Другий сезон подкасту «Після паузи» присвячений українським музикантам-військовим, що повернулися з фронту. Піаніст і викладач Микола Дорош до повномасштабної війни будував міжнародну кар’єру. Від навчального центру у Великій Британії до морської піхоти й офіцерської посади — його історія розповідає про різку зміну професії і самоідентифікацію.
У цьому інтерв’ю ветеран, що мав позивний «Іспанець», говорить про адаптацію до армії, втрату і повернення музики, побратимів і досвід, який змінює уявлення про дисципліну, свободу і сенси.
Авторка та ініціаторка подкасту Дзвенислава Саф’ян поспілкувалася з Миколою. Публікуємо текстову версію цієї розмови.
Як ви стали військовим?
Микола Дорош: Історія досить прозаїчна. У червні 2023 я поїхав оновлювати дані і тоді ж мене мобілізували. Звичайно, це був певний шок, бо я думав, що матиму якийсь час на адаптацію, час, щоб підготувати дружину тощо. Але того ж дня я отримав повістку, а наступного опинився в навчальному центрі.
Там я пробув близько двох тижнів, потім нас відправили до Великої Британії на БЗВП, а після повернення — знову в навчальний центр на фахову підготовку. Увесь цей початковий етап тривав приблизно 65–70 днів.
У цей період я намагався потрапити в оркестр, бо не міг повністю відмовитися від себе як музиканта. Навіть ходив на репетиції, мене іноді відпускали з занять на пів дня. В армії все дуже ієрархічно: прийшов наказ, і мене разом з іншими відправили у морську піхоту. Це було 1 вересня 2023 року.
Я став мінометником. У складі батальйону є мінометна батарея, яку інколи називають «малою артилерією», і вона прикриває піхоту. Я був у складі такої батареї в одному з батальйонів. Морська піхота сьогодні виконує ті самі завдання, що й інші підрозділи. Ми не маємо вибору діяти «суто на морі» чи у водному середовищі — завдання визначаються потребами фронту.
Чим британський досвід відрізнявся від українського навчання?
Микола Дорош: У мене не було повноцінного досвіду порівняння, бо я не служив раніше. Але навіть із короткого спостереження в навчальному центрі й перебування в Британії мене найбільше вразило ставлення військових одне до одного. У нас, на жаль, ще залишаються певні радянські пережитки. Там я побачив інший стандарт взаємодії з підлеглими — це мене справді вразило. Друге — мені було цікаво перевірити себе: чи зможу я, як музикант, увійти у військову систему, витримати фізично.
Крім цього, часом я допомагав перекладачам під час занять, бо в них було велике навантаження, а я знав іноземні мови. Іноді я інструктував групу разом із ними. Можливо, через це я виконував обов’язки командира відділення в той час. Мені загалом дуже сподобався цей досвід, хоча він був важким фізично й психологічно.
Чи була можливість займатися музикою під час служби, навіть у відпустках?
Микола Дорош: До моменту усвідомлення, що я вже не матиму реальних шляхів повернення до музичної кар’єри в межах армії, я ще робив спроби. Але згодом повністю від цього відмовився. У відпустках я вже не мав бажання сідати за інструмент, бо не хотів психологічно травмувати себе. Я вирішив: якщо я в армії — я маю повністю включитися в цей процес.
Згодом була ще одна спроба, коли ми з бригадою були на відновленні. До нас приїжджав оркестр морської піхоти. Я тоді підійшов до диригента, ми обмінялися контактами, я показав відео. Вони якраз шукали піаніста, але командир не відпустив.
Пам’ятаю, коли командир отримав «відношення» на мене (документ, де інша частина просить перевести військовослужбовця до її складу), він сказав: «Це добре, але твій інструмент зараз — труба 120 калібру». Це стало нашим внутрішнім жартом. І після цього я вже остаточно прийняв свою роль.
Чи впливала музична освіта, дисципліна на вашу військову адаптацію?
Микола Дорош: Найскладніше для мене було навчитися просто чекати й нічого не робити. У мене є звичка постійно щось вивчати, але в армії дуже багато часу, коли ти просто маєш бути присутнім і нічого не робити. Це, мабуть, було найважчим — нудьга і відчуття «втрати часу». Я навіть іноді слухав музику, щоб залишатися в контакті з собою. Але займатися музикою вже не було можливості.
Водночас дисципліна, яку дає музика, і певна витривалість усе ж допомогли адаптації. Було легше прийняти принцип: є обов’язок — його треба виконувати.
Якими були ваші побратими, чи були серед них музиканти? Як знаходили спільну мову? Яку музику слухають в армії?
Микола Дорош: Загалом армія — це зріз суспільства, дуже різне середовище. Там зустрічаються люди з абсолютно різних професій і соціальних статусів. Спочатку музикантів у підрозділі не було. Мені довелось познайомитись з репертуаром, який слухають військові — на той час це популярні Клавдія Петрівна, Skofka тощо.
Музикант — це екзотична професія для армії, але це нічого не означає. Так, перехід з іншої сфери мислення ускладнює опанування складної техніки чи озброєння — але, можливо, надалі навіть навпаки дає перевагу.
Перед тим я викладав музику дітям, а з ними треба підбирати слова. В армії ж усе відбувається дуже прямолінійно і жорстко. У мене відбулася особиста трансформація, тому що ти не обираєш, з ким сидиш у бліндажі. Ти змушений знаходити взаєморозуміння з людиною, і сама ситуація до цього підштовхує і «приземляє». Свої стереотипні уявлення ти мусиш подолати і навчитися працювати з цими людьми, іноді навіть по-справжньому їх полюбити, бо у вас одна спільна мета.
Як виглядав ваш режим служби? Що найбільше запам’яталося?
Микола Дорош: Весь період служби був дуже динамічним. З часом ти проходиш навіть кар’єрний розвиток усередині армії. Я для себе вирішив: якщо я вже тут — я маю робити максимум. Без «косіння», без відсторонення. Якщо я солдат — я солдат.
Перші виїзди восени 2023 року були найважчими. Були переживання, чи збережу я руки. Міномет 120-го калібру — це важка система, близько 240–250 кг у зібраному вигляді. І все це доводиться переносити по частинах. З часом я звик і заспокоївся. Перестав постійно про це думати — з’явилися більш нагальні речі: вижити і виконати завдання.
Після цього виїзди стали регулярними. Я був командиром мінометного розрахунку, бо пройшов фахову підготовку і вважався спеціалістом. Ми потрапили в морську піхоту в момент контрнаступу: спочатку Донбас, потім Херсон, пізніше Торецьк, і знову південь Донбасу перед моїм звільненням.
Що вам допомагало тоді? Ви вірите в Бога чи в іншу ідею, чому саме боротися необхідно?
Микола Дорош: Тут немає однієї відповіді. Якщо сказати, що тільки віра у краще — це буде занадто спрощено. Я б описав це як поєднання кількох внутрішніх складових… Скажімо, перше — це просто бажання жити, яке тебе веде. Ти хочеш повернутися додому, бо у тебе є там певні сенси. Ти хочеш виховувати дітей і жити.
Друге — це віра. Я віруючий. І в мене завжди з собою була вервиця (спеціальна мотузка із зав’язаними вузликами або нанизаними намистинами, що використовується християнами для зосередження під час молитви — Д.С.), яку я ніколи не забирав з кишені. Я її возив з собою постійно. Перед виїздом це був своєрідний ритуал: помолитися з вервицею. Далі, коли я не працював як командир розрахунку, а вже був командиром взводу, офіцером, в мене теж вона була завжди при собі, але я молився не за себе, а за своїх хлопців.
Інші складові — це, мабуть, якесь усвідомлення, що ти мусиш тут бути і ти мусиш це пройти, з чим би ти не стикнувся. Я проводив паралелі зі своїм корінням: дід був репресований, його батьки, і брати, і сестри з різних сторін.
Тому в мене завжди було усвідомлення, що ця боротьба за незалежність — це щось споконвічне, і ти як нащадок стаєш учасником цих подій у свій момент.
Для мене в той час не була важливою моя професія музиканта. Я вже сприймав себе як продовження цієї боротьби: така моя міні-місія, завдання.
Згадую, як я сидів під час виїзду десь на 6–7 день, і роздумував над XX століттям, яке було дуже трагічне для української культури. І митці Розстріляного відродження, і Леонтович, і Хоткевич, і Барвінський — вони всі безпосередньо відчули російську агресію на собі.
Читайте також: Василь Барвінський: композитор без меж
Тоді я зрозумів: попри свою, скажімо, «делікатну» професію, я зараз маю право і честь постояти за свою Україну. Після цього в мене відпали думки, що музикант і армія — це щось різне. Все зійшлося, і мені навпаки стало веселіше, тому що я маю змогу захищатися зі зброєю. Їх тоді ніхто не запитував — вони просто були жертвами.
Ви згадали, що ви були командиром мінометного розрахунку, а потім стали офіцером. Як відбувається цей рух по кар’єрі? Як змінилися ваші обов’язки?
Микола Дорош: Коли я відпрацював уже рік як командир міномета і при цьому старався робити свою роботу добре, командир, який спостерігав за мною, дав рекомендації нагору. У людей, що мають вищу освіту, бойовий досвід, є шанс зростати по військовій кар’єрі.
У моєму випадку це було після того, як я був уже т. в.о. командира взводу (головним сержантом взводу), надалі мене відправили на офіцерські курси у військову академію. Завжди, коли я за щось берусь, я хочу вивчити це більш глибоко. Мені було всього мало. А повернувся я вже на посаду командира взводу і був на цій посаді до звільнення.
Мій досвід не є чимось унікальним. Насправді, багато людей із різних професій залучені до армії. Один із таких випадків: під час навчання у військовій академії зі мною був хлопець, який до того вчився на режисера в США і не мав попереднього стосунку до армії. Його роботи були справді дуже талановиті, але коли почалася війна, він приїхав служити.
Звернімось до вашого цивільного минулого. Як почалося захоплення музикою? Що було далі?
Микола Дорош: Я народився у селі Бачів Львівської області, це фактично стик трьох областей: Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Але ми переїхали в місто Калуш з сім’єю. Я рано почав займатися музикою, мабуть, з подачі мого діда, який був самоуком і грав практично на всіх інструментах: скрипці, баяні, на духових, на цимбалах. Взагалі в сім’ї дуже любили музику. Моя мама співала на весіллях.
Я пішов у музичну школу. Вибрав фортепіано. Мені це легко давалося. І я, мабуть, перші роки взагалі не думав, чи буду я концертувати далі. Пам’ятаю момент, коли вже стояв вибір вступу до училища. Була розмова з викладачкою і її спроба мене відмовити, тому що викладачі заробляють мало, і перспективи, мовляв, немає. Однак вирішив вступати всупереч цим відмовкам. Я хотів чогось більшого.
В училищі в мене ніби відкрилися очі на те, скільки треба часу на заняття, і що насправді я майже нічого не вмію. Зараз це звучить вкрай дивно, але на той час ми дуже активно включали російську музику в репертуар. Мені подобалися Рахманінов, Скрябін — тому що це фактура, яка мені давалася відносно легко. Дуже подобалися Бах, Брамс. У музику Баха я занурювався як у систему — намагався «докопатися» до його музичної логіки.
Консерваторія дуже розширила мій кругозір і дала внутрішній поштовх відкривати для себе українську музику. Я почав свідомо звертатися до українських композиторів, бо зрозумів, що дуже багато музики не виконується і є маловідомою. Це стало внутрішньою установкою. Я багато грав Людкевича, Барвінського, Ревуцького, особливо це було в концертмейстерському класі, де українська музика звучала постійно. Пізніше, вже в Іспанії, ми з дружиною навіть зробили концерт української музики. Викладач спочатку ставився скептично, але потім почав просити більше нот.
Під час концерту української музики в Валенсії, 2017
Після Львівської музичної академії я мав рік перерви, потім вступив до консерваторії в Іспанії. Паралельно працював, викладав і виступав у різних проєктах, у тому числі джазових (ще з третього курсу у Львові я виступав з гуртами джазової музики — в Штуці, Дзизі і т.д.).
В Іспанії (2016–2018) я також працював концертмейстером балету. Це була школа класичного балету: я грав вальси, оперні фрагменти, матеріал для вправ і екзерсисів. Також я працював у ресторанах, викладав навіть для іспаномовних дітей і заробляв цим на навчання. Через два роки ми вирішили повернутися, бо Іспанія хоч і причарувала своїм розслабленим ритмом, кліматом і культурою, але хотілося фінансової стабільності.
Після цього ми поїхали працювати в Арабські Емірати (2018–2020) як викладачі музики. Це була приватна школа англійської системи з величезним навантаженням: шість робочих днів на тиждень, постійні переміщення між філіями, різні учні.
У 2020 році ми повернулися до Львова через пандемію, закінчення контракту і сімейні обставини — хвороба мами та вагітність дружини першою донькою. Повернувшись, я знову почав працювати: викладання, концертмейстерство, онлайн-школа. Батьківство дуже сильно вплинуло на мене: воно змінило пріоритети, дало інший сенс. Життя стало більш структурованим і підпорядкованим дітям.
Як діти переживали розлуку з вами під час мобілізації?
Микола Дорош: Це був стрес для дружини і для старшої доньки Терези також, яка була дуже прив’язана до мене і довго не розуміла, куди я поїхав. Все-таки 2 роки і 4 місяці – це дуже ранній вік, щоб щось усвідомлювати. А молодшій доньці Меланії було 4 місяці, коли я мобілізувався. У січні цього року народився син Северин, і з березня я повернувся до родини.
Зараз ви працюєте в Центрі національного спротиву?
Микола Дорош: Так, це комунальне підприємство Львівської обласної ради, де я працюю як інструктор навчальних курсів для цивільного населення. Це не можна назвати повноцінною військовою підготовкою — скоріше базові знання, є теорія і практика. У кінці — стрільби і сертифікат. Викладаю міжнародне гуманітарне право. Це дуже вузька, але важлива дисципліна. Цивільні надзвичайно активно дискутують і ставлять багато питань. Мене запросили туди, бо після майже трьох років служби, маючи знання, досвід, я шукав спосіб залишитися в мілітарному середовищі, але вже не як військовослужбовець.
А як повертались до музики?
Микола Дорош: Це виявилось просто: треба було вивчити репертуар у музичній школі, куди я також влаштувався. Я прийшов і попросив відпустку, але мені сказали, що через два тижні іспити, і виходу не було — я одразу повернувся до роботи концертмейстера.
Переживши весь цей період, відкладаючи життя, ми все-таки вирішили купити акустичний інструмент додому. Старша донька вже пробує грати, але ми її спеціально не навчаємо — вона нас як викладачів не сприймає. У дружини з’являються ідеї відкрити музичну школу в майбутньому.
Які ваші музичні плани?
Микола Дорош: Хочу більше сфокусуватися на українській музиці як виконавець. Після всього пережитого. Амбіції притупляються батьківством, але всередині ця думка жевріє: потрібно займатися тим, на що ти вчився.
***
Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Читайте також:
- «Після паузи» #1: Музикант і ветеран Стас Невмержицький
- «Після паузи» #2: Ольга Рукавішнікова. Військовослужбовиця, скрипалька, диригентка
- «Після паузи» #3: Євген Петров. Військовослужбовець, композитор