![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="540" width="810" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)
Концертну програму Київського камерного оркестру із низки шедеврів слухачеві було неймовірно важко обійти увагою. 11 грудня філармонічна публіка вітала колектив на чолі з Наталією Пономарчук вдосталь заповненим (за карантинними мірками) залом. І вдячно сприйняла три знамениті твори славетних авторів, для кожного з них вершинні у своєму жанрі.
«Мистецтво фуги» Йоганна Себастьяна Баха, «Велика фуга» Людвіга ван Бетховена та Струнний квінтет фа мажор Антона Брукнера — усі твори були заявлені у виконанні струнного оркестру. Тому натхненну атмосферу очікування виконання ледь підсилювало інтерес. Адже перекладення тягне за собою вимоги, що є більш доступними виконавцям, відповідно, на соло клавірі, камеристам у струнному квартеті та струнному квінтеті. Відтак у топі високих стандартів диригентської роботи з таким матеріалом — безперервно жвавий баланс партій, філігранно витримане серед цього балансу голосоведення, вірність традиціям виконання тієї чи іншої епохи.
Тим паче, що у концерті поєднались три епохи, і скласти цілісну репрезентацію їхніх рис додавало труднощів. Бароко, яке пропонує сучасним виконавцям брати до уваги звуковидобування на інструментах, для яких писав автор, класицизм, у якому логіка форми та її структурний розподіл часто стає в узголів’ї намірів композитора, а, отже, й завдань для інтерпретаторів… Також романтизм, в якому культ людських почуттів поєднується із їхнім найточнішим поліфонічним, гармонічним та драматургічним виразом.
«Мистецтво фуги»
У рівномірному розгортанні темпоритму, дібраній артикуляційній стратегії та однорідному, здебільшого «приглушеному» світловому рішенні він сповіщав про перший з етапів концепції диригентки.
Незавершена фуга (Контрапункт XIV) задала тон усьому концерту глибиною втіленого задуму. Постійна пружність та піднесеність ритму підкреслювалась штриховою єдністю. Вибудувана форма виконання вела крізь застигле споглядання, аскетичне відсторонення (повну самостійність голосів фуги) до максимального стишення перед останнім розділом, який розпочався з нового тематичного показу і поступового нашарування фактурних пластів. Він, найбільш піднесений за динамікою, завершився коротким фінальним мотивом. Його лаконічність та водночас промовистість дозволили розгледіти все зачарування минулим, що непомітно розчинилось у моменті тиші перед гучними оплесками.
А загальна канва оригінальної інтерпретації залишила по собі міцну сріблясту нитку — до фуги Бетховена.
«Велика фуга»
Від першого розділу («увертюри») оркестр представив театральну зустріч двох стихій. У першій монументальні «стовпи» довгих унісонних тривалостей зникли, смикнуті невеликим завершальним мотивом (наводячи згадку про минулий твір), а вага двох наступних фраз переводила терези назустріч другій сфері. Кардинальна різниця у контрасті між нею відобразилась у м’яких ланцюжках зітхальних інтонацій. Вона прокладала арку й до майбутнього Брукнера.
Власне розділ з експозицією фуги виконавці висвітлили не як боротьбу (що, наприклад, притаманне одній із найвідоміших оркестрових інтерпретацій твору диригентом Фуртвенглером), а один стан вічного, цілеспрямованого пориву, де всі голоси виступають заодно. Через тривалий час він зник так само раптово, як і бахівська фуга — однак у найменшу мить трансформувався. Уже знайомий елегійний настрій підкреслювало нетрафаретне рішення показу та виділення низхідної інтонації по два звуки замість звичних чотирьох. Саме ця інтонація, уособлення діалектичної спорідненості стихій, все далі й далі відкривала інтерпретацію всепроникності у цьому концерті.
Темпову різницю диригентка також врахувала, що ставало помітним упродовж наступного розділу твору. В ньому удавана танцювальність призвела до поступової драматизації. Насамкінець, повернення до початкового настрою не давало враження банального «від темряви до світла» — воно створювало баланс двох сфер. І переносило акцент в останній «акт» програми.
Струнний квінтет
Величний Струнний квінтет фа мажор є однією із символічних вершин нечисельної камерної музики Брукнера. Вигідно створений ідилічний образ першої частини підтримували оспівані широкі мелодичні ходи, розмірені тягучі переходи творів. Акуратно дотримані трелеві завершення фраз повертали до попередніх творів концерту. Характер, близький до легкої імпровізаційності, перейняла й друга частина, разом з її першою темою лендлеру. Відоме Adagio з переконливістю переносило у макровсесвіт симфонічних полотен Брукнера. А в осердя фіналу, що спершу відлунює спогадом лендлеру, композитор вводить фугу. Завершував грандіозний квінтет висновок, ода Музиці.
У кожному творі диригентка з оркестром самовіддано розкрили цілу галерею її історії на трьох китах. Яскрава концепція концерту полягала у тому, що всі обрані композитори мають позачасові точки перетину. А глибока виконавська інтерпретація долучила слухачів до розуміння цього.
Читайте також:
• «Opera Lingua» — гіпертекст у метавсесвіті Opera Aperta
• Про що мовчить Заратустра: криптомузична естетика vs. інтелектуальні ребуси