«Аннетт» Леоса Каракса. Штучний світ, що дихає музикою Sparks

«Аннетт» Леоса Каракса, що вийшов в український прокат 9 вересня, став у багатьох сенсах фільмом-відкриттям. По-перше, картина відкрила цьогорічний Каннський кінофестиваль. По-друге, стрічка розпочинає осінній сезон довгоочікуваних прем’єр: нарешті нові авторські фільми доєднаються у прокаті до вже звичних за час пандемії ретроспектив. По-третє, мабуть, найголовніше — нова робота Каракса може стати суб’єктивним відкриттям для кожного глядача.

«Аннетт» — це мюзикл, результат роботи тандему режисера Каракса із авторами історії та композиторами братами Раселом та Роном Мейлсами (гурт Sparks). Музиканти, у яких за плечима 25 студійних альбомів, вже не вперше працюють у цьому жанрі — у 2009 році був виданий радіомюзикл The Seduction of Ingmar Bergman. Але 2021 рік видався плідним для гурту саме у роботі в кіно: окрім «Аннетт», вийшов документальний фільм, присвячений 50-річчю творчості Sparks, в якому також звучить їхня музика.

Досягнути ефекту новизни для затятих кінолюбителів у жанрі мюзиклу — справа не з легких. Окрім строкатих «Співаючих під дощем», «Американця в Парижі» та ностальгуючим за тією прекрасною епохою «Ла Ла Ленду», крім бурлескних «Чикаго» або ж «Мулен Руж!» мюзиклами також вважаються «Та, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра та «8 жінок» Франсуа Озона. Якщо і говорити про «Аннетт» як про мюзикл, то тільки в ряді авторських інтерпретацій цього жанру.

Каракс скрупульозно формує простір своєї стрічки, нарочито підкреслюючи штучності та умовності жанру: від самого початку він напряму звертається з екрана до глядачів, у кадрі в якості камео також з’являються Sparks та виконавці головних ролей — Адам Драйвер і Маріон Котіяр.

Початковий номер So may we start пояснює правила гри на майбутні дві години та водночас маркує стильові рамки гурту, до яких вони прийшли в кінці 90-их в альбомі Plagiarism. Платівка переосмислювала всю попередню творчість Sparks в оркестровому супроводі та новому аранжуванні. /До речі, саме цей альбом може стати хорошим початком для знайомства із музичним доробком гурту/ Тож, початковий трек — це танцювальна пісня з остинато в акомпанементі та майже госпелівським бек-вокалом.

Після завершення цієї «увертюри» актори зайняли свої позиції на сценах. Драйвер став стендап-коміком Генрі Мак-Генрі, а Котіяр — оперною співачкою Енн Дефрансну. Від перших же епізодів цього художнього простору ці два сценічні виміри протиставляються, що закладає підозру про неможливість їхнього поєднання в подальшому розвитку наративу. Генрі від початку наголошує на здатності своєї коханої щоразу красиво помирати на сцені та потім довго кланятися.

Таким чином Каракс вбиває двох зайців: іронізує над кліше смерті в опері (чи може, навіть смерті опери?), а також передбачає подальшу долю героїні. Власне, оперні кліше, обрані в межах романтичної традиції: про це натякають кілька тактів із Четвертої симфонії Йоганнеса Брамса, що лунають перед виставою, та фрагменти смертей героїнь, які, на диво, збігаються із трьома з «Семи смертей Марії Каллас».

Оперний світ протиставлений світу мюзиклу. Якщо мюзикл поєднується із виміром художнього «життя» героїв, опера — підкреслена пафосом дії та не виходить за межі сценічного простору. До того ж світ опери навмисно ідеалізований: недаремно саме арія Енн згодом стає основною темою Аннетт — дивного плоду кохання головних героїв /а може, і єдності опери з комедією/. Інакшість оперного виміру підкреслено і в вокалі — Енн співає арію академічною манерою, притаманною для романтичної опери.

Оперні кліше цілковито не полишили повсякдення героїв всередині художнього виміру мюзиклу, тож, до прикладу, колискова Girl from the Middle of Nowhere передує смерті героїні, а музичні репризи стають частинами діалогів та знову й знову акцентують на умовностях демонстрованого. А умовностей у візуальній частині стрічки справді дуже багато — від навмисно штучної графіки до головних героїв (останнє — величезний секрет для тих, хто це читає перед переглядом).

Сюжет мюзиклу, інспірований Sparks, як і годиться постмодерністському творінню, заграє із творами минулого. Окрім згаданих оперних сюжетів, брати Мейлси, вочевидь надихались першою рок-оперою Tommy гурту The Who /до речі, Sparks — це також назва одного з номерів цієї рок-опери/. «Вітання» «Ла Ла Ленду» вчувається у темі кохання We love each other so much, котра рухом мелодичної лінії нагадує тему Мії та Себастіана. Не обійшлося тут і без казкових сюжетів, відомих європейському читачеві (знову ж, їх варто тримати в таємниці для тих, хто не встиг переглянути фільм). Візуальною даниною гуртам, якими надихалися Sparks до початку свого існування, стало зображення будівлі, схожої до культового клубу Whisky a Go Go на самісінькому початку стрічки.

Зрештою, «Аннетт» — це фільм, котрий не завершується у залі кінотеатру, а залишається у свідомості в образах, піднятих проблемах та чи не найголовніше — в музичних темах, простих і влучних водночас. На щастя, завдяки офіційному саундтреку до них можна повертатися ще не раз.

---

Читайте також:

• Прем’єра «Летючого голландця» у Байройті. Українські рефлексії

• Втрачений час та загибель світу — до 50-річчя «Смерті у Венеції» Лукіно Вісконті

• Як американське кіно розповідає про втрату слуху