для творів різних епох і авторів – в межах одного твору звук його скрипки перевтілюється до невпізнання».
Айзек Стерн народився в Кременці у 1920 році і приїхав з батьками в Америку, коли йому було десять місяців. Виріс і здобув освіту в Сан-Франциско.
З мемуарів Айзека Стерна «Мої перші 79 років» про дитинство і початок кар’єри:
“Одного жовтневого ранку 1937 року я сів у двоповерховий автобус на 72-й вулиці Мангеттена і зник. Мені було 17 років.
Після цього, впродовж шести годин, ніхто не знав, де мене шукати: ні моя мати, яку я залишив у нашій квартирі навіть не повідомивши, що йду, ні наші друзі. Автобус їздив вниз-вгору по Мангеттену, від Вашингтон-Сквер до Вашингтон-Хейтс і назад, а я зовсім не уявляв собі, що робити.
Я сидів у верхньому відділенні, пильно вдивляючись у вулиці, одночасно не звертаючи на них жодної уваги. У моєму житті настав критичний момент, і мені необхідно було побути на самоті. Голова була забита рецензіями на мій перший виступ в Таун-холі ввечері 10 жовтня. Рецензії, думав я, були розгромними.
Я сподівався, що дебют в Таун-холі стане для мене моментом прориву, початком кар’єри скрипаля-соліста. Замість цього нью-йоркські критики пропонували мені повернутися додому і ще трохи позайматися: мовляв, ще повчитися гарцювати на коні. І, сидячи в цьому автобусі, я не переставав питати себе: чи варто мені продовжувати спроби стати солістом, чи варто пристати на одну з багатьох пропозицій про роботу, які я отримав від оркестрів в Нью-Йорку, з такою зарплатнею, про яку я ніколи і не мріяв, тим паче, що така кількість грошей могла б дати впевненість у завтрашньому дні для моєї сім’ї?
Сім’я
На цей концерт в Таун-холі я приїхав із Сан-Франциско, де виріс і жив зі своїми батьками та молодшою сестрою Євою. Мій батько, Соломон – досить сувора людина, йому тоді було трохи більше сорока – народився в Києві. Є його фотографія, де він виглядає модно, з еспаньйолкою, в чоботях і розстібнутій шовковій сорочці, тримаючи в руках мольберт і пензель. Він походив із досить заможної родини, так само як і моя мати, Клара, яка була на сім років молодша за нього. Вона народилася в Кременці, невеликому місті на російсько-польському кордоні. В той тиждень, як я народився, мама отримала стипендію на те, щоб вчитися співу в Санкт-Петербурзької консерваторії, якою тоді керував відомий композитор Олександр Глазунов. Для того щоб вчитися в Санкт-Петербурзі в той час, їй довелося б носити жовту зірку: таке правило існувало тоді для євреїв, які жили поза «смугою осілості». В буремні часи з 1918 до 1920 Кременець постійно переходив з рук в руки. Я народився там 21 липня 1920 року. Це був польський період тривалістю у два тижні.
Посеред громадянської війни і майже відразу після невдалого більшовицького вторгнення в Польщу, мій батько зробив собі польський паспорт і візу до Сполучених Штатів. За паспортом його професією було «художник», а постійним місцем проживання – Кременець. Після багатомісячної поїздки через Сибір і Тихий океан, ми прибули в Сан-Франциско.
З усього того, що розповідали мені батьки про своє життя в Кременці, навряд чи було щось, що свідчило про суворе дотримання єврейських традицій. Релігія не грала в житті моєї родини ніякого значення. Професійної освіти у мого батька не було. Він дещо знав про фарби, тому зайнявся фарбуванням будинків і в кінці життя сильно страждав від отруєння свинцем. Любив чорнослив і гарячий шоколад і пив каву. Точніше сказати, він пив цукор і додавав в нього трохи кави. Звичайний його сніданок складався з яєць, сосиски і гарячих тостів з джемом – що, мабуть, зіграло не останню роль в тому, що, врешті-решт, у нього розвинулася виразка. У роки Великої депресії він ходив від хати до хати, продаючи каву MJB. Іноді, в найгірші часи кризи, коли нам бракувало грошей навіть на їжу, ми отримували харчовий пайок у вигляді банок без наклейок, про вміст яких можна було дізнатися тільки після того, як їх відкриєш.
Пам’ятаю, що моя мама іноді співала, а батько акомпанував їй на фортепіано. Коли мені було шість років, я почав брати уроки фортепіанної гри, незадовго до того, як народилася моя сестра, Єва. У той час ми жили приблизно в трьох кварталах від північної частини парку Голден Гейт. У будинку навпроти жила сім’я Коблик, з якої дружили мої батьки. У них був син на ім’я Натан. Коли мені було вісім років, Натан вже щосили грав на скрипці.
Перша скрипка
Я часто говорю про те, що не було такого, щоб я одного разу повернувся додому з концерту і почав благати про скрипку. І точно не пам’ятаю, щоб у віці п’яти або шести років я почав підбирати мелодії на фортепіано. Нічого такого не було, нічого таємничого або романтичного. Мій приятель Натан Коблик грав на скрипці, тому і я теж хотів грати на скрипці. Не можу пригадати, як виглядав Натан Коблик в дитинстві. Дорослий Натан був високим, худим, з довгим носом і зі страдницьким, сардонічним виразом обличчя. Він протягом деякого часу працював страховим агентом, а згодом став хорошим скрипалем в оркестрі Сан-Франциско.
Не пам’ятаю, як до мене потрапила перша скрипка. Найімовірніше, мені її купили батьки. Маленьку таку скрипочку. Деякий час у мене був один учитель, потім ще один, і ще один. Ці вчителі, жоден з яких не приніс особливої користі, визнавали, що я вчуся швидше, ніж мене вчать, розвиваюся стрімкіше, ніж вони розраховували. Я наполягав на тому, щоб продовжувати заняття скрипкою, не тому що я був особливо обдарований і любив цю справу, а тому, що Натан Коблик також продовжував грати. Мої батьки звернулися за порадою до знайомих. Раптово, з невідомої для мене причини, я був зарахований в недільну школу при відомій в Сан-Франциско синагозі. Я виявився вельми здібним учнем, швидко навчився читати на їдиш і став найкращим знавцем їдиш в класі. Те, що я не розумів ані слова з того, що читав – справи не стосувалося.
Кантором в храмі працювала людина на ім’я Рубен Ріндер. Він був дуже хорошим кантором старої школи, і любив музику. Одного разу я грав в храмі на скрипці. Кантор Ріндер випадково почув мою гру і раптово зрозумів, що у мене є певні задатки. Він також знав, що у моєї сім’ї немає грошей на уроки, тоді нам ледь вистачало просто на життя. Тому він вирішив поговорити про мене з однією жінкою.
Тепер я можу лише здогадуватися про те, як все складалося насправді, а тоді я навіть не замислювався про це. Храм Еман-Ел був заснований в 1850 році німецькими євреями. Будівля, в якому знаходилася недільна школа, було побудовано в 1925 році багатими і впливовими людьми, людьми, які зналися на мистецтві, які підтримували симфонічний оркестр Сан-Франциско, оперний театр Сан-Франциско, а також консерваторію Сан-Франциско. Однією з цих людей була жінка на ім’я Люті Д. Гольдштейн.
Вона була дуже привабливою жінкою. Носила довгу спідницю, білі рукавички, маленький чорний капелюшок, іноді з вуаллю, що прикривала обличчя з витонченими рисами, з посмішкою напоготові. У неї не було ніяких родичів, окрім сестри. Обидві сестри жили не в будинку, а, наскільки я пам’ятаю, в готелі Марк Гопкінс. Пам’ятаю також, що Люті Гольдштейн їздила на Кадилаку з особистим шофером. Оце так! Вона була серед тих, до кого консерваторія, оркестр і оперний театр завжди зверталися за підтримкою. Кантор Ріндер запропонував, щоб я їй зіграв. І вона поставилася до мене з усією можливою теплотою, підтримала і фінансово, і по-людськи. Саме вона звернула на мене увагу консерваторії і протягом багатьох років підтримувала мої музичні пошуки.