У корсети затягувалися не тільки жіночі талії, але й можливість жінок емоційно реагувати на події та дії, які не мали би відбуватися. Я дійшла висновку, що так зване «жіноче божевілля» (не «істерія», тут є невеличка різниця) було єдиним можливим ключем до свободи самовираження. Тільки чомусь після таких сплесків до героїні за сценарієм розвитку подій завжди приходила смерть. Або принаймні смерть була невідворотною.
Ще у середньовічній та ренесансній культурі жіноча божевільність як елемент поведінки пов’язувалася із екстазом, спричиненим святим таїнством, одержимістю — поневоленням жінки темними силами (відьма, демон) або гріхом — спокусою. Жінка, котра виходила за межі поведінкових норм, сприймалася або як загроза, або як елемент вищих сил, небесна посланниця. Божевілля було єдиним зрозумілим поясненням. Жінка була показана енергетично сильною, привабливою, сексуальною, навіть небезпечною.
Це змінилося із настанням романтичної епохи, коли природна дикість, інтуїтивність жіночої натури перетворилася на естетизований, повітряний образ героїні, яка чекає або 500 сторінок роману, або останнього акту опери, щоб нарешті сказати, що їй не подобається і як з нею не можна, а потім одразу ж і помирає.
Романтизм затягнув жіночий образ у тотальну емоційність та безпорадність. Почуття стали такими важливими і складними, що жінка не могла зносити їх: звісно, їй легше було або втратити свідомість, або просто вмерти (насправді ж, у реальному житті та в поведінкових канонах у суспільстві такий трюк, як втрата свідомості, використовувався жінками спеціально, коли потрібно було уникнути неприємної розмови, спекатися непотрібного візитера чи просто зникнути зі світської події. Звісно ж, така поведінка була прийнятною і не викликала зайвих запитань).
Повернімося до героїнь. Соціальна безпорадність жінки диктувала те, що лише чоловіки могли робити вибір, боротися, мститися, героїчно гинути. Героїням лишалося або збожеволіти, або вмерти, або обидва варіанти. Оберіть свій! Насправді ж так зване «божевілля» допомагало показати жінку незалежною від норм, сексуальною, справжньою, але, певною мірою, контрольовано, бо божевілля — це ж хвороба, а що можна вимагати від хворої людини. До того ж, естетика красивого страждання створювала певний мистецький образ, що згодом став традиційним.
Сцени жіночого божевілля в опері, як і в літературі, для мене завжди були синонімом до слова «свобода»: тебе і так всі навколо вважають божевільною, дівчинко, ти можеш робити все, що тобі в цей момент до душі. Руйнуй, ламай, вбивай, кажи, що дійсно думаєш, не добираючи слів. Все одно це сцена божевільної.
Такі сцени створюють елемент несподіваного повороту подій, який можна було б пояснити на кшталт «мадам занадто вразлива, реагує перебільшено». Але тут завжди приховується дещо більше: безцензурність поведінки персонажки та будь-який бажаний композитором музичний розвиток. І ще раз: свобода. Сцени божевілля у будь-якій формі мистецтва знімають із героїні відповідальність — і кайдани.
Відверто кажучи, інтуїтивно мені завжди здавалася нелогічною естетика красивого та ніжного божевілля у романтичних героїнь. Певно, цьому посприяла і театральна традиції постановки, і сприйняття тих самих романтичних жіночих образів, тоді як прототипи стародавніх героїнь, як то Електра чи Медея, зображувалися не тільки божевільними, але й небезпечними — з вогняним нутром.
В оперному мистецтві сцени божевілля завжди стають важливою згадкою про соціальне пригнічення. Ось жінка, яку змушують обирати між обов’язком та коханням, що спричиняє й подальше божевілля (Лючія ді Ламмермур в однойменній опері Гаетано Доніцетті. Проте перед сценою свого божевілля героїня вбиває нелюбого чоловіка, за якого її змусили вийти заміж).
А ось жінка, яку не чують і не сприймають як людину, що має власний голос, тож божевілля стає єдиним інструментом привернення уваги до себе, своїх слів і думок (Офелія в опері Амбруаза Тома «Гамлет»). В іншому випадку жінка представлена заручницею системи влади, побудованої проти неї (Електра та Саломея в однойменних операх Ріхарда Штрауса, а також Електра в опері «Ідоменей» Моцарта). Або ж жінка показана як проекція чоловічого страху та фантазії (а не внутрішнього світу жінки).
Згадаймо Електру з опери «Ідоменей» Моцарта. Негативність образу героїні виявляється тоді, коли вона показує свою силу. Втім, її вивільнення настає саме через божевільність.
Музична мова божевільної героїні сповнена справжності і життя. Можна порушувати логіку музичного розвитку, виходити за межі, руйнувати форму. Сцена божевілля стає точкою неповернення: вона може привести до катастрофи, завершити розвиток образу героїні і показати зламаність світу чи системи.
Сцени жіночого божевілля завжди закінчуються смертю, адже такі героїні несуть загрозу патріархальній структурі. В небажанні жінки підкорятися нормам та правилам смерть як сценічне рішення дає змогу повернути порядок у світі. Смерть не дає розвинутися жіночій свободі і є таким собі способом ритуального очищення від тієї ж таки свободи.
Чоловіче божевілля некрасиве. Воно загрозливе. Божевільну жінку шкодують, божевільного чоловіка — бояться. Втрачаючи контроль над собою, чоловік ніби втрачає і контроль над системою. Його роль ставиться під сумнів, а безумство руйнує порядок. В героя, який проживає сцену божевілля, є більше інструментів до тваринного, живого, не декоративного прояву своєї надломленної сутності.
У романтичній опері образ божевільного героя майже відсутній, тому що чоловік — творець історії, рушійна сила. Визнати героя божевільним означає визнати втрату контролю та неробочість системи. З героїнею було простіше: її божевілля є всього лиш ознакою її слабкості.
Втім, навіть якщо божевільні сцени героїнь сприймалися як ознака внутрішнього надлому, чи не є вони проявом певної маніпулятивної поведінки? Часом несвідомої. Якщо суспільні норми створювали певний ментальний корсет, то збожеволіти означало врешті відчути себе вільною, непідвладною осуду — бо вона ж божевільна, лише божевільна! І якщо це ціна для героїні, щоб вийти за рамки тісного і відчути справжність свого існування та бажань, відчути свою силу і пекельний внутрішній вогонь, який може навіть і спалити, то це варто того, аби бути собою.
Читайте також:
- Марія від Джолі: інструкція до гри «Зібрати Примадонну»
- Та сама Травіата. Співачка Джузеппіна Стреппоні — тінь, яка творила історію
- Голоси кастратів: екстравагантний каприз чи провокативна необхідність