Богдан Івахів від минулого року — військовий Третьої окремої штурмової бригади. Раніше він працював диригентом Луганської філармонії у Сєвєродонецьку, а перед тим навчався у Національній музичній академії України. Ми були однокурсниками, сусідами в гуртожитку та залишилися хорошими друзями. До речі, саме Богдан був моїм першим «гостем» в жанрі інтервʼю задля залікового тексту, який загубився десь на фізичних носіях. Тоді розмова стосувалася студентських проєктів, ставлення до музики та іноді заглиблювалася в деталі партитур, бо саме це було важливим для нас.
12 березня цього року Богдан отримав поранення під Бахмутом і відтоді проходить реабілітацію. Цього разу ми записали тривалу розмову і подаємо її без скорочень, лиш з деякими літературними правками. Перед записом я пропонував Богдану почуватися вільно у висловлюваннях — і, в разі потреби, спокійно користуватися лайкою, яка не буде цензуруватися в тексті. Потреба виникла лише раз, тож у тексті тільки раз присутня нецензурована лайка.
Про життя у Сєвєродонецьку до повномасштабної війни
Я тобі якось говорив про те, що неясно, як писати інтерв’ю з людиною, з якою дуже добре знайомий. І зазвичай про найближчих людей найважче розповідати. Коли пишуть чиюсь біографію, то найближчі люди найбільше поза контекстом, бо розповідають про якийсь побут і таке інше. І тому мені важко тобі ставити питання, якщо чесно.
Та ти став, я ж відповім.
Почнімо з того, ким ти був до початку 22-го року? Де ти був, чим займався і яким був твій шлях?
З ким я був? (сміється)
Я до повномасштабної війни, з 2020-го року по 2022-й, був диригентом Луганської філармонії, і оскільки я був одним диригентом, то автоматично був і головним диригентом. Ну це така відносна штука. Звичайно, я був диригентом, але по факту я керував два роки оркестром Луганської філармонії.
Що це означає? Не просто пафосно «я керував», а дійсно все було зав’язано на мені. І практично кожного тижня, чи іноді раз на два тижні, був концерт з новою програмою. При чому досить не банальною, бо це був типовий симфонічний оркестр, який грав симфонії, симфонічні поеми, іноді були якісь вкраплення вокалу. Це прямо типовий філармонічний оркестр зразка Києва чи Харкова, а не звичайний обласний оркестр. Ось цим і займався.
Це цікава історія, насправді, тому що ти родом з Тернополя. З Прошови біля Тернополя, якщо точніше. Потім ти вчився в Києві і, зрештою, переїхав в Сєвєродонецьк і там майже два роки працював. Цікаве твоє сприйняття контексту цього міста взагалі. Бо зараз місто в окупації, але на той момент воно було дуже близько до фронту. І там була своя атмосфера. Які твої враження були тоді?
Це саме по собі місто атмосферне тим, що воно створювалося практично з нуля навколо заводу «Азот». Його почали будувати перед Другою світовою війною і після Другої світової фактично місто розбудовували на місці колишніх сіл. Воно дуже компактне і дуже геометричне: рівні квадратні двори, дуже подібні. Там є старе місто і нове місто. Воно дуже невелике: ти в будь-яку точку міста пішки можеш зайти за 30 хвилин. Що я і робив. Мені якраз до роботи було 30 хвилин, я ходив пішки. І це була найкраща атмосфера для моєї роботи. Я мав час на прогулянку, мав час на роботу. І просто кайфував від того, що все так тихо і не заважає мені працювати.
Це ідеальне місто. Якщо порівняти три міста — Тернопіль, Київ і Сєвєродонецьк — то в останньому були ідеальні умови для роботи. Я ніколи не тяжів до того, аби працювати в Тернополі. Навіть колись прямо сказав собі, що ніколи тут не буду працювати, бо важко працювати з людьми, яких ти знаєш ще на тому рівні, зі студентства. Вони тебе знають, і важко професійно якось справлятися з цим. А коли тебе нічого не обтяжує, як в Києві, це вже досить просто і легко.
Але якимось випадком вийшло так, що зі мною зв’язалися з Луганської філармонії. Вони шукали диригента, і я просто… Тут спрацювала якась чуйка. Коли я просто: «Так, я туди поїду, і я там буду». І воно виправдало якісь… навіть не сподівання. Сподівань взагалі не було. Виправдало мою оцю чуйку, що я зробив правильний вибір. Я взагалі не вагався.
Мене підтримав мій професор Віктор Михайлович Здоренко. Я ще тоді закінчував магістратуру, останній курс, і він каже: «Ти їдь туди, працюй, і навіть ні про що не парся».
Як було з мистецькою інфраструктурою в місті? Наскільки часто, наприклад, там були ті ж філармонійні концерти?
Філармонійні концерти — абсолютно кожного тижня. Зазвичай — це декілька концертів. У нас був естрадно-народний гурт, який мав невеличкий хор, дуже хорошу інструментальну групу і вокалістів. Також був естрадно-роковий колектив. І ці три колективи (разом із симфонічним оркестром) створювали все життя філармонії.
Вони безперервно працювали над новими програмами. І, зачасту, звичайний тиждень мав концерт одного з колективів плюс концерт симфонічного оркестру, а наступний тиждень — концерт іншого колективу і симфонічний оркестр. Симфонічний оркестр мав, напевно, у 95 відсотках випадків концерт щотижня. Тобто це кожного тижня нова програма.
Це мені подобалось. Хоча за два роки мене це абсолютно виснажило, оцей конвеєр, дуже важко в такому режимі працювати. Кожного дня ти просто живеш тим, щоб вирішити проблеми по партитурі. Ти думаєш, як поправити якісь проблеми конкретній людині з її конкретними можливостями на тому рівні, і до того ж стикаєшся з чимось новим для себе.
А щодо програм: ти їх сам пропонував, чи це все ж була вказівка якоїсь умовної худради?
Ні, до речі, не худрада. Щодо програм, то тут приблизно було десь наполовину. В половині випадків всіх програм симфонічного оркестру пропонував я… Це були розмови з директором. Оскільки в нас художнього керівника не було, то ці функції так розділилися на нас. Мені тільки відмовили в одній програмі, і я дуже шкодую, що я не зіграв її. Частина програм була приурочена якимось подіям з нашого «календарно-обрядового циклу» (сміється). А деякі програми пропонував директор просто як ідеї, конкретні твори.
У мене був досить великий репертуар після консерваторії із суто симфонічної або вокально-симфонічної музики. Але, наприклад, до річниці Дворжака я переслухав все, що він тільки писав для оркестру. Тоді трохи розширював свій репертуар. І таких випадків було багато.
Як тебе сприймали загалом? Ти буквально ще студент і досить молодий диригент, а там люди, які ще працювали в Луганську до окупації, потім виїхали і далі працювали в оркестрі. Чи не було якихось моментів упередженості?
Від чого залежало їхнє сприйняття? Від мого професіоналізму. Була, наприклад, ситуація, яка показує, на якому рівні вони мене сприйняли з перших же програм. Я тяжію до такої диригентської ідеології, що ти маєш розбиратися абсолютно у всьому, що діється в симфонічному оркестрі: в технології кожного інструмента, у виконавському рівні кожного виконавця, у рівні та стані його інструмента, що він може, а що ні з цим інструментом, що він зможе з кращим інструментом. Все своє свідоме життя я готувався до того, аби розбиратися в цих справах.
На той момент я працював над якоюсь програмою. Спочатку це були ті програми, які я дуже-дуже добре знав. Я скрипковій групі казав, що ми тут поміняємо штрихи через те і те. І ми міняли, і вони погоджувалися, це все було дуже весело, задорно. Аж було дивно, що вони так легко ведуться на всі мої побажання. І в перерві декілька досвідчених скрипалів мене запитали: «А ви в кого вчилися на скрипці?». Тобто вони навіть не знали того, що я взагалі не скрипаль і взагалі з дитинства не вчився музиці — ну в мене так склалось.
Ну, коротше, вони були готові до молодого, якогось плюс-мінус перспективного чувака, який розказав, як і що грати, воно все виходить і стає краще. Тобто, сприймали мене як рівного. Я не відчував ніколи оцього моменту, коли би старші люди, досвідченіші, переходили… Мене сприймали як диригента. Оце мені подобалось: що мене не знали до того і, побачивши мій рівень, просто мене сприйняли таким, як я є в професійному житті. Це був великий комплімент для мене, що я недурно вчився цьому 10 років.
Чи бачив ти перспективу росту та розвитку саме в межах Луганської філармонії?
Як етап. Це було спочатку, приблизно за місяць-два після того, як вже три-чотири-п’ять концертів відбулось. Я розумів, що тут є куди рости і оркестру, і мені. Але на професійному шляху — це етап, який я пройду, він закінчиться і мені подарує багато досвіду, нових знань і практики в тому, аби виводити колектив на якийсь інший рівень.
Це була амбіційна мета: і їх підвищити в рівні, самому підвищитись і пройти цей етап, щоб піти далі на вищий рівень.
Початок вторгнення
Я пам’ятаю, що ми з тобою здізвонювалися за тиждень до повномасштабного вторгнення, плюс-мінус. Ти тоді їхав в якомусь автобусі чи тролейбусі. Я тебе питав, як там настрій в Сєвєродонецьку, ну бо зрозуміло, що це Схід і ця вся напруга набагато ближче, ніж до Києва. І ти тоді: «Та все окей, люди всі спокійні». І зовсім інша історія була, коли ми зідзвонилися 24 лютого. Коли ти казав про черги в банкоматах, нерозуміння, як виїхати, чи сядеш на потяг. Розкажи про ці два граничні моменти до і після. Як ти це переживав і як ти це сприймав?
Воно так і було, як я тоді казав. Це було не награно. Тобто до самого повномасштабного вторгнення, буквально до падіння першої бомби в моєму місті, в Сєвєродонецьку, я взагалі не відчував ніякого тиску ні від кого з приводу того, що на нас нападуть і почнуть воювати. Взагалі. От якщо ми за тиждень до того говорили, то це до мене вже протягом декількох тижнів кожного дня дзвонили родичі і казали: «Їдь, виїжджай!». А я взагалі не розумів, про що вони говорять.
Було абсолютно спокійне життя, ніхто не напружений, ніхто не виїжджав, ніхто не тікав. У нас були плани на наступні програми, я готував те, що в мене було в перспективі. І в день перед повномасштабним вторгненням ми записували музику для Луганського обласного театру. То, до речі, був якийсь французький мюзикл. Вони готували щось на березень і їм треба було записати це як мінуси для своїх вокалістів. І ми симфонічним оркестром десь до 10-ї вечора 23-го лютого записували музику для них. Записували, не знаючи, що буде попереду. Просто ми займалися своєю роботою.
Я зі спокійною душею записав, прийшов додому. Заснув десь в годині третій. Я завжди пізно засинав. І десь аж в сьомій ранку я пробудився від падіння ракети. Мій дім струснуло. Я був на п’ятому, останньому, поверсі. Я не знав, як воно там падає, але чув, що вже друга летить. Я просто аморфно стояв в кімнаті і думав: «Ну, тіпа, я на крайньому поверсі, зараз сюди прилетить».
А потім просто не мав готівки з собою. Розумів логічно, що для того, щоб кудись їхати (а це через всю країну 1200 кілометрів до мого дому) треба з собою хоча б в дорозі мати готівку на транспорт, на їжу. І просто побіг до банкомату. Він не працював. Зустрів знайомого з філармонії. Йому треба було поповнити мобільний рахунок. Я кажу: «Давай я тобі перекину на мобільний рахунок, а ти мені даси готівку». Так я якісь перші копійки нарив. Я його виручив, він мене. А потім ще три години відстояв в одному перспективному банкоматі, зняв готівку і думаю: «А що далі?».
А далі не було як добратися до поїзду, бо в Сєвродонецьку не проходить залізниця: або в Лисичанську, або в Рубіжному. Не було з ким поїхати, таксі неможливо було викликати. Почалася страшна війна. Ми були на зв’язку з моїм другом, який зараз всю повномасштабну війну займається тим, що возить людям гуманітарку у найкритичніші міста і села по всьому Сходу. І вивозить людей. Він прямо під тими самими бомбами, тільки не в окопах, а в містах, які бомблять. Оцей друг мій грав на альті в мене в оркестрі. Я знав, що він має машину, і просто запитав, чи забрав він свою родину, бо в нього маленький син. Просто поцікавився, чи він їх евакуював. Він на той час вже відправив їх, а сам лишився, бо мав ще зробити справи. Я кажу: «А ти не можеш приділити мені півгодини та відвезти на вокзал?». Він сказав: «Ні». А через п’ять хвилин він був в мене під хатою і відвіз мене в Рубіжне.
Там ми зустрілися з режисером, з яким записували музику для театру. Просто зустрілися на наступний ранок, на вокзалі, тікаючи від війни, поздоровилися і міркували, що класну роботу ми вчора робили. Головне — пригодиться. (сміється) І це щось таке було:
— Що там в березні? Де буде концерт?
— Та напевно, не тут. Може в Дрогобичі.
У мене ці відчуття були дуже віддалені від реального життя. Я зовсім був не соціалізований бо жив 24/7 проблемами партитур. Це все, що викликало в мене будь-яку цікавість. Я жив тим, щоб виконувати музику. Я не знав, як я маю приготувати їсти, коли я маю щось там купити для життя. І в момент, коли треба було конкретні дії робити — виїхати — якби не трапилися якісь люди, які зробили так, щоб я був в безпеці, то я не знаю, що б це було. Це діло випадку. Навіть коли почалась війна, я був досить спокійний. Просто знав, що кінцева мета — дістатися додому. А що по дорозі — було байдуже. Ну поїхали. Нема чим поїхати — ну буду тут. Нічого страшного. Ну якось там пішки дійду 50 кілометрів до вокзалу. Все одно, збираючи валізу, коли прилетіла бомба, я взяв валізу і автоматично все, що було в шафі, закинув. Причому я ще вибирав. Беру три футболки. Ще там п’ять в мене лишається. Думаю, що я їх буду брати? Взяв там одне взуття, друге з собою. Концертний костюм. Та нащо я його буду брати? Десь через місяць сюди все одно вернемось, будемо грати концерт. І тому, отак я якось дуже аморфно до того всього поставився, навіть не усвідомив, що сюди я більше не вернуся. Це вже потім прийшло, що туди я таки вернуся, але іншим чином.
Тобто в Сєвєродонецьку в тебе залишилися якісь речі?
Так: концертний костюм, диригентська паличка, яку мені подарував мій професор, найкраща паличка, яку я тільки мав, партитури мої. Багато всього, більше половини речей. Я їх просто не взяв, віз на половину порожню валізу через те, щоб мені було легко. Просто, щоб я не парився і їхав з думкою, що я все одно сюди вернусь. Отаке було внутрішнє відчуття.
А що зараз з будинком ти не знаєш?
Я знав приблизно на початку минулого літа, що в моїй орендованій квартирі і ще в сусідній — одна величезна діра. Якщо постаратись — то можна з надвору вилізти.
Про рішення захищати країну
Ти приїхав в Тернопіль і буквально десь одразу пішов в ТрО?
Звідти така велика відстань, 1200 кілометрів, і це приблизно завжди займало більше доби. Я 24-го виїхав, 25-го, напевно, ввечері я приїхав додому, буквально вже до свого села. 26-го зранку ми вже були з другом в точці, де ти давав свої документи і тебе записували в територіальну оборону.
Це було заздалегідь усвідомлене рішення, чи спонтанне, спровоковане тим, що хотілося в той момент бути більш дієвим?
Ну це не було свідоме заздалегідь. В сенсі, є перший крок — почалася велика війна, отже треба поїхати туди, де ти будеш в безпеці. Другий крок — стати до лав тих, хто протидіє тим, хто з нами воює. Третій крок — в тих лавах навчитися чомусь, що буде сприяти нашому захисту. Тобто це було просто якось на підсвідомості, що я маю робити.
Я не сумнівався, чи я маю далі думати, як там продовжувати своє музичне життя, як виїхати з країни чи ще щось. Ні. Це було прямо логічно: поїхати спочатку звідти, де за 20 кілометрів від тебе і так стояли війська, щоб просто не загинути під бомбами, в те місце, де тебе можуть навчити, і ти вже з іншого боку під’їдеш і будеш з ними на рівних. Ніякого героїзму в того нема. Просто це логічно. Я приїхав додому і пішов вчитися військовій справі.
Наскільки я розумію, це не був якийсь підрозділ ТРО, який потім став частиною ЗСУ? Це було ДФТГ.
Це, як в будь-якому населеному пункті, одразу ж всі мобілізувалися, хто хоче захищати нашу країну. Брати зброю в руки, стріляти в ворога. Буквально. Як це називалося, я дізнався тільки за декілька місяців. Тоді це все називалося ТрО. Від найменшого села до великого міста, ми всі думали, що це все одне. Через недовгий час, ми мали свою зброю, нам зробили посвідчення, ми з неї трохи навчилися стріляти, займалися якимись тактичними заняттями. Всі, з ким я був, 20 чоловік з одного села, — всі з нуля вчилися.
Ну і воно все рухалось до того, що не закрився гешталь тільки тим, що ти пішов добровільно і плюс-мінус маєш тепер відмазку, що не сидиш на місці. Хотілося дійти до того, аби захищати, щоб повоювати з ними. Нічого собі! Вони прийшли до нас додому і хочуть нас знищити! Ну так треба ж щось робити!
Далі я зрозумів, що треба знайти підрозділ, в якому мене професійно цьому навчать, в якому я буду корисний. І так вже в кінці травня я шукав підрозділ, до якого можу піти. Військкомат я відкинув не відразу. Буквально десь місяць було вагань з військкоматом. Але це така структура, я вже зараз знаю, яка не пов’язана з армією ніяк. Це абсолютно хаотична, мєрзка, совкова структура, корумпована до глибини всього, що там тільки є. І вона не займається своєю роботою зовсім. Якщо вони якось і сприяють чомусь, то це суто випадково, бо в них є на руках документи всіх, хто досяг конкретного віку.
Насправді ми фантастична країна, бо у нас навіть в таких поганих ситуаціях є море варіантів для розвитку. Ну і таким варіантом, отут я вже не роздумував, стала пропаганда різних добровольчих підрозділів. І, звичайно, після боїв за Маріуполь, після того, наскільки професійно, наскільки злагоджено в абсолютній меншості героїчно воювали азовці, то це була величезна повага.
Я побачив в рекламці на Ютубі, що в них відбуваються набори. Подивився декілька відео, де вони пропагують оцю ідею, що ніхто не народжується воїном. Воїнами стають. І для того, щоб захищати свою країну, треба стати ним. А ми тебе навчимо, як стати воїном. І це прямо було настільки… Якось вірилось їм. Я просто взяв, відправив їм заявку. Оце все дуже просто. Це так само, як ти, не знаю, замовляєш таксі. Ти відправляєш їм заявку, що тобі треба ось туди, вони передзвонюють або відписують, що виконають твою послугу. Так і тут. Вони просто передзвонили і кажуть: «Так, приїжджайте до нас. Ми вас перевіримо і навчимо». Все.
Чому ти все ж вирішив відкинути на цей час музику? Бо ж навіть та сама Луганська філармонія евакуювалася до Львова, інші колективи також активно працювали, їздили за кордон.
Вона сама відкинулася. Музика затихла з падінням першої ракети. Я ще про то не знав, я ще спав, а вона вже затихла і не звучала. І до зараз не звучить в тому розумінні, як це було до 24 лютого. Для мене вона зараз стоїть на межі оцього виживання, що ми маємо закінчити одну справу і потім займатися музикою. Маємо дійти до перемоги і після того займатися музикою. Це для мене, так.
Я підтримую людей, які нею зараз продовжують займатися і розвивають той напрямок, яким займався я. Пропагують нашу музику не тільки для українців, а їздять різними країнами, граючи українські програми і розказуючи за кордоном про нашу біду і нашу боротьбу.
В мене ж немає зовсім мотивації цим займатися, бо думаю, що цим я не приведу свою країну до перемоги. Цим я не захищу в перспективі найближчих днів моє місто. Я не зможу, граючи музику, ніяк вплинути на хід бойових дій. А будучи в лавах будь-якої військової структури, я зможу вплинути безпосередньо.
Це так і працює. Як в мурах. Вони всі згуртувалися, піднесли велику палку, перенесли її на три метри вправо.
Про службу в ССО «Азов» та 3 ОШБр
Розкажи про рекрутську програму «Азову». Я правильно це називаю?
Так, так, рекрутинг. Ця термінологія, до речі, і різного роду традиції, як от починати ранок з молитви українського націоналіста, — це не вигадано, це просто відроджено з Української повстанської армії.
Наскільки я розумію, цей рекрутинг дуже насичений, по-перше. По-друге, дуже важкий і не кожен його проходить.
Більшість тих, хто приходять, йдуть, вертаються додому.
Що дозволило тобі пройти цю програму від і до?
Та просто. Насправді ключ в тому, що, як би тебе не хотіли зламати, тиснути на тебе психологічно, щоб ти зламався, і сам відмовився від того, тебе фактично просто перевіряють. Твою моральну витримку на випадок, коли в тебе вичерпаються сили. Що відбувається з людиною, коли вона виснажена, голодна, не п’є і не задовольняє свої потреби? Вона просто падає і каже: «Дайте мені хоча б поспати. Відчепіться від мене. Я хочу, щоб було все сито, здорово і виспано».
Вони ж домагаються того, аби ти виснажився до нуля, після того ще більше на тебе тиснуть з метою випробувати тебе, чи в критичній ситуації ти вчиниш так чи інакше. Чи відмовишся ти від того, що ти мав зробити, коли в тебе не буде їжі, сил, мотивації, ти будеш спраглий, невиспаний і тому подібне. Просто всі біологічні потреби, які в тебе є, будуть вже на такому низькому рівні, що тобі не захочеться працювати. Вони доводять до цього рівня, натискають. І якщо ти, як тюбік, не випустиш всю пасту із себе, то значить ти плюс-мінус зможеш в перспективі в таких умовах на війні витримати цей тиск, не здатися і продовжувати працювати. Це така основа професіоналізму в принципі в військовій справі. Ти маєш навчити свій організм, своє ментальне здоров’я бути готовим завжди до цих небезпек, що ти будеш абсолютно виснажений.
«Цербер», наш головний інструктор, повторював що результат з’являється тільки після того, коли ви до нуля виснажені, і далі продовжуєте працювати, і знову падаєте, і далі продовжуєте працювати, і знову падаєте. Це може повторюватися десятки разів протягом однієї доби. І після того з’являється результат. Насправді воно так і є.
Я і мої побратими, з якими зараз воюю, ми буквально разом прийшли на відбір і разом пройшли ці випробування. Тобто я не особливий, я просто в хорошій компанії. Мені приємно усвідомлювати, що я в компанії таких достойних людей.
Ну, але дійсно, таким чином вони просто перевіряють, чи можеш ти витримувати навантаження, чи не можеш. А це колосальні навантаження. І виходить, що можу.
Скільки часу минуло від початку рекрутської програми до того, як ви опинилися на позиціях?
В мене все було дуже добре в цьому плані. Це було багато часу, фактично три з половиною місяці. Бо коли ми з тими хлопцями, з якими я зараз в одному підрозділі, прийшли на відбір, то приходили ще до Київського ССО «Азов», а потрапили вже в Третю штурмову бригаду. Бо ССО «Азов» були на рівні батальйонів, а бригада — це рівень, який в себе включає батальйони. Тобто це найбільша військова структура, яка самостійно займає величезну ділянку фронту і приймає самостійні рішення, що їй робити — стримувати, штурмувати чи тому подібне. І це був якраз штурмовий підрозділ. Я йшов в підрозділ, де люди займаються тим, аби повернути назад свої території. Знищувати ворога, просуваючись вперед, а не стоячи на місці.
В мене загалом на навчання пішло більше трьох місяців. Коли ми пройшли випробування, нас одразу забрали на полігон, а весь підрозділ був на укомплектуванні і злагодженні. Тобто долею випадку я потрапив в ідеальну ситуацію, коли всі були на злагодженні. Ми встигли пізнати одне одного, набути навиків і просто стати трошки професіоналами. Полігонними поки. І чекати свого першого разу, щоб зрозуміти, хто ти є.
Наскільки реальність відрізнялася від полігону?
Реальність була такою, як розказували побратими, які до того воювали. Реальність виявилася абсолютно такою, як вони розказували.
А на полігоні ти без зв’язку, без якихось зручностей, без душу, просто в лісі. І постійно відбувається комунікація. Що робити, якщо біля тебе немає гаджету? Говорити. І все, що вони тоді говорили, якраз так і було.
А на полігоні ти просто навчився… Ну, ти навчився стріляти. Але ти не знаєш, чи ти в перший раз, коли тобі випаде можливість і в тебе буде карт-бланш на те, щоб стріляти, будеш ти тримати міцну ту зброю і так само, як по картонним мішенькам, стріляти, працюватимеш так само. Ти просто цього не знаєш. В кожного по-різному виявляється.
Ми домовились, що ми не будемо говорити якихось таких слів пафосних, бо ми поки що війни не бачили. Нас було в одному підрозділі сім зовсім нових людей, і ми усвідомлювали те, що ми по-новому познайомимося тільки після перших разів, коли в нас буде серйозний бій. І потисли руки: «До знайомства!». Це був хороший момент, ми його згадуємо.
Як сприймали твою освіту побратими?
Коли я прийшов у підрозділ, там вже був художник. В нього позивний «Художник» і він є художником. Там був архітектор. Ти просто за позивним розумієш, чим людина займалася до того. Це було не нове. О, тепер і диригент у нас. Прикольно. Це просто трошки різноманіття, але нічого особливого. У кожного своя цікава історія. Я не знаю. Я не намагався тим виділитись.
Чи можеш розказати деталі якоїсь операції, яка тобі сподобалася? Чи яка була вдалою, яка запам’яталася?
Подобаються тільки ті випадки, коли ви всі після виконання бойового завдання повернулися абсолютно здоровими, нікого не поранили і навіть не вбили.
Був такий один випадок, після… В принципі, я не мав лишитися в живих. Ми працювали вчотирьох. І чудом залишилися живими. У нас була позиція, суть якої була в тому, аби прикривати дві інші позиції. Вона була винесена в поле (а всі решта в посадці) для того, щоб по цій посадці не підійшли кацапи. А лізли вони цілодобово. Це був якраз бій з «вагнерами», коли їх була така кількість, що вони цілодобово засипали просто кількістю людей. І ця наша позиція стала в результаті основною, бо інші позиції артилерії просто знесли з лиця землі. Дві доби ми фактично займалися і знищенням ворога, і евакуацією своїх побратимів, бо їх перерили артою. В результаті позиція, яка мала бути допоміжною, в нас залишилася одна. Ясно, що сенс її був в тому, щоб комусь допомагати іншим, тому в нас був наказ відійти, буквально на 500 метрів на резервні позиції. Це все відбувалося вночі, і якраз вже на нас пристрілялася артилерія, і з таким самим успіхом мала знищити нашу позицію.
Але в результаті дій мого командира взводу, «Дацика», ми вийшли сухими з води і навіть змогли врятувати деяких інших людей, про яких всі забули. Це ділом випадку. Все закінчилось приблизно о п’ятій ранку взимку. Це було просто в повній темряві, але за допомогою тепловізорів ми знайшли нашого важкого трьохсотого. Але, на жаль, нас вже взяли в оточення три бойових групи і ми не змогли його фізично звідти винести. Хоча ми залишилися абсолютно цілими. Це просто завдяки тому, що зі мною був мій безпосередній командир, який абсолютно спокійно на досвіді зробив свою роботу і вивів нас ціленькими. Після того ми все надолужили за дуже короткий час. Ми забрали все назад…
Тут важливо уточнити, що ми говоримо про Бахмутський напрям взимку, із січня по березень.
Так, коли були найбільші морози і найжорсткіші бої. І це були якраз позиційні бої, тобто ми знаходилися на позиціях, а не штурмували. Штурмували нас цілодобово, безкінечна кількість «вагнерів».
Чи можеш сказати, що цей військовий і воєнний досвід якось вплинув на твій світогляд, що щось змінилося в тобі? Чи щось змінилося навколо тебе?
Взагалі ніяк не змінилося. Я живу абсолютно тим самим життям. У мене кожного дня звучить музика, як звучала і до того. Просто фізично я не ходжу на роботу диригувати симфонічним оркестром, а, припустимо, ходжу з автоматом, з кулеметом, з гранатометом і тому подібне. Але в голові відбувається все те саме, мислення взагалі не змінилося. Військова справа — це так само структурована штука, яка повинна гратися, як по партитурі. Все має бути прописано, відточено і зіграно до деталей, до кожного нюансу. Воно в мене так і мислиться в голові, якесь оркестрове мислення. Все розкладається на цей тип мислення, який був в симфонічному оркестрі.
Одне, що змінилося, — я просто тепер знаю не одиниці якихось достойних людей, а масу. Моє найближче коло спілкування — близько 100 чоловік, про яких я можу про кожного сказати, що це мій близький друг, або взагалі один з найближчих людей. Це приблизно 100 людей, яким ти можеш довіритися, яким ти довіряєш навіть своє життя.
Про поранення та реабілітацію
Чи міг би ти розповісти про своє поранення і реабілітацію?
Поранення, так. Це було дуже смішно. Відбувається така захисна реакція, що ти реагуєш на це з гумором. Поранення, будь-якого побратима — це все такий чорний гумор, що ви собі уявити не можете.
Наприклад, як в мене було, просто розкажу. Ми зайшли виконувати свої бойові завдання в шостій ранку. Приблизно під обід ми всі пообідали, покурили, випили енергетиками і далі продовжували свою роботу. Буквально за десять хвилин після нашого обіду по нам просто прилетіло. Для пояснення: той снаряд, який летить в тебе, звук так працює, фізика звуку, що ти його не чуєш. Ти його чуєш в останній момент. Тобто це доля мілісекунди. Ти просто чуєш ляп. І оцей ляп, ти його чуєш, а воно в тебе вже влетіло. Це був осколковий снаряд, який посік осколками чотирьох людей з п’яти. У мене рука, плече, стегно і два величезних осколки в броні. У мого друга так само нога. У ще одного декілька пальців на руці і, на жаль, один загинув, бо в нього прийшлося найбільший такий розкид осколків. І це відбулося випадково. Вони просто, не знаючи, де ми, хаотично обстрілювали приблизно той квадрат. Прилетів один снаряд, і поки я накладав собі турнікет, абсолютно спокійно, на автоматі накладав турнікет на ногу, щоб зупинити кровотечу, почув вже свист повз мене. Ну я розумів, що він десь впаде біля нас, а він пролетів на метрів триста далі.
І таким чином, вже потім зробили висновок в результаті розслідування, що це був хаотичний обстріл, і вже знали, звідки, з чого. Тобто вони випадково, вони навіть не зловили мене, а вони випадково просто попали… Це фарт, на війні все так просто.
Ну це було смішно, бо ти чуєш ляп і чогось починаєш кричати, бо тебе сильно оглушило. Через дві секунди замовкаєш і просто бачиш дві дірки в нозі розміром з пів долоні. І далі робиш те, чим тебе замахують кожного дня — це тактична медицина. Ти на автоматі, твоя рука тянеться до турнікета, ти його витягуєш, накладаєш на ногу, зупиняєш кровотечу, дивишся, де ще є поранення і запобігаєш тому, аби кров з тебе не витікала, тому, що це загрожує твоєму життю.
Ну, і буквально за декілька секунд в мій зігзаг заглянув побратим. Його тільки оглушило, і він просто запитав, як я, бо він бачить, що поранений. Я йому кажу, що все нормально. Він каже: «Та як нормально? Що з ногою?». Я кажу: «Ну, нозі торба, а мені взагалі чітко». Фізичний біль ти не відчуваєш, він ще не прийшов до тебе. Я забув, як це називається правильно. Ну це не больовий шок, це ти просто фізично не відчуваєш такого колосального болю, ти нормально себе чухаєш.
І розумієш просто логічно, що тобі треба звідти забратися, бо ще раз може прилетіти туди, і ти вже живим не лишишся. При чому всі, хто живі, мають звідти забратися, бо це загроза їхньому життю і дальшому функціонуванню. Користі з тебе не буде, якщо ти будеш стояти до самого кінця. Тебе вб’ють. Краще зробити крок назад, щоб потім зробити дуже багато кроків вперед. Зберегти життя, тим самим забезпечивши далі діяльність твого підрозділу.
Ну так і було. Відразу все дуже організовано по евакуації відбулося. Хлопці з сусідньої позиції отримали сигнал. Там був бойовий медик, в нього є спеціальний для парамедиків рюкзак, в якому абсолютно все, там є і ноші, на яких можна забрати, бо нога в мене теліпалася, чисто на м’язах трималася, кістка була роздроблена. Вони мене взяли, витянули з окопу, протягнули ще метрів 300-400, там, де може під’їхати бронетехніка, щоб мене швидко відвезти. Бо якщо б вони під’їхали ближче, їх би просто спалили з такої близької дистанції.
Від моменту поранення до моменту, як мене вже на транспорті забрали, пройшло 10-15 хвилин. До моменту, як мені зробили операцію, прийшло трошки більше години. Це було максимально професійно. Всі загрози моєму життю були ліквідовані, а їх було прямо багато: втрата крові, зараження і тому подібне. Всі зробили свою роботу точно в той момент, коли її треба було зробити. Без наслідків.
Потім вже 5 операцій протягом місяця. В результаті кусок заліза в стегні, яке буде допомагати мені до кінця життя витримувати те навантаження, яке було на стегні при здоровій кістці. І зараз вже четвертий місяць реабілітації. Це постійна, щоденна робота над своїм фізичним станом. Це різні вправи, просто стиль життя. Ти кожного разу, коли наступаєш на ногу, повинен розумом контролювати, які саме ти м’язи задіюєш, як ти саме її перекладаєш крок за кроком. І оце таке… Ти мучиш себе, але для того, щоб в результаті відновитися на сто відсотків. Така перспектива в мене є.
Ти маєш мотивацію повернутися у стрій?
Мотивація відновитися на 100% заради того, аби повернутися. В принципі мені не буде нічого заважати в житті, якщо я буду кульгати на тому рівні, на якому я зараз є. Я можу зупинитися і жити собі спокійно далі. А для того, щоб мені далі продовжувати робити ту роботу, якою я займався до 12 березня, до поранення, мені треба кожного дня працювати, щоб вийти на той рівень, як було до поранення.
Це мотивація, звичайно, вернутися.
Не знаю, чи ти бачив допис Юрія Гудименка про поранених військових. Там про те, що коли він іде вулицею, то дуже часто звертає увагу на те, що люди усвідомлюють, що це поранений військовий, їм неприємно це усвідомлювати, і вони відвертаються. І тому він закликає людей, коли вони бачать поранених військових, щоб вони кивнули, подивилися в очі, дали знак про те, що їх бачать. Як ти ставишся до цієї історії? Чи помічав ти щось подібне і як би ти хотів, щоб цивільні сприймали тебе зараз?
От зі слів, просто зі слів ця історія абсолютно індивідуальна. У мене це зовсім по-інакшому. Якщо тими самими категоріями мислити, як ти йдеш по вулиці, як на тебе реагують люди, то в мене абсолютно протилежно. Навпаки, люди на тебе звертають увагу. Можливо, ти сам провокуєш, або щоб вони відвернулися, або щоб вони на тебе подивилися і усміхнулися. Це все залежить від тебе, мені здається. В моєму випадку це точно так, індивідуально.
Люди звертають увагу, всі хочуть допомогти, підтримати. Мене це трошки дратує. Коли я можу сам щось зробити, мені допомагають. І це справа навіть не в твоїх знайомих, а саме в людях, яких ти перший раз бачиш. Тому це така індивідуальна історія.
Місяць я був зовсім-зовсім в лікарні непритомним після операцій і наркозів. А вже біля трьох місяців я прямо в цивільному житті ходжу в магазини, на каву, зустрічаюся з друзями, на реабілітації в різних локаціях. Не сиджу на одному місці, не бачу одних і тих самих людей. Завжди ти знайдеш людей декілька разів на день, які тобі просто щиро скажуть дякую. І ти не питаєш, за що. Вони розуміють, про що вони говорять.
Якщо є якісь інші випадки, що хтось там на тебе косо подивився, то оці люди на позитиві просто перекривають своїм відношенням. Ти просто розумієш, що і попередню роботу твою вони оцінили. І додає більше мотивації просто працювати кожного дня, треба вийти на той самий рівень, щоб продовжити робити професійну свою роботу, як і до того. Це в мене така індивідуальна історія.
Мені подобається, як в суспільстві реагують на мене. Можливо, я бачив інші випадки, навіть в тих самих закладах, в яких я був, що деякі люди, їм важко соціалізуватися назад. Вони проживають в своєму світі, вони дуже-дуже замкнені. Деякі від того, що вони такі пригнічені, дуже важко відновлюються. В них немає мотивації віддавати сили тут на відновленні. Немає сили заставити себе поїсти так, як ти маєш поїсти, попити води, скільки ти маєш випити в день. Вони це для того, щоб вже не переносити цей біль. І тим самим вони впливають на оточуючих, навіть незнайомих людей. Ну і вони так само, як і вони, пригнічено відносяться до них. Коли ти бачиш людину в пригніченому стані, так ти сам будеш так само реагувати на це. Ти будеш думати, як йому важко, і сам будеш з отаким скривленим лицем.
У моєму випадку трохи по-іншому, бо я в такому обезбашеному підрозділі, що я до зараз живу і засинаю із життям свого підрозділу. Тобто в мене, хоч знаходжуся там за тисячі кілометрів від того місця, де вони зараз продовжують свою роботу, займаються штурмами, підготовками і військовим життям, я все одно живу там. Я знаю про все, про кожну операцію, хто, що, де, кого, що треба виправити, що треба помогти, а що вони хочуть мені помогти. Ми абсолютно на зв’язку зі всіма.
Це приблизно 25-28 людей, з якими ти прямо знаєш про них, чим вони живуть.
При нашій попередній зустрічі я питав тебе, як ти переживаєш втрати? Бо їх не можна уникнути. Чи можеш відповісти зараз на це питання?
Є два моменти з втратами своїх побратимів. Один момент, коли це відбувається під час виконання якогось бойового завдання. Ти хочеш-не хочеш, але ти в такій ситуації, що тобі все одно треба продовжувати діяти. Якщо навіть ти розумієш, прямо бачиш, що твій побратим загинув, він точно вже мертвий, ти просто дуже цинічно до того ставишся. В тому плані, що ти просто сприймаєш це як факт, що його зараз нема. Він нам вже нічим не допоможе. Отак приблизно це можна описати. Зараз його нема, в нас мінус одна людина, що нам робити далі, щоб забезпечити функціонування далі нашого захисту чи нападу?
Є другий момент, який я відчув вже тут. Коли я знаю, що мої побратими пішли на штурм, і прямо дуже-дуже-дуже близька людина загинула там. Тут реакція абсолютно як в мирному житті. Крім того, що ти усвідомлюєш, що це смерть, що це твоя близька людина і що ти її більше не побачиш, і що його життя не продовжиться, і його сім’я втратила рідну людину, це, крім того, ще таке усвідомлення, якими справами він займався. Ти його знаєш не по мирному життю, а по тому, що він робив для всієї країни. Що він був одним із тих, від кого залежить життя всіх інших. І ти усвідомлюєш, що це прямо про кожного з моїх побратимів, хто загинув, і я не був тоді поруч. Ти розумієш, що це загинув герой. Про кожного я можу сказати, що це так і було. Фактично в голові за один момент проноситься все те, що він зробив за свою військову діяльність. Якби не було там його, інший би загинув, там він його прикрив. А якби тоді його не прикрили… І ти просто прокручуєш всі моменти, які загрожували вашому життю.
Це завжди питання життя і смерті. Тут набагато важче це переносити. Якби це не звучало погано і дивно.
Про музику, цивільне життя та мрії
Поговоримо трішки про музику ще. Ту, що є в цивільному житті. Не знаю, чи ти слідкував за тим, як і що відбувається в українському музичному житті. Як загалом ти ставишся до тих ключових ідей, про які говорилися протягом цих півтора року? Це відміна російської культури, пропагування і виконання української музики. Та й загалом, як ставишся до виразу «культурний фронт»?
От перший момент, дивись, буде одразу ясно моє відношення до того, що діється зараз. Є маса людей, які займалися пропагандою української музики, відміною російської музики ще до повномасштабного вторгнення протягом восьми, вже тепер дев’яти років нашої війни. І я до тої справи долучився в 2020 році. Я переїхав в Сєвєродонецьк, щоб безпосередньо пропагувати українську музику. І тим самим ліквідовувати російську музику і її вплив. От будучи там, за 30 кілометрів від фронту тоді, плюс-мінус в мирному житті, я долучився до кола людей, які пропагували українську мову на тих територіях, де її найбільше потребували. А пропагування музики — це пропагування культури. Це культивування всього українського.
Я це робив і просто я розумію, в яких умовах це робиться. Зараз є величезна підтримка зі всіх боків, всесторонньо, навіть людей з інших сфер, в тому, що роблять на культурному напрямку різні діячі. А тоді воно було таким обмеженим колом. Я розумів, хто цим займається і до кого я долучаюся тією роботою. Я просто бачу продовження також і своєї роботи вже в ситуації повномасштабної війни. Це абсолютно правильна робота. І я ціную тих людей, які робили це ще до того, як це стало мейнстрімом.
А відношення до тих діячів, які цим займаються… Я перестав займатися музикою, займаюся військовою справою. Я пройшов той етап, і розумію, що буду ефективніший в іншій справі. Ті люди, які цим займаються — займайтеся. Зараз я дуже-дуже приблизно знаю стан речей в своїй колишній сфері. Але я знаю масу людей з нашого цеху, які точно займаються цим.
І я впевнений, що оця справа в надійних руках. В нас залишилося багато достойних людей, які не виїхали з країни, які працюють на розвиток музичної сфери, буквально розвиток симфонічної музики. В тому буде забезпечення подальшого життя цієї сфери.
Хоча я бачу її тільки в образі кардинальної перебудови. Зараз в нас це працює абсолютно неправильно. І при знесенні цього совкового механізму, оцієї всієї музичної культури, ця сфера заживе абсолютно новим життям і відкриє масу нових людей, які стануть в результаті нашим майбутнім.
Я змирився з тим, що, можливо, на моєму поколінні, не знаю, скільки там лишилося жити, на поколінні людей, які народилися в 90-х-2000-них, випала доля якраз бути зі зброєю в руках. Ті, хто молодші, я на них плекаю надію, що можливо вони і їхні діти вже будуть жити в нормальному контексті. Коли українська культура буде абсолютно на всій території України культивуватися і відповідно розвиватися. Бо коли воно культивується, це просто процес вирощення, селекції, відбору. Бо є і хороша музика, і погана. Культивування — це вирощення найкращого. Для того, щоб виростати найкраще, ти повинен зрізати сапою згребти і грабельками замести все це сміття, яке заважає культивуванню того, що ти хочеш виростити. Щоб колоски проросли, їх потрібно позбавити від всіляких бурʼянів.
От так я глобально бачу ту сферу, якою займався 10 років свого життя: нам треба позбутися від багатьох, багатьох речей, які заважають її розвитку. Найгірше — це совкова система функціонування.
Ми дуже відстали від цих прикладів систем, які працюють: в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Або Американська система, там теж досить цікаво. Повинні побудувати цю сферу, перебудувати по-новому. Це можливо тільки, якщо ми переможемо. Ми переможемо, але це можливо перебудувати тільки після перемоги. Але якщо ми не переможемо, то ми просто будемо рабами, колонією, на якій культивується не наша культура.
А як ти ставишся до тих виконавців, які за кордоном працюють з російськими виконавцями, або виконують російську музику?
Українці, які за кордоном виконують російську музику, пішли нахуй! Я їх більше знати не буду і виправдання їм немає.
Українці, які за кордоном були до повномасштабного вторгнення чи виїхали під час повномасштабного вторгнення, будуючи там кар’єру, виконуючи різну музику, всіляку, крім російської, а в багатьох, в переважній більшості випадків я знаю, що вони там, будучи в цьому ринку, де музична система функціонує добре, ще й намагаються пропагувати виконання української музики. Такі люди дуже великі молодці! Навіть якщо вони не мають такої великої аудиторії, авторитету, щоб вплинути на то, аби там виконували українську музику, то своєю роботою, досягненням високого професійного рівня, вони стануть для нас просто отими людьми, які будуть вчити наші наступні покоління, які будуть прикладами наступному поколінню в професіоналізмі.
Є ще одна проблема — це ті ж західноєвропейські музиканти, які звикли виконувати російський репертуар просто через те, що він був, він насаджувався і росія вкладала в його популяризацію багато грошей. Зараз вони зовсім не розуміють, чого вони мають від цього відмовлятися. Які би ти аргументи наводив своєму умовному колезі диригенту іш якоїсь країни Західної Європи? Чому він має відмовитися від виконання, наприклад, «Ромео і Джульєти» Чайковського?
Говорячи так само з журналістами з Франції, ми пояснили і вони абсолютно погодились з нами, щодо виконання всього російського, що політизовано, а політизовано все в них. Письменники, композитори, художники, режисери і тому подібне. Всі діячі мистецтв, політика стосується усіх, бо на нас напала ціла країна. На нас напала ціла країна. І все, що в неї було: вся її історія, всі її митці, всі труди, які вони робили, —це все сприймається як плід їхньої праці.
Ще такий момент, що війною з нами вони хочуть свою культуру насадити нам, а до нашої їм байдуже. І пояснюючи французам, як ми до цього ставимося, то я питав, а для чого ви взагалі про російську музику говорите? Давайте поговоримо про українську. Це найкращий метод. Взагалі, щоб не стояли питання виконання російської музики. Має стояти питання виконання української музики. Нас хвилює не російська музика. Вона взагалі не предмет для дискусії. Предмет для дискусії — ми виконуємо оцей твір українського композитора чи ні? Бо в нас є ще багато й інших. Ми вам зараз покажемо, у нас просто колосальні надбання, які ми маємо репрезентувати.
Тож, в першу чергу має стояти питання виконання української музики, а не скасування російської.
Насамкінець трішки помріємо. Я вже тебе не буду запитувати, коли ти повернешся до диригентства. Тому що ти вже і так відповів, що це відбудеться тільки після перемоги. Але от уявімо, що ми досягли перемоги, і ти маєш можливість стати за оркестр і продиригувати якусь програму. Що би це було? З яких творів вона би складалася?
Швидше за все, це буде щось нове.
Оцей момент, він буває, навіть сниться. Коли ми перемагаємо. Проходить якийсь там 45-ий день ейфорії. І мене розриває від того, що я давно не слухав української музики. І якийсь збіг обставин, який протягом життя, мене просто насичує. Оцей збіг обставин, коли до тебе звертається композитор, до тебе звертається якийсь колектив, до тебе звертається театр. Просто пропонують тобі виконати щось. Я думаю, швидше за все, це буде щось нове.
Кого з композиторів? Там у нас багато. Я просто обожнюю Аллу Загайкевич. Просто кайфую від її музики. Це може бути якийсь проєкт з Жаданом. Іван Небесний це може бути. Я цілком собі уявляю.
От таку плеяду якихось тих діячів, які цілеспрямовано все своє життя просто творять, творять, творять українське не від того, що так потрібно, а від того, що вони українці і вони роблять абсолютно круту музику.
Хоча, дивіться, я зараз на реабілітації і, в принципі, я не знаю, як я відреагую, коли мене кудись запросять щось продиригувати разом. (сміється) Це може бути якась разова акція. Після війни я повернувся до повноцінної діяльності, а зараз я прямо думав: «О, непогано, може, щось десь…».
Я думаю, що це чудовий фінал. Дякую.
Може ще щось понакидаємо, але пізніше. Йдемо курити.