Подкаст «Після паузи» присвячений українським музикантам-військовим, що поступово повертаються в цивільне життя. Гостею другого епізоду стала Ольга Рукавішнікова — українська музикантка та військовослужбовиця (позивний «Каратист»). Вона почала грати на скрипці з дитинства і мала активне музичне життя до повномасштабного російського вторгнення.
З перших днів великої війни, перебуваючи на навчанні, Ольга добровільно пішла служити у територіальну оборону як гранатометниця. Під час бойових дій вона дістала важке поранення, внаслідок якого втратила око. Після тривалого лікування Ольга повернулася в стрій та продовжує свою службу у 411 полку безпілотних систем «Яструби», а також виступає на сцені.
Авторка та ініціаторка подкасту Дзвенислава Саф’ян поспілкувалася з Ольгою. Публікуємо текстову версію цієї розмови.
Ми спілкуємося 21 січня. Ти в Києві, а ще вчора була на сцені. Як тобі вдається поєднувати ролі скрипальки, диригентки, постійні роз’їзди та військову службу? Як ти взагалі зараз?
Насправді це складне запитання, на яке я й сама не завжди маю відповідь. У мене все як завжди: виходить — і добре. Більшу частину часу я проводжу зі своїми в Запорізькій області. Приїжджаю в Київ не так часто, але іноді все складається влучно.
Розкажи детальніше про вчорашній концерт. Це був захід до Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту.
Мені вдалося продиригувати «Адажіо» Барбера. Це була моя давня мрія. Я грала цей твір в оркестрі ще років десять тому, і він мені тоді надзвичайно припав до душі.
Зараз Барбер звучить неймовірно актуально — і по музиці, і по настрою. Цікаво, що це був мій перший виступ у Філармонії саме як диригентки. До цього я багато разів виходила на цю сцену з інструментом, а як диригентка виступала на інших локаціях. Те, що все збіглося саме так — дебют у Філармонії і одразу Барбер — для мене дуже знакова подія.
Як ти готувалася в умовах служби? Чи мала час на партитуру?
«Нормально» — це не про мене, тому підготовка була специфічною. Я перебувала не в Києві, а на місці своєї служби. Мені вдалося купити синтезатор «Yamaha» в місцевому магазині, щоб просто мати інструмент під рукою. Партитура була зі мною, її нескладно знайти.
Але головне — це робота з інструментом. Барбер — це не та історія, яку можна вивчити, слухаючи запис. У кожного виконавця він звучатиме інакше, тому треба відчувати кожну ноту самостійно. До речі, на самому концерті партитура хоч і була на пульті під час репетиції, але під час виступу вона залишилася в артистичній — я диригувала напам’ять.
Ми познайомилися в Національній музичній академії, у класі загального фортепіано Наїди Парпачівни Магомедбекової, і ти вже тоді була неймовірно рішучою, зацікавленою пробувати нове. Це була твоя друга освіта?
Не зовсім так. Диригування було в планах завжди, я займаюся ним десь із восьмого класу десятирічки. Просто був потрібен час і досвід. У консерваторії я закінчила бакалаврат як скрипалька, а потім паралельно вступила в магістратуру по скрипці та на бакалаврат по оперно-симфонічному диригуванню. Цей бакалаврат якраз закінчився рік тому.
Не секрет, що до повномасштабної війни для багатьох музикантів, особливо скрипалів, було звичним брати в програму музику російських композиторів — чи то на конкурс, чи то на концерт загалом. Як ти ставишся до тих українців, які досі продовжують цю практику — діючи за інерцією або спеціально підтримуючи виконання цих творів?
Так, раніше в мене так само в програмі було багато творів композиторів родом з цієї країни. Але, на мою думку, на даний момент ця музика не на часі. Я особисто зараз на конкурс твір російського композитора не візьму. Але це мій вибір.
Розкажи про своє навчання.
Власне, навчання на скрипці я почала у 4 роки саме в десятирічці. Тоді це називали «нульовкою». У мене було два нульових класи. Коли мені було п’ять (у другій «нульовці»), відбувся мій перший виступ у Філармонії.
Пам’ятаю, на концерті в п’ять років ми грали з піаністом Колею. Йому було аж шість, він уже був у першому класі. Нам подарували по великому ведмедику. Поки поважні політики виголошували промови зі сцени, ми з Колею просто стояли поруч і гралися цими іграшками. Нам було абсолютно байдуже, що це сцена Філармонії і навколо серйозні люди. У нас був спільний виступ і ведмедики — що ще треба дитині?
У десятирічці багато чого було. Кілька років займалася органом у Володимира Кошуби. Побували в руках і духові інструменти. На альті навіть був сольний виступ з оркестром у Миколаївській філармонії.
В 11-му класі я вже була концертмейстеркою других скрипок, але часто працювала з усім оркестром. Тоді школа запропонувала мені лишитися працювати з ними після випуску. Мені ще й 18 не було, коли я почала там офіційно працювати на першому курсі конси, але це вже нюанси.
Водночас всі ці роки ти також серйозно займаєшся бойовими мистецтвами: кікбоксинг, бокс і карате. Як це поєднується з музикою? Пам’ятаю, Наїда Парпачівна трохи сварилася.
Сварилася тільки тоді, коли я приходила за тиждень до концерту з розтягнутою рукою. Казала: «Ти що, прикалуєшся?». Але на концерті все завжди було нормально.
Спорт на серйозному рівні з’явився у восьмому класі. Ми переїхали ближче до школи, і я «пробила» вдома дозвіл на тренування, мотивуючи це тим, що ми зекономили час на дорогу. Мама боялася боксу, тому я пішла на карате, але боксом займалася паралельно — просто про це не всі знали.
Під час війни спорт буквально врятував мені життя. Під час крайнього поранення уламок влучив у шийний хребець. Він і зараз там, усередині. Лікарі сказали, що уламок міг повністю перебити хребет і зробити мене «овочем», але мене врятували м’язи шиї. Через постійні тренування вони були настільки закачані, що втримали цей уламок. Та й психологічно бойові мистецтва вчать дисципліні та спокою з холодним розумом. На війні це першочергове.
Ти пішла на війну в перші дні повномасштабного вторгнення.
24 лютого я прокинулася на 16-му поверсі від вибухів. Ми з мамою ще ввечері 23-го жартували про чутки, були впевнені, що нічого не буде. Але зранку я просто сказала, що піду у військкомат «стати на облік». Насправді я знала, що не повернуся. Вже на другий день ми встигли трохи постріляти.
Перший бойовий виїзд був у травні 2022-го в Комишуваху (Луганська область). Там було перше поранення — осколок у голову по дотичній траєкторії. Пощастило неймовірно, бо прямо на те місце, де я хотіла впасти секундою раніше, було пряме попадання. Кров хлинула з-під кепки, мене евакуювали по дорозі, яка прострілювалася наскрізь. Евакуювали у тоді ще наш Бахмут.
Були й інші історії. Зокрема, як виникла назва нашого підрозділу «Загін самогубців» — це з контрнаступу на Харківщині, Чугуївський район. Ми мали наблизитися до окупантів у «сірій зоні», щоб відвести вогонь на себе, поки інша група піде на штурм. Підійшли приблизно на 300 метрів, залягли біля лісосмуги просто в полі. Нас крили всім, чим можна, а ми лежали й анекдоти травили на розслабоні. Кулі свистять перед очима, а нам весело. Найцікавіше, що за той вихід у нас не було жодного «трьохсотого» — чистий фарт.
Як ти знаходиш сили та мотивацію повертатися після поранень?
Було одне справді серйозне, там залишилось одне око. Інші — середні, декілька легких. Після них можна абсолютно без проблем повернутися, принаймні, на мою думку.
Що змушує завжди повертатися? Спершу — звичайна мотивація нормального громадянина України: до нас прийшли, я не можу стояти осторонь, коли намагаються забрати мою землю, вбивати рідних людей.
А потім до цієї мотивації додалося ще й особисте. Бо, як не крути, є чимало друзів, яких уже немає, які лишилися там. І ти кожен раз відчуваєш, що є за кого відповідати, є за кого помститися.
Як сталось поранення ока?
З оком усе супер — стовідсотково! Я про праве (сміється). А лівого немає — «just a piece of glass». Там стоїть імплант, за ним ще якась залізяка, яка вже вросла в тканини.
Я до всього ставлюся з гумором. Тепер у мене є «запаска». У мене третє око завжди з собою (дістає протез із кишені). Його малювали з мого правого, тому якщо я не скажу, люди навіть не розуміють, що щось не так. Я часто жартую як тільки можу: «Я так, одним оком гляну» або «Тепер я можу подивитися на себе зі сторони».
Як зараз виглядає твій типовий день на фронті?
Зараз я значно рідше виїжджаю безпосередньо на позиції. Переважно працюю дистанційно — займаюся налаштуванням бортів, іноді маю справу зі снарядами.
У Запоріжжі я ще й ходжу на бокс. Мені дуже пощастило знайти класний зал із чудовим тренером, з яким ми регулярно займаємося. Зранку їжджу туди перед роботою, бо робочий день у нас починається трохи пізніше. Тож встигаю заїхати в зал, потренуватися, виплеснути напругу. А вже після цього з прекрасним настроєм їду на свою службу. А ще готуюсь вступати до магістратури музичної академії цього року.
Потроху ти повертаєшся на концертні виступи.
Так, вже за час війни я виступила у Карнегі-Голі. Випадково склалося. Ми грали в оркестрі з Анною-Софією Муттер на підтримку України, я сиділа за першим пультом перших скрипок. В програмі була Дев’ята симфонія Бетховена, «Список Шиндлера», «Prayer for Ukraine» Сильвестрова. Диригував Крістоф Ешенбах. Не знаю, як я тоді виграла все це, бо руки після поранень працюють не ідеально, але вийшло.
Також виступала на Каннському фестивалі, в штаб-квартирі НАТО, познайомилася зі Стінгом. Але, чесно кажучи, коли я на таких виїздах, мої думки завжди в підрозділі, з моїми пацанами. Я зможу оцінити ці події лише тоді, коли стану більш «цивільним персонажем».
Береш скрипку з собою в Запоріжжя?
Скрипку я на фронт не беру. Їй понад 250 років, це голландський майстер… В Запоріжжі занадто небезпечно. Нещодавно над нашим будинком міняв траєкторію «шахед». Ми з побратимом на автоматі вилетіли в коридор і впали обличчям у підлогу. Через секунду прилетіло в сусідній будинок. Скрипка такого ризику не варта.
Що тебе найбільше вразило за час війни?
Насправді таких епізодів було багато… Один з них — Серебрянський ліс, 2023 рік. До окупантів — 100 метрів. Обстріли кожні 10–60 секунд. Пряме попадання в сусідній окоп за п’ять метрів від мене. Я вилізла, почала відкопувати побратима. Він був засипаний піском по груди, притомний, але голова була розбита так, що мозок буквально стікав мені на руки. Ми його дістали, перев’язали, несли до евакуації, але він помер у нас на руках.
У такі моменти ти розумієш: ти робив усе можливе й неможливе, щоб врятувати життя, а врешті просто евакуюєш тіло. Але це війна. Все, що лишається — це відповісти за тих, хто пішов, і ніколи про них не забувати.
***
Подкаст виходить за сприяння Фундації польсько-німецької кооперації
У 411 полку безпілотних систем «Яструби», в якому служить Ольга Рукавішнікова, триває збір на евакуатор-маніпулятор для евакуації пошкоджених авто, які неможливо транспортувати звичайним способом. Підтримати збір можна за посиланням.
Читайте також:
- «Після паузи» #1: Музикант і ветеран Стас Невмержицький
- «Він брався за все, де міг бути корисним». Пам’яті музиканта і воїна Ігоря Воронки
- Оркестр морської піхоти в російському полоні. Історія визволеного музиканта