Від обрядового карнавалу до рейву. Як водили Козу і Маланку в давнину і куди привели їх сьогодні

Святкування нового року на українських землях здавна було пов’язано із обрядами водіння Кози і Маланки — карнавальними дійствами із травестією, переодяганнями, у яких бешкет і розваги поєднувалися із магічними віруваннями.

Задобрити померлих предків, віднадити нечисту силу, благословити на добрий врожай, а ще вдягти ексклюзивний лук і інкогніто дати волю емоціям — приблизно так міг би виглядати список справ на новорічний вечір, якщо ви зберетеся доєднатися до ватаги маланкарів. 

Останніми роками в Україні інтерес до цих обрядів зростає: в окремих локусах дотепер продовжується жива традиція, хтось, досліджуючи, реконструює обряди, хтось відкриває їх для себе вперше, а хтось актуалізує їх у нових контекстах. 

У цьому тексті — про те те, що значать обрядові дійства Кози і Маланки, які пісні їх супроводжують, як жила традиція в давнину і як оживає сьогодні. Розповідають експертки, що досліджують і ревіталізують Козу й Маланку — етномузикологиня Надія Ханіс, культурологиня Аліна Божнюк, учасниця платформи традиційної музики CMYK Кайя Нащук.

Як і навіщо водити Козу

розповідає Надія Ханіс

Здавна обряд водіння Кози був суто парубочим. Серед головних персонажів дійства — Коза, Дід, який, власне, і водить Козу, а також Лікар або Жид-лікар, Піп, Циганка, Чорт, Міхоноша. Суть образу Кози розкривається у основній частині пісень, що супроводжують обряд:

Де Коза ходить —
там жито родить.
Де Коза туп-туп —
там жита сім куп.
Де Коза рогом —
там жито стогом.

Отже, Коза — це магічна істота, яка має приносити господарям врожай. Згідно із сюжетом обрядового дійства, Дід убиває Козу, а далі усі присутні докладають зусиль, аби її оживити. Смерть і відродження Кози мають глибоке символічне значення: це уособлення річного календарного циклу, переродження природи і, особливо, сонця. Недаремно містерія традиційно відбувається якраз незадовго після зимового сонцестояння. 

Парубок, що виконував роль Кози, перебирався у вивернутий кожух, одягав специфічну маску з бородою. Маски, зазвичай дерев’яні, виготовляли так, щоби була рухома нижня щелепа — усе мусило стукати, грюкати, брязкотіти. Коза — персонаж гучний, грайливий, бешкетний. 

Для образу Діда парубок одягався у лахміття, в старий пошарпаний одяг, мав палицю або посох, а також обов’язково одягав бліду білу маску з бородою. Цей образ теж має символічне значення: на Поліссі, основному ареалі поширення обряду водіння Кози, дід традиційно знаменує дух предка, адже «дідами» тут називають поминальні дні — період після Великодня, присвячений вшануванню померлих зі свого роду. Зв’язок із культом предків яскраво виявлений і в самому обрядовому дійстві. 

Відродити вбиту Дідом Козу не так просто: її намагаються всіляко задобрити, дати пожертву. Це безпосередньо пов’язано із прагненням задобрити як саму магічну Козу, так і померлих предків, що, як вважалося, в різдвяно-новорічний період приходять із того світу на землю провідати своїх близьких.

Ватаги, що водять Маланку й Козу, передусім, ряджені, у яких не видно обличчя, певним чином уособлюють духів померлих. До них треба бути щедрими — щоби потім навесні вони, ті, які повертаються зрештою до землі, посприяли звідти доброму врожаю. 

У піснях, що супроводжують дійство, є багато побажань, пов’язаних із господарчою тематикою. Часто вони сформульовані таким чином, ніби бажане вже збулося — своєрідна вербальна магія. З ватагами ходили також музики, які пригравали до співу. Наприклад, у момент, коли Козу просять поскакати, вони могли грати музику до танцю. 

Ватазі, що водить Козу, дуже важливо взаємодіяти з людьми, перед якими розігрується дійство. Чи не найколоритніший персонаж — Жид-лікар. Він хитрий, думає про свою вигоду, поки інші намагаються лікувати Козу — він би вже ділив її шкуру. У комедійному світлі постає і Піп, який упродовж дійства може, наприклад, читати пародію на Службу Божу.

З репертуару гурту «Гуляйгород»:

Піп: Коли я вчився у земські школі по волі,
І послали мене до міста купити цибулі до тіста.
І це правда! 

Хор (півчих): І це правда, і це правда, і це правда була! 

Піп:  Коли я йду, та й гуду,
Бачу — сидить чорт на льоду!
Коли я присів, а там їх аж сім,
Коли я встав, а там повний став.
Устрашитєльно! 

Хор (півчих): Устрашитєльно, устрашитєльно, устрашитєльно! 

Якщо персонажі й каркас сюжету є сталими, то розмови, які ведуть між собою і з глядачами герої дійства, можуть дещо змінюватися. Це гра, імпровізація. В цілому, водіння Кози та Маланки — це був час дебошу, коли можна було безкарно творити все, що завгодно. Тим більше, у масці тебе ніхто не впізнає. Зазвичай люди ще довго після дійства гадали, хто ж був за Козу, хто за Діда й інших персонажів. 

У кожній хаті ватазі віддячували, давали з собою їжу та горілку. Козу можна водити не лише напередодні нового року, а й декілька днів упродовж усього різдвяно-новорічного циклу. Зазвичай святки не закінчувалися, допоки колядники і щедрівники не поз’їдають усе зароблене. 

Безперечно, обряд водіння Кози має дуже давнє походження. Дослідник Олександр Курочкін простежує міфологічну тяглість ритуалу ще від Мисливської епохи. Музична компонента обряду також вказує на його архаїчність. Часто пісні, що супроводжують обряд, мають одноелементну пʼятискладову форму, де кожен рядок на один мотив, як наприклад пісня, що її записав Юрій Рибак у селі Річиця Ратнівського району Волинської області:

На горі вовчок
З вовчинятами,
В доліні коза
З козинятами.
Як прийшов вовчок
За козу чок-чок,
А вовчинята
За козинята. 

Такі музичні форми найдавніші, етномузикологиня Ірина Клименко називає їх формами-примітивами. Вони сягають корінням часів раннього Середньовіччя на теренах України. Звісно, в піснях, що супроводжують обряд водіння Кози, можуть траплятися і складніші форми, що свідчать про дещо пізніше походження пісень. Серед таких — пісня, яку записали Дмитро Лебединський та Олена балада у селі Мохнак, Зміївського району, Харківської області. 

Ой коза-коза, яка ти дурна,
Яка ти дурна та й нерозумна,
Вхватила серпок, побігла в лісок,
Нажала травиці з овсяной снопок,
Десь і взялись охотнички,
Хвалились, грозились козу й убити,
— А я тіх стрільців та й не боюся,
Тіки боюся одного діда. 

Трапляються і зміни сюжету: у різних регіонах України можуть водити не Козу, а дещо інших персонажів: Коня, Тура або Журавля. Зазвичай «водіння» інших тварин, окрім Кози, не має драматичної основи — це радше гульня з бешкетами й привітаннями. 

Нині ми найчастіше спостерігаємо радше реконструкцію, ревіталізацію традиції, аніж її безпосереднє продовження. Одні з останніх фіксацій Кози як живої традиції здійснили етномузикологи Євген Єфремов (на Правобережній Київщині у 1979 році) та Ганна Коропніченко (на Лівобережній Київщині орієнтовно у 2006 році). Нині парубочий обряд все частіше частково чи повністю перебирають на себе жінки. Це, зокрема, може бути наслідком клубної практики у селах або ж бажання просто вберегти чи відродити звичай. 

Читайте також:

• Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
• Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій

Два роки тому ми гуртами «Вільце» і «Володар» водили Козу Подолом. Тоді ми зʼясували, що виконання цієї народної містерії по закладах Києва дуже вдало поєдналось із практикою збору коштів на військо: Козу оживити нелегко, її доводиться дуже довго задобрювати. Тож наш Міхоноша збирав донати на FPV-дрони, аби Коза ожила. 

Фрагмент обряду водіння Кози від гуртів «Вільце» і «Володар»

Надзвичайно добре, що інтерес до давніх обрядів посилюється: навіть якщо це не безпосереднє відтворення традиції, це шлях до її осмислення.

Маланка

розповідають учасниця проєктів CMYK та Коза-Маланка Кайя Нащук і культурологиня формації Коза-Маланка Аліна Божнюк

Маланка — це український новий рік, що здавна мав вигляд народного карнавалу. Метою ритуалу було побажати благополуччя в новому році і певною мірою сприяти тому, аби рік переродився. 

Вочевидь, сама традиція походить ще із часів язичництва, але згодом на неї нашарувалися певні християнські символи. Звідси й назва обряду і його головних персонажів: 31 грудня християни вшановують святу Меланію, а 1 січня — святого Василя. 

Отож, Маланка і Василь символізують старий і новий рік. Суть обряду — весілля цієї пари. Крім молодих є й інші персонажі: Дід, Баба, Пан, Паничка, Піп, Циган, Чорт, Смерть, Ведмідь. 

Ведмідь часто йде у парі з Циганом: перший із них уособлює природну стихію, а другий, в образі якого є елемент розбійництва, стає тим, хто може цю стихію приборкати. 

У Смерть і Чортів люди перебираються в обряді для того, аби віднадити від своєї місцевості справжні злі сили. Вважалося, що в отой межовий період між старим і новим роком, наче між двома світами, відчиняються двері у потойбіччя і на землю виходить всіляка нечисть. Обряд ставав своєрідним способом обманути цю нечисть: коли справжні злі сили почують як галасують маланкарі, перебрані у Чортів, то подумають, що до цієї господи вже заходити не треба, адже там і так побували нечисті. Саме тому Чорти з-поміж маланкарів повинні поводитись найгучніше, голосно дзвонити у дзвіночки, тупотіти. 

Ще один дуже важливий персонаж — Шандар (діалектизм від слова «жандарм») — той, хто веде ватагу маланкарів, своєрідний головнокомандувач процесії. На ньому мають бути військові атрибути — погони на плечах, кітель. До слова, військова тематика близька і народному весільному обряду: наприклад, в обряді викупу нареченої, що сприймається як своєрідний процес завоювання.

Від села до села персонажі можуть змінюватися або ж набувати якихось унікальних рис. Наприклад, у Космачі Маланку називають Щідрою (від «щедрий вечір»). Красногірська Маланка славиться унікальним Ведмедем — із крилами. Це величезна, до п’яти метрів завширшки і вагою до 100 кілограмів конструкція, обліплена сіном та обвішана чічками з паперу й дощиком.  

Зазвичай ватаги маланкарів дуже великі. Крім персонажів дійства з ватагою також ходять музики — найчастіше це скрипалі й бубністи. 

Здебільшого, дії, які виконують персонажі, у піснях ніяк не коментуються. Тексти пісень стосуються переважно тільки Маланки і Василя. Ось, наприклад, маланкарська пісня з села Іспас на Буковині, зафіксована Дмитром Мазуряком: 

Ой, чінчіку Васильчіку,
Посію ж тебе в городчику.

Буду ж тебе шанувати,
Три рази на день поливати.

А в неділю рано встати,
Косу й русу розчесати.

Коса й руса буде гнисти,
А Васильчик буде цвисти.

В городчику під зіллячком
Лежить Василь долів личком.

Лежить лежить та й думає,
Шо з Маланков не буває.

А Маланку душка й болить,
Шо з Васильком не говорить.

За річками вогонь горить.
Там Маланка рибку й варить.

Тропа, тропа, чоботарю,
Не для тебе рибку й варю.

А для Івана соколана,
у  нього личко як у пана.

Ой паночку Рахманочку,
Пусти у хату Маланочку.

У нас Маланка ни лінива,
Увійшла у хату засвітила.

Засвітила, Бай помила,
Весь дім ґаздам звеселила.

Ой скрипками сопілками
З хорошими маланками 

На щастя на здоров’я!

Інші ж персонажі взаємодіють не так між собою, як із людьми, яким це дійство адресоване. Заходячи в господу, хлопці-маланкарі мали змогу роздивитися які ж дівчата там ростуть, навіть позалицятися до них, а вже потім, на вечорницях можна було якось продовжувати взаємодіяти з дівчиною, яка сподобалась.

Маланка від формації Смик

Читайте також:

• Як поєднувати традиційну та електронну музику: освітній курс від платформи CMYK

Маланку водили в останній вечір року, але, подібно до весілля, яке триває кілька днів, цей обряд також продовжувався ще певний час. На другий-третій день нового року усі ватаги маланкарів з різних кутів села збиралися разом і всіляко забавлялися. Подекуди влаштовували бої Ведмедів із різних ватаг. Звісно, це вже не та Маланка, яка йшла від хати до хати, однак карнавальна переберія з можливістю бешкетувати і розважатися тривала аж до Розколяди.

Власне, елемент перебирання має дуже важливе значення. У Маланку перебирається хлопець, у Василька — дівчина. Втім, суть навіть не в тому, щоби для обряду «приміряти» на себе іншу стать, радше — інший соціальний статус. У повсякденному житті людина має певні обмеження залежно від свого соціального стану і сфери діяльності — а в Маланці можна випустити своє альтер-его, незалежно від очікувань і стереотипів у суспільстві щодо тебе. 

Нині в Україні загалом і в Києві зокрема стає все більше ватаг, які водять Маланку. Традиція досі викликає інтерес — і це чудово. У проєкті Коза-Маланка ми поєднуємо два новорічні обряди — такі, що в оригіналі існують окремо у різних селах. Нам важливо працювати з традицією глибоко і без спрощень, а водночас — не боятися експериментувати. Нині Маланка приходить із села до міста — і персонажі теж стають міськими. 

Скажімо, у давнину Шандар мав здалеку давати знати про те, що йде Маланка — наприклад, сурмити в ріг. Коли ми водимо Маланку зараз, то наш Шандар говорить у мікрофон чи гучномовець. Пан і Паничка у нас перетворюються на модну пару з Рейтарської або ж пару депутатів; Василь — у хіпстера. Головне — зберегти архетиповість персонажів, яка у різні часи може виявлятися по-різному, поєднуватися із актуальними запитами сьогодення. 

10 січня платформи Смик та Коза-Маланка об’єднаються для маланкового рейву, де традиційна танцювальна музика, колядки, щедрівки та маланкування зазвучать поруч з електронним бітом. Як потрапити на подію можна дізнатися в соцмережах Смику та Кози-Маланки.

 

---

Читайте також:

• Як звучить українське Різдво. Добірка (не тільки) класичної музики
• Від Масниці до Трійці: що співали наші предки
• Десять поглядів на Різдво: добірка класичної музики