«Писати сучасну музику — це класно, але виконувати її — ще краще». Інтерв’ю з Олександром Чорним

Хтось знає Олександра Чорного як композитора, хтось — як організатора проєктів та концертів. Завдяки таким його проєктам, як Центр музики молодих та Ансамбль 24, формується нове покоління композиторів/ок та виконавців/иць сучасної академічної музики. 

Ті, хто знають Олександра як композитора, напевно не раз чули його твори на різноманітних концертах і точно пам’ятають, що він був одним із авторів музики до кінофільму «Довбуш», адже, окрім академічної музики, він також успішно проявляє себе у кіномузиці та саунд-дизайні.

А тепер новина: 11 грудня в Національній філармонії України відбудеться прем’єра фортепіанного концерту данського композитора Сімона Стіна-Андерсена, в якому Олександр виконає партію соліста у співпраці з Національним президентським оркестром. Перед цим він проведе майстерклас для молодих піаністів.

Та що ж ми знаємо про нього як виконавця? Як піаніст Олександр співпрацював з такими колективами, як Національний симфонічний оркестр України, Симфонічний оркестр Національної філармонії та UDK Orchester Berlin. У його репертуарі — музика П’єра Булеза, Беата Фурера, Франка Бедроссяна, Панайотіса Кокораса та інших. Крім того, у складі ансамблів сучасної музики він співпрацював з різними диригентами: Мануелем Наврі, Тітусом Енгелем, Етьєном Гааном та Вілсоном Нґ. Під час навчання композиції в Берлінській академії імені Ганса Айслера Олександр також активно виступав з ансамблем сучасної музики.

Ми поспілкувалися з Олександром про його творчий шлях, роль виконавства в карʼєрі композитора і які виклики кидає сучасна музика академічним музикантам/кам.

— Зараз тебе знають більше як композитора, організатора концертів та освітніх проєктів з просування сучасної академічної музики, при цьому, досить мало відомо про тебе як про піаніста. Розкажи, з чого все починалось? 

Олександр Чорний: Так, колись було навпаки — коли я ще не займався серйозно композицією, мене більше знали саме як піаніста. З шести років я навчався в школі-студії Глієра під керівництвом моєї викладачки Олени Чорноморської. Ми разом їздили на численні концерти та конкурси. Це тривало приблизно до 17-18 років, коли я почав цікавитися сучасною композицією. Поступово підготовка до виступів відійшла на другий план, і я більше часу приділяв читанню книг з композиції, серійної техніки. Після закінчення бакалаврату як піаніст, я вирішив вступати далі, але вже на композицію.

— Який був твій перший серйозний виступ як піаніста?

Олександр Чорний: Перший був десь в шість років, мабуть. Я тоді брав участь у конкурсі у Ворзелі. Це був мій перший справжній концерт із програмою з трьох творів. Потім пішли інші конкурси, зокрема і конкурс Горовиця, де в молодшій групі я навіть посів четверте місце. Тоді, до речі, у нас із Романом Лопатинським була конкуренція — у тій самій групі він посів третє (конкурс памʼяті Горовиця, 2006 рік — К. Н.). Пізніше, в середній групі, я вже не пройшов до третього туру, коли ж він здобув першу премію. Але на той момент мене вже цікавила більше сучасна музика і композиція.

— У Вищій музичній школі Ганса Айслера ти навчався на композитора, де також виступав в ролі піаніста з ансамблем сучасної музики. Як це було?

Олександр Чорний: Так, я серйозно повернувся до фортепіано, коли переїхав до Берліна (2017–2019 роки — К. Н.). Там умови для занять були просто чудові: можна було забронювати аудиторію і займатися хоч шість годин щодня на роялі. Це допомагало серйозно підходити до роботи. 

В Берліні є дві музичні академії — Університет мистецтв та Вища школа музики Ганса Айслера, і я часто співпрацював з обома. Я грав багато творів сучасних авторів, що навіть не всі піаністи погоджувались брати в репертуар. Це була важка, але дуже цікава робота.

До речі, коли почався коронавірус, я завершував навчання в Айслера. Тоді мене запросили до співпраці в ансамблі сучасної музики «Ілінкс» при Університеті мистецтв. Та, зрештою, я вирішив повернутися до України — тут також було чим зайнятися.

— Коли настав той переломний момент, і ти вирішив зосередитися на композиції?

Олександр Чорний: Це сталося, коли я почав слухати сучасну академічну музику, тобто вже післявоєнну (після Другої світової війни — К. Н.). Мене вразило, наскільки це свіжа та нова музика. Ще в дитинстві, коли вчив твори сучасних українських композиторів, я пропускав усі атональні частини, зосереджуючи увагу лише на тональних, як наприклад, в циклі фортепіанних пʼєс Геннадія Саська «Відгомін століть» (сміється).

Але приблизно в 17 років щось змінилося: мене почала приваблювати саме атональна музика, а там є в чому розбиратись, — вона дійсно захоплює своїм вихором інформації. 

Спочатку я намагався поєднувати виконання сучасних творів із навчанням у Глієра (Київська муніципальна академія музики імені Рейнольда Глієра — К. Н.), навіть пробував грати їх з однокурсниками. Наприклад, твір Булеза для двох фортепіано (йдеться про «Структури» Пʼєра Булеза — К. Н.). Проте, з часом моє захоплення композицією стало настільки сильним, що я вирішив повністю присвятити себе цьому напрямку.

— Назви найскладніший твір, що ти виконував.

Олександр Чорний: О, таких було чимало. Пам’ятаю, один мій колега-композитор, який зовсім не був піаністом, написав настільки складну партію, що я просто не вірив своїм очам. Це був дуже швидкий твір в темпі чверть-140, де тридцять другі ноти розподілені по всій клавіатурі: одна — в п’ятій октаві, інші — в субконтроктаві. Грати це було тим ще викликом. Ми тоді були ансамблем у Вищій школі музики Ганса Айслера в Берліні, і на репетиціях намагалися максимально наблизитись до оригінального темпу, хоч це було дуже непросто.

Серед класичних творів сучасних композиторів, звісно, також є свої «випробування».

Твори Булеза, Штокгаузена чи Ксенакіса — це складна музика. Такі композитори писали неймовірно структуровані твори, де кожна деталь має значення. Це не концептуальна музика, яка часом простіша у виконанні, а така, що вимагає максимальної зосередженості й точної гри.

— Яким чином ти аналізуєш твори, над якими працюєш?

Олександр Чорний: Починаю з вивчення загальної ідеї твору. Дивлюся особливості виконання (performance notes — К. Н.), розглядаю структуру і фактуру твору. 

До прикладу, фортепіанний концерт Стіна-Андерсена цікавий тим, що, хоч і наслідує класичну концертну форму, але містить елементи несподіванок, з доволі «кумедною» каденцією. Тож я завжди йду від загальної концепції до деталей: розбиваю твір на частини, вивчаю кожну з них, і тільки потім з’єдную в одне ціле.

Взагалі, є щось особливого у моменті, коли ти береш новий твір і ще не знаєш, чого очікувати. Перший погляд на ноти, розуміння цілого, електронна частина, яку потрібно опрацювати, якщо вона є — це все дає справжнє задоволення.

— До речі, про концерт. У грудні планується українська прем’єра фортепіанного концерту Стіна-Андерсена, де ти виконаєш партію соліста. Виступ на прем’єрі — це завжди велика відповідальність. Як ти підтримуєш свій технічний рівень гри? І як ти справляєшся з хвилюванням перед концертами?

Олександр Чорний: Найкращий спосіб позбутися хвилювання — це постійна практика, особливо публічні виступи. Будучи у Берліні, я виконав понад 20 прем’єр різних композиторів — це справді допомогло. Співпраця з композиторами дала розуміння, що це не лякає, а навпаки — дуже захоплює. Коли виходить зіграти точно, без помилок, це створює відчуття піднесення, яке, повторюючись, притупляє хвилювання.

Щодо технічних вправ, кожен твір — своя техніка, неможливо підібрати якісь уніфіковані арпеджіо або варіанти гами, що допоможуть у виконанні всіх сучасних творів.

Але зараз я багато працюю над координацією, особливо над різними ритмічними патернами в обох руках. Наприклад, у лівій руці можуть бути септолі, а в правій — квінтолі. Це дуже корисно для сучасного репертуару.

У цьому концерті, зокрема, важливо мати не тільки «горизонтальну пам’ять» — тобто пам’ять про послідовність нот, а й «вертикальну пам’ять», тому що додатком є ще одна клавіатура.

— Як гадаєш, в чому головна складність виконання сучасної музики для академічних піаністів? Чому не всі наважуються братися за це?

Олександр Чорний: Це справді непросте питання. Часто тут грає роль технічна складність. Наприклад, один із творів Франка Бедроссяна, який ми готуємо зараз з Ансамблем 24, має дуже насичену фактуру. Це не просто перебір нот, який створює текстуру, — важлива точність, особливо коли все грається на два піаніссімо. Треба бути дуже акуратним, чути кожну деталь.

Також є інша складність — координація в ансамблі. Сучасна музика часто базується на різних ритмах, і це вимагає від музикантів ідеальної злагодженості. Плюс, є ще й психологічний бар’єр, коли новачки бояться грати незвичними техніками, наприклад, торкатися струн всередині інструменту чи використовувати різні додаткові інструменти для створення звуків. Часто це або звичка, або вчителі свого часу забороняли експериментувати, і у музикантів формується страх порушити «правила». Але насправді сучасна музика відкриває багато нових можливостей гри на інструменті.

— Що для тебе значить практика виконання музики як для композитора та що спонукає продовжувати цю діяльність?

Олександр Чорний: Виконавство дозволяє глибше зрозуміти музику зсередини. Це цінний досвід, адже ти залишаєш «бульбашку» композитора, і є можливість почути, як певні елементи звучать у виконанні. Такий досвід прямо впливає на процес створення музики надалі. Наприклад, багато композиторів стають диригентами, як Маттіас Пінчер, П’єр Булез, що розвиває їхнє розуміння музики загалом.

Коли я повернувся в Київ у 2020 році, тут вже не було тої тусовки, яка була раніше — здебільшого через коронавірус. Концерти, що організовували агенція Ухо чи KCMD, відбувалися все рідше. Виконавської роботи стало мало, і я більше сфокусувався на композиції. Згодом зрозумів, що треба самому створювати проєкти, націлені на виконання сучасної музики. Так, власне, і зʼявилися Центр музики молодих і згодом Ансамбль 24.

Однак, саме в Берліні я мав можливість працювати на повну, і зрозумів, що досі не використав певні можливості. Адже важко перекреслити стільки років занять на фортепіано і якісь здобутки у цій сфері. Зʼявилось бажання спробувати поєднати те, що мені справді цікаво — в тому числі, виконувати сучасну музику на фортепіано. 

Виконавство не тільки дозволяє розкрити себе як піаніста, а й сприяє залученню молодих музикантів і музиканток до цієї ніші, яка в Україні ще не заповнена. 

Я вважаю, що писати сучасну музику — це класно, але виконувати її — ще краще. Це неперевершене відчуття, яке складно передати — як наркотик, спробувавши один раз, ти вже не можеш зупинитися. Це два різних процеси, але вони чудово доповнюють один одного. Виконання не тільки не заважає композиції, а й допомагає глибше зрозуміти матеріал. По суті, вони обидва є точками входу в сучасну музику, і цей двосторонній вплив дозволяє краще усвідомлювати свої ідеї та знаходити нові підходи.

 

---

Читайте також:

• Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
• Розкрити загадки давніх українських монодій: проєкт «Візантінославіка»
• «Так могла би звучати “Матриця 5”»: про створення семплованої бібліотеки звуків бандури