![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="539" width="810" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)
Анастасія Полуденна — скрипалька, аспірантка кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України. Крім того, Настя — моя одногрупниця. У перші дні війни ми, мабуть, як і усі, обмінялися у чаті найпоширенішим питання «як ти?». Тоді Настя написала про свої плани попри все досягнути вступу в лави територіальної оборони Києва і запросила мене до свого затишного телеграм-каналу «для своїх», в якому вона періодично відповідає одразу усім своїм друзям на єдине питання, яке всіх турбує — «як ти?». Зрештою, в час, коли російські війська покинули околиці Києва, з’явилася можливість поспілкуватися голосом. Це була майже двогодинна тепла розмова, якою сьогодні ділимося з вами.
Я хотів би почати з того, щоб ти розповіла про себе до 24 лютого. Чим ти займалася, ким була?
Ким я була… Ким я тільки не була, скажімо так. Звичайно ж, я професійний музикант. Я майже все життя присвятила академічній музиці як виконавиця. Я скрипалька, закінчила бакалаврат та магістратуру Національної музичної академії України. Вступила до аспірантури на кафедру теорії та історії культури, тому що мене цікавила саме наукова діяльність і культурологічний, а не музикознавчий аспект досліджень того середовища, в якому я знаходилася усе своє свідоме життя (з 6 років). Мої батьки музиканти, брат музикант, тобто щодо життєвої дороги в мене особливого вибору не було. Але потім дорога трохи розгалузилася, й життя стало більш насиченим і різноплановим, аніж життя лише оркестрового, сольного чи камерного виконавця.
«У мене не було питання “що робити, якщо почалася війна”. В мене завжди була позиція, що треба відповідати власним ідеалам»
Окрім цього, наразі я літературний редактор. Вже є книга під моєю редактурою — це роман Кирила Талера «Киянин», яким я пишаюся і дуже люблю цю роботу. Також є літературний журнал «Андерхаунд», над яким я працюю як завідувач візуального відділу, верстальник, редактор. Сама також займаюся літературною діяльністю, пишу вірші й прозу.
Коли почалася ще одна фаза війни, яка триває вже 8 років, я здобувала нову спеціальність — цифровий художник (digital 2D-artist) — вже закінчувала курс, в мене залишився недороблений диплом. Впевнена, що коли буде трохи більше можливостей, я, звичайно, його дороблю і буду розвиватися у цьому напрямку також.
Ще, звісно, у моєму житті був спорт, якщо точніше — боротьба. Періодами, бо постійно треба було тримати в руках скрипку, закінчувати, вступати й таке інше, тому я не розвивалася у спорті надто швидко. Я не виступала так часто, як би хотіла, трохи заважали травми, тому це все поки залишилось на досить аматорському рівні. Але хоч яка фізична підготовка дуже допомагає зараз.
Після 24 лютого. Що залишилося, що зникло, а що додалося?
Пішло майже все. Звичайно, весь мій ах**нно багатий внутрішній світ залишився зі мною, але додався такий не дуже хороший фактор як ракетні удари та захід москальських військ на територію нашої прекрасної країни. Тому я зрозуміла, що треба брати руки в ноги й щось робити на місці, де я зараз є. Чесно кажучи, давно задумувалась над тим, щоб стати резервістом територіальної оборони як такої собі демоверсії армії, ще до 24 лютого. Але мене страшенно лякала папка з зав’язками, в яку потрібно було збирати документи, проходити комісії та займатись іншою бюрократією. Мене це лякало до чортиків, в мене тряслися коліна, і я збиралася з духом, щоб це зробити, але все відкладала, тому що були свої справи, робота, ще щось. А працювала я, до речі, останні три місяці майстром костюма в чудовому колективі, який зараз частково переїхав і відновив роботу.
Перед тим, як все почалося, ми ще поговорили з моїм автором Кирилом. Він мені сказав за декілька годин до вторгнення: «Послухай останнє інтерв’ю нашого Президента. Якщо президент однієї країни звертається до громадян іншої, значить буде війна. Він каже, щоб рускій ваня не нападав, подумав».
Але рускі вані не чули, бо вони вже сиділи біля кордонів.
Так, вони сиділи біля кордонів, і це вже було ніби марно. Кирило сказав, що буде війна, я відповіла, що працюємо далі. Як буде — так буде. Зараз Кирило займається інформаційною війною, він робить дуже класні якісні зведення новин з надійних джерел.
Вступ в лави територіальної оборони
…Тобто ти була готова до того, що це буде саме в той день?
Скажімо так, я не думала, що це буде саме в той день. Я спокійно лягла спати. В мене був план зробити візаж на двох фотосесіях.
І прокидаюся о дев’ятій ранку не від вибухів, читаю новини, розумію, що війна і думаю: «Бл*, походу фотосесія в нас скасовується. Ну і хрін з нею». Потім протягом дня я підбивала всі свої зобов’язання та підсумки. Опісля ми поговорили з моїм хлопцем, вирішили, що робити. Наступного дня пішли у військкомат. У мене не було питання «що робити, якщо почалася війна». В мене завжди була позиція, що треба відповідати власним ідеалам. Приходить на розум не зовсім правильно-наративна фраза «відповідати за базар». Якщо ти внутрішньо вважаєш себе громадянином з якоюсь активною позицією, ти маєш робити те, що тобі підказує ця активна громадянська позиція.
Пішли у військкомат. Хлопця взяли у той підрозділ, де були наші знайомі, його колеги. Мене туди не взяли. По-перше, не було місць, йому зарезервували місце раніше. По-друге, — це окрема мінометна батарея, тому там треба було мати певний досвід. В мене тоді такого досвіду не було. В той день ми ще евакуювали з Оболоні мою бабусю, якій 90 років. Було складно знайти автівку. Тоді ми проходили пішки кілометрів 20–30 за день.
Офіційно в лави територіальної оборони, які потім прирівняли до ЗСУ, я потрапила 4 березня. На це пішло десять днів, бо ми ходили ще в інший військкомат. Ніби там сформували підрозділ. Потім цей підрозділ тягнули, не могли нам видати зброю, легалізувати його. Потім були ще такі історії, які зможу розказати вже після війни…
Чи багато довелось докласти зусиль, щоб тебе взяли?
Можливо, люди дивилися на моє обличчя і розуміли, що краще зі мною не сперечатися (сміється). Можливо, мені просто пощастило, що саме на етапі прийому до лав ЗСУ не закидали щось типу «ти ж дєвачька». Я знаю, що при реєстрації багатьох дівчат завертали. Також багатьох хлопців завертали. Мені ж за допомогою ломіка і якоїсь матері вдалося-таки застрибнути в останній вагон. Закінчилося все тим, що ми просто відділенням прийшли на блокпост, домовилися з тамтешнім командуванням і вступили у 206-й батальйон територіальної оборони. Хоча я на Подолі не живу, знайомих в мене там немає, але так вийшло.
Якщо брати до уваги твою музичну діяльність, наскільки екзотичною є твоя професія серед бійців територіальної оборони твого батальйону?
Люди, звичайно, охрінівають, коли дізнаються мій стаж у професійній музиці. Але це скоріше тому, що я маю досить молодий вік і великий професійний досвід.
У нас у взводі є творчі люди. Є позивний «Артист» — він актор, знімався у рекламах, серіалах і, здається, в театрі грав теж. Є професійний танцівник. Є позивний «Циркач», який багато років пропрацював повітряним гімнастом у цирку, професійний спортсмен, батутист, нещодавно вони відкривали свій зал. Є один devops з п’ятнадцятирічним стажем. З виду непоказний хлопець, а насправді голова… він вміє просто все. В нас він командир відділення.
«Щоб до тебе ставилися як до рівної, ти маєш не тільки використовувати soft skills, а й працювати більше і краще, бути хоча б одною із перших, щоб тебе вважали рівною»
Звичайно, є люди простих робітничих професій. Є навіть люди великого бізнесу, які йдуть до лав територіальної оборони. На жаль, це трагічна історія. Цієї людини з нами більше немає, він в мене на руках помер від випадкового уламка. Над тим місцем, де ми розташовувалися, наша ППО збила «Точку-У», уламки потрапили до нас. Він помер за хвилин сім від внутрішньої кровотечі: уламок дуже невдало зайшов йому в черевну порожнину. Ми відпрацювали добре (я ж тепер тактичний медик), але, на жаль, вже нічого не могли зробити. Він був АТОшником-десантником, який не встиг до своїх, бо вивозив сім’ю, тому й опинився у ТрО. Дуже класна людина. Але таке буває, така війна.
При чому це досить спокійна точка…
Поки війська стояли під Києвом, в нас, звичайно були прильоти, мінометні, артилерійські обстріли. Але це не «нуль», ми були на першій лінії. Отака дурна смерть. Таке трапляється, на жаль.
Гендерне питання в армії
Поговорімо про гендерне питання. Чи відчуваєш ти його присутність, вже маючи досвід роботи впродовж певного часу?
Є певні нюанси. По-перше, багато залежить від того, як ти себе поводиш в колективі. Наприклад, в нашому взводі я одна. Особливості мого характеру і поведінкові надбання із цивільного життя дозволяють мені бути «своїм хлопцем» у більшості випадків. Пацани спочатку чогось стидаються, намагаються якось надмірно захистити. Дуже тонкий момент, який варто якомога повніше доносити людям, що у твого побратима чи посестри немає статі, і ти не маєш звертати увагу на стать під час виконання завдань, бо це може поставити під удар і виконання завдання, і життя та здоров’я усіх членів команди. Поки ти будеш грати в рицаря і кинешся захищати «дівчинку», коли вона насправді не потребує захисту, ти покинеш позицію, зробиш якусь дурість, підстрелять тебе, будуть витрачені ресурси, щоб тебе евакуювати як пораненого, залучені медики… Коротко кажучи, ситуації бувають дуже різні. І у ворога немає статі (ти не мусиш жаліти ворога через те, що це дівчинка/жінка), і у твого товариша, який стоїть поряд, також немає статі.
Що стосується побутових моментів, звичайно є люди, які починають розказувати, що «я не розумію, чому ти тут взагалі, ти маєш бути ніжною квіточкою, варити дітей і народжувати борщі». В такому випадку відкриваєш рота і кажеш «ще раз таке почую — отримаєш прикладом в зуби», бо за*бали. Щоб до тебе ставилися як до рівної, ти маєш не тільки використовувати soft skills, а й працювати більше і краще, бути хоча б одною із перших, щоб тебе вважали рівною. Це наша об’єктивна реальність. Ми маємо намагатися її змінити, в тому числі своїм прикладом, своїми життєвими виборами, але на це все ж треба зважати, «робити поправку», як при снайперській стрільбі.
Буває таке, що я можу об’єктивно виконати якусь фізичну задачу, розумію, що в мене підготовка дозволяє виконувати цю задачу ефективніше, аніж якомусь хлопцеві, який не має такої фізичної підготовки. Тоді просто доношу це до командування. Хоча іноді донести буває непросто.
Війна і блог
Протягом загострення війни із 24 лютого ти досить багато пишеш про війну в такому «блозі для своїх». Наскільки розумію, блог в тебе був і раніше, але зараз він досить оживився військовими історіями. Чому ти продовжуєш вести цей блог і пишеш про війну? Чому це для тебе важливо?
По-перше, це важливо для моїх небагатьох підписників. Друзі кажуть, що я працюю для них заспокійливим, називають конкурентом Арестовича. Більшість людей навколо мене або виїхали, або потихеньку волонтерять, тобто залишаються цивільними. У них багато страхів, напруження. Я їх розумію, бо сама почувалася б набагато гірше морально, якби не була хоча б трохи наближена до активних подій. Розумію, наскільки нестерпно може бути десь в евакуації чи закордоном. Я б не витримала. Я в армію пішла суто з егоїстичних мотивів, щоб мені було «харашо», і для розуміння, що моя праця використовується так, як може. Але я розумію, що далеко не всі можуть вибрати такий варіант. Не у всіх є відповідні психічні якості. Це нормально, бо не всі мають бути військовими. Це має бути певний процент суспільства, мотивований і, бажано, навчений. А інша частина суспільства, як на мене, є ще більш важливою. І тому що без підтримки волонтерів, цивільних, ЗСУ були б набагато менш успішними, і тому що без народу вся армія просто втратила б сенс. Це було б без жодної користі та змісту.
Я веду цей канал для людей, які мене читають, читають ці інсайди, бо сама дуже люблю інсайдерську інфу. Вони розуміють, що відбувається, можливо, у них руйнується певний флер ідеалізації Збройних сил, людей у формі. Читачі розуміють, що люди в пікселі такі ж, як і раніше, просто потрапляють у нові обставини, працюють тепер ось так. Я з підписниками тримаю зв’язок, в мене там своє інфополе, прекрасні лампові дискусії в коментарях з побажаннями лютої смерті москалям і все таке. Мені подобається, ця атмосфера розряджає.
Інша причина — це знайти якийсь час і відрефлексувати, зафіксувати для себе події і те, як вони відображаються на моїй свідомості, на моєму власному сприйнятті себе й навколишньої дійсності. Я знаю, що в мене стираються з пам’яті багато подій, тож намагаюсь їх фіксувати. Цей блог називався спочатку російською «бумажка для расписывания клавиатуры», потім українською «папірець для розписування клавіатури». Я його веду, щоби якось зберегти свою особистість. Потім перечитую і думаю «ніх*я собі, яка я вумна була» або «ніх*я собі, і таке було».
Серед цих дописів я фіксував досить непопулярні моменти. В тебе, на відміну від Арестовича, який сипле заспокійливими, є дуже емоційні дописи про, наприклад, оснащення броніками тероборони західних регіонів, замість «нулів», або допис про заперечення логіки відправлення злочинців на передову, до чого часто закликають коментатори соцмереж, бо це невмотивовані люди, які тільки заважатимуть. Помітно, що твоя оптика «зсередини» зовсім інша, аніж оптика «зовні». Чи помічаєш ти цю зміну оптики, знаходячись всередині подій?
Я все ж таки не просто людина. Я все ж науковець, звикла дивитися на події з різних точок зору, використовувати діалектичні методи — ось цю діч, яку ми так любимо у наших дослідженнях, лекціях, семінарах. Це все ж мій світогляд, сформований за стільки років академічної освіти, самоосвіти в цій галузі. Тому я завжди намагаюся зміщати оптику, дивитися зсередини, зовні, з інших точок зору, аналізувати інформацію, яка до мене доходить, аналізувати власне і глобальне інфополя, користуватися науковими методами пізнання у повсякденному житті. Це закладена прошивка у мій мозок, думаю, як і у твій чи як у мізки усіх наших колег, які справді цим горять і хочуть розвивати науку.
/Дякую. Мені принесли чайок/
Тому я постійно зміщаю оптику, намагаюсь це роботи, наскільки можливо.
/Мені принесли чай і кажуть, щоб я швидше тут, і підемо на гітарі грати. Я, звичайно, піду, але спочатку з тобою поговорю/
Основний пойнт мого блогу — максимальна чесність. Взагалі війна — це дуже про чесність, тому мені на війні навіть комфортніше, ніж у звичайному мирному житті, бо усі людські якості, мотиви, вчинки стають чистішими та контрастними. Мені це подобається, якщо можна так казати про страшні події з купою жертв, жорстокості, прикрих жахливих випадків. Але ці принципи чесності насамперед із собою без згладжування кутів й нездорової толерантності я намагаюся протягом всіх чотирьох чи п’яти років запроваджувати у своєму блозі. Якщо ти пошукаєш хештег #нашла_конса_на_камень, думаю, знайдеш багато цікавого з різних точок зору та інсайдів. Так, є непопулярні різкі речі, це життя. Кому таке не подобається — я не тримаю ні у бложику, ні у власному житті, ніяк.
Чи встигаєш ти слідкувати за тим, що відбувається зовні?
Дивлячись коли. Зараз, наприклад, у нас трошки затишшя, всі ми знаємо, що війська відійшли від Києва. Конкретно у нас є трохи більше часу (не кажу про військових, які працюють у найгарячіших точках, бо я там не була, не знаю) подумати, готуватися, тренуватися до того, що буде потім. Війна буде довгою, здається, це вже зрозуміло всім. Це все не закінчиться радісно і швидко. Тому я встигаю слідкувати за тим, що відбувається навколо, але намагаюсь обмежувати поглинання інформації, навіть коли в мене є можливість. Я краще зараз буду вивчати матеріали з військової справи, тактики, поводження зі зброєю, звичайно, моєї спеціалізації наразі — тактичної медицини. Як я люблю казати, тактична медицина — це не звичайна медицина. Звичайний медик може виписати ліків, а тактичний медик може виписати п**дюлєй. При чому не тільки ворогу, що само собою, а й своїм, якщо це треба в терапевтичних цілях.
За культурним фронтом слідкуєш?
Так, бо в мене дуже багато друзів, колег у соцмережах, за якими я слідкую, звісно.
Війна і культура
Як ти думаєш, чи важливо і чи на часі зараз підіймати будь-які питання на культурному фронті? Наприклад, щодо скасування російської культури, про спільне музикування з російськими виконавцями?
Моя думка була завжди такою, вона залишається такою ж наразі. Культура на часі завжди. Абсолютно завжди. Так, звичайно, хто погано воює, той про культуру не замислюється. Але оскільки зараз наші ЗСУ воюють як боженьки, все інше має значення. Оскільки в нас війна гібридна, вона на всіх фронтах, в тому числі на культурному й інформаційному, цей фронт зараз близький за значенням до фізичного, бо ми воюємо за розум, за голови всього світу.
Мені близька більш поміркована позиція з цього приводу. Я не вважаю, що російську культуру потрібно забувати чи викреслювати зі світової культури, бо світова культура є цілісним організмом, попри будь-які війни та геополітичні розподіли. У нас зараз гаряча фаза історичного процесу. Ми всі творимо історію. Іноді накриває прекрасне відчуття, що нитки історії сходяться в тебе в руках, а також в руках, серцях, душах усіх, хто поряд з тобою. Але повністю викреслити російську культуру зі світової і не вийде, і в цьому немає сенсу, вона все одно залишиться.
Зараз не пропонують прямо викреслювати, а пропонують поставити її на паузу, адже навіть із давньою російською культурою несуться імперські наративи, сама ж росія використовує культуру у своїх пропагандистських цілях…
Ось це ближча мені позиція, бо це дуже дивно: однією рукою давати по морді, а іншою брати якусь цукерочку в людини. Бо ця цукерочка скоріше за все буде отруйною. Зараз російська культура для українців є отрутою, яка роз’їдає зсередини весь наш організм. Ми можемо сказати, що доки ми не пройдемо курс лікування, — у нас алергія на російську культуру. Це не означає, що якщо в людини алергія на мандарини, то треба знищити всі мандарини. Але їсти їх доти, доки ти не вилікуєш цю алергію, або їсти отруйні мандарини, як це зараз відбувається, — це погана ідея. Я вважаю, що зараз будь-яка співпраця з російськими виконавцями чи виконання творів російських композиторів, навіть дисидентів, навіть тих, що потерпали від будь-якого з імперських російських режимів (а їх там було!) — це ідея не дуже хороша в умовах повномасштабної російсько-української війни. Це все одно, що Вагнера виконувати в єврейському культурному центрі під час активної фази Голокосту.
Я розумію, що російська культура багато кому близька, бо відбувалося багатосторічне взаємопроникнення й насадження. У багатьох українців вже стокгольмський синдром до російської культури, на жаль. Але зараз виконувати російську музику та співпрацювати з російськими виконавцями чи композиторами не на часі.
Я не знаю скрипковий репертуар детально, трішки краще орієнтуюсь в оркестровому, але наскільки велику частину займала російська музика у твоєму навчанні грі на скрипці? І чи реально досить швидко знайти цій музиці альтернативу?
Скрипковий репертуар, який використовується в академічному навчанні, є досить обмеженим. В цьому є певна проблема у мирний час, тому що тобі хочеться різнобічно розвиватися, а тобі викладачі нав’язують певний набір музичного репертуару. Із серйозних репертуарних творів варто виділити концерт Чайковського, як один з п’яти великих концертів, два скрипкові концерти Шостаковича, два скрипкові концерти Прокоф’єва, певну кількість малих форм, камерного російського репертуару теж багацько.
Я людина, яка закінчувала магістратуру із Другим концертом Шостаковича, мала виконувати його з оркестром, але, на жаль, не склалося, людина, яка всією душею любить музику Шостаковича. І мені, звичайно, суб’єктивно дуже боляче, що Шостакович зараз також має відправитись на карантин, попри все те, що з ним відбувалося протягом життя, попри всі репресії проти нього. Бо і його творчість так чи інакше підживлює російський наратив.
Це може насправді звільнити нішу чи змістити акценти на те, чого ми ще не знаємо, на відкриття чогось нового?
У репертуар іноді потрапляють речі, які опинились там суто історично. Вони не такі вже геніальні, але так склалося, всі їх грають і вони забивають нішу чогось схожого за якостями, але цікавішого та менш заїждженого. Але є такі моменти, що до репертуару щось не потрапляє не тому, що спеціально замовчується чи хтось створив світовий заколот і навмисно засуває його на дальню верхню поличку, а просто тому, що ці твори є або вторинні, або сумнівної якості. І коли починається процес діставання творів чи постатей із цієї полички й певного нав’язування цих постатей тільки тому, що вони, наприклад, українці, це понижує загальний рівень галузі і музикування, створює враження певної провінційності. Я не применшую вклад українських композиторів у світову культуру, але ми маємо розуміти, що на хвилі патріотизму, захоплення власною нацією (це абсолютно здоровий націоналізм, який я підтримую і тим паче в умовах війни) починається пересмикування, коли щось називають геніальним тільки через те, що воно українське, а насправді воно об’єктивним не є. Це, мені здається, шкодить сприйняттю нашої культури у світі, бо якщо вони вважають, що це круто, ми, звичайно їм поаплодуємо, бо їм погано, у них війна, а потім все одно будемо вважати їх трішки «недоробленими», бо вони не розуміють, що добре, а що погано.
Який може бути вихід з цієї ситуації?
Напрацьовувати свої наративи, свою музику, своїх композиторів. Але обирати ті твори, які вартують уваги, підвищувати свій професійний рівень, щоб мати змогу гідно аналізувати, що в нас є хорошого і що ми можемо покращити. Це намагання ставитися об’єктивно до себе, до своєї культури, свого музичного матеріалу. Розвиток свого професіоналізму може сприяти і впізнаваності, і поваги у світі до українських митців. Ми маємо робити якість і в мирному житті, але під час війни робити якість важливіше, мені здається, у тисячу разів.
«Я до сліз радію, що мені пощастило жити в такий історичний час надії, віри, любові. Така кількість любові, яка була на вулицях Києва у перші дні війни — це щось неймовірне. Не кожній людині пощастить таке відчути»
Багато хороших колег виїхали до Європи. Це класно, що в них через такі трагічні обставини є можливість продемонструвати наш рівень світові і здобути якусь повагу. Будь-які події — це можливості. І війна — це теж можливості, попри всю трагічну складову. Але якщо люди, які представляють Україну за кордоном, які роблять культурний продукт, не зважатимуть на якість, робитимуть на колінці аби хайпонути для переглядів, лайків і всього цього, то вони мають зрозуміти, що цей ажіотаж скоро піде і за цю хвилю хайпу навколо України ми маємо зробити якомога більше в професійному сенсі. Робити якість, робити круто, шукати класні твори, звертати увагу на те хороше, що в нас є і не скочуватися у халтуру, яка проканає місяць-два, а потім світ повернеться до своєї сорочки, яка ближче до тіла. Цей процес вже відбувається. Це нормально. Це закони психології, як масової, так і індивідуальної.
Запитаю про нашу Alma Mater ще. Перейменування. Чи варто змінювати неймінг?
Думаю, що так. Мене завжди курвило, що Київська спершу консерваторія, а потім академія якогось біса називається іменем російського композитора. Він може бути який завгодно крутий і як завгодно багато зробити для світової культурної спадщини, але (ну блін), що, в нас своїх немає?! Наприклад, видатних професорів, які працювали тут і заслуговують, щоб їхнім іменем назвали музичну академію. Це можна винести на обговорення викладачів, студентів, Міністерства культури і знайти той варіант, який влаштує всіх, і перейменувати.
Що ти плануєш зробити найперше після перемоги?
Я не знаю, що я буду… Я не знаю, де я буду і морально, і фізично. Якою людиною я буду після перемоги, тому що війна нас усіх змінює. На жаль, ми не можемо прогнозувати навіть у межах власної голови, як це буде. Це можуть бути будь-які варіанти. Звичайно. я буду багато обіймати своїх близьких, друзів і всіх навколо, хто буде не проти, звісно, тому що культура згоди має використовуватися у будь-якій ситуації. Я не знаю, якою я буду, якими ми всі будемо, кого ми, на жаль, втратимо, бо втрати будуть, вони є постійно, що ми здобудемо, якою Україна стане після цієї війни. Я вірю в те, що вона стане набагато кращою, аніж до цієї війни.
Це мені нагадує роботу з хорошим психотерапевтом, коли є техніка пропрацювання травми. Коли в тебе, наприклад, дитяча травма, ти думками повертаєшся в цю ситуацію і ти-дорослий захищаєш себе-дитину. Відіграєш цей сценарій по-своєму. Травма таким чином лікується. Мені здається, що цю політравму, яка за весь історичний процес була нанесена нашій нації, ми маємо шанс вилікувати. Ми маємо шанс стати здоровою непокаліченою нацією, не зважаючи на всі зусилля всіх мудаків, які намагалися нас знищити. Я до сліз радію, що мені пощастило жити в такий історичний час надії, віри, любові. Така кількість любові, яка була на вулицях Києва у перші дні війни — це щось неймовірне. Не кожній людині пощастить таке відчути.
Ми живемо саме тут і зараз, народилися українцями, усвідомили себе українцями і маємо зараз змогу ось це творити — це фантастично. Ми маємо бути максимально ефективними, щоб бути патроном у ленті, яку подає помічник кулеметника у відомій пісні.
Зараз згадується весь курс української літератури і усвідомлюється, як нам пощастило, що ми маємо світло в кінці тунелю. Навіть не світло, а вибух наднової. А тоді митці бачили тільки темряву, розуміли, що не доживуть ні до чого, але продовжували робити те, що робили, помирали за це, були закатовані, клали своє життя, аби стати для нас цією сходинкою до того, що відбувається зараз. Всі ми стоїмо на плечах гігантів минулого. Ми зараз стоїмо на їхніх плечах і бачимо цей світанок.
Заголовне та інші фото: @libkos
Читайте також:
• Вціліла з Бучі: розповідь скрипальки
• Конкурс Чайковського виключили з Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів