Що роблять композитори, коли не пишуть музику. Розповідаємо про незвичні хобі

Часом про особистість можна більше дізнатися не з професії, а з її хобі. От наприклад, ви — айтівець, який вечорами ходить на приватні уроки віолончелі, мріючи колись зіграти Першу сюїту Баха. Погодьтеся, цей факт може сказати про вас більше, ніж сама назва посади чи рядки коду на екрані. Так само і з композиторами. Ми добре знаємо, хто вони і що написали, але значно рідше замислюємося про те, чим вони «страждали» поза музикою. 

А там — від успішних бізнес-проєктів до жаб в кишені на удачу… Але, як то кажуть, «на порожній шлунок і душа смутиться», тому почнемо з насущного. 

Вам трюфелі чи гриби?

Ви точно впізнаєте з перших нот увертюру Джоаккіно Россіні. Але чи памʼятаєте, що у 37 років, уже будучи одним із найуспішніших композиторів Європи, він вирішив, що вже «ситий» музикою і переключився на кулінарію?

Тож тепер, почувши «Россіні», цілком справедливо згадувати не лише опери, а й трюфелі. А ще краще — індичку, фаршировану трюфелями. Втім, було б несправедливо назвати це просто гастрономічним захопленням. У більшості з нас є улюблена страва. Россіні ж мав свою філософію:

«Я не знаю більш чудового заняття, ніж їжа… Апетит для шлунка те саме, що любов для серця. Шлунок — це диригент, який керує великим оркестром… Фагот чи пікколо, бурмочучи своє невдоволення або пронизливо вигукуючи свою тугу, уособлюють для мене порожній шлунок. Натомість, ситий шлунок — це трикутник насолоди або литаври радості». 

Одним із найближчих друзів Россіні був легендарний шеф-кухар Антонен Карем. Їхня дружба працювала за схемою, яку сьогодні назвали б бартером: Карем надсилав композитору делікатеси, а той віддячував короткими піснями й аріями.

Зрештою кухар теж увічнив друга у творчості. Саме завдяки Карему з’явилася ціла низка страв «по-россінівськи» — звісно ж, із трюфелями та фуа-гра. Найвідоміша з них — турнедо а-ля Россіні. Кажуть, за один раз композитор міг з’їсти понад двадцять таких котлет. Виходить, його шлунок був диригентом як мінімум якогось камерного оркестру. 

І якщо існує культовий дует Джоаккіно Россіні й трюфелів, то не менш легендарна пара — Джон Кейдж і гриби.

У часи Великої депресії Кейдж почав збирати гриби в лісах поблизу дому. Це було не стільки хобі, скільки спосіб виживання.

«У мене не було що їсти. І я знав, що гриби бувають їстівними, а деякі — смертельно отруйними. Тож я зірвав один гриб, пішов до публічної бібліотеки й переконався, що він не отруйний, а придатний до споживання. Я його з’їв — і протягом цілого тижня не їв нічого іншого».

Як то кажуть, береженого Бог береже.

Щоправда, одного разу він таки ледь не помер, переплутавши гриби. Більшість людей після такого назавжди оминали б їх десятою дорогою. Кейдж же сприйняв це як ще один матеріал для спостережень. У своїй книзі «Невизначеність» він обмежився майже буденним висновком: «У чемерника складчасте листя, а у скунсової капусти — ні».

Але справжній масштаб «грибної лихоманки» композитора розкриває ще одна історія. 

Перебуваючи в Мілані в гостях у Лучано Беріо, Кейдж кілька разів з’явився в популярній телевізійній вікторині «Lascia o Raddoppia?» («Подвоїш чи втратиш?»). На початку кожного випуску він виконував свої нові композиції, а після цього відповідав на запитання зі своєї спеціальної теми. І, як (не) дивно, цією темою були гриби. 

Кілька вечорів поспіль Кейдж безпомилково проходив усі етапи гри та щоразу подвоював виграш. У фінальному випуску, де на кону стояло 5 мільйонів лір, його попросили назвати 24 види білоспорових печериць. Кейдж без вагань перелічив їх усі — в алфавітному порядку.

Що тут скажеш… Метикуватий чоловік: монетизував свої знання — заробив мільйони на печерицях.

Оплата грошима чи листям?

Кожен прогодовує себе у власний спосіб. Поки одні композитори шукали музу, Чарльз Айвз шукав клієнтів. Він чудово розумів примхи музичної карʼєри й обрав дещо прозаїчніший шлях — зайнявся страхуванням життя.

Подумав — зробив, причому дуже успішно. У 1907 році Айвз разом із партнером заснував страхову компанію Ives & Myrick і став одним із новаторів у сфері страхування життя. Музику ж писав вечорами та у вихідні — після робочого дня в офісі. Композиторство залишалося його другою зміною.

Втім, страховий бізнес для нього був не лише способом заробітку. Він щиро вірив, що страхування може допомогти людям уникнути фінансових проблем та подбати про майбутнє своїх родин. Тому більше часу приділяв навчанню агентів, ніж управлінню компанією.

Словом, поки становище деяких композиторів залежало від того, чи зрозуміє публіка їхню музику — Айвз мав страховий поліс на випадок, якщо не зрозуміє.

Але не всі композитори однаково вправно давали собі раду з життям. Якщо Айвз рахував прибутки й страхові внески, то Антон Брукнер — листочки на деревах. 

Або цеглинки й вікна будинків, церковні хрести, ґудзики, крапки чи такти у партитурах. Також він цілком міг би вести облік і своїх невдалих спроб пропозиції руки і серця. Їх було щонайменше девʼять. Останню спробу він зробив у 72 роки — ця теж невдала…

І це не жарт. У своїх щоденниках композитор навіть вів списки дівчат, які йому подобалися. Щоправда, більшість із них були значно молодшими за нього.

Тож, на жаль, чи, на щастя, Брукнер так і залишився неодруженим.

Послухаємо птахів чи все-таки людей?

Коли не складається комунікація з людьми, завжди можна налагодити її з природою. Власне, Олів’є Мессіан так і обрав собі хобі — спостерігати за пташками все-таки більш терапевтичне заняття.

Для Мессіана це було не прогулянкою в парку, а радше польовою експедицією. Він завжди носив із собою записник і ручку, щоб одразу нотувати та транскрибувати почуті звуки. За життя таких блокнотів назбиралося понад дві сотні.

Читайте також: Олів’є Мессіан: божественна барва музики

На відміну від Джона Кейджа, який чітко відокремлював гриби від музики — Мессіан напряму переносив своє захоплення природою у творчість. 

Найвідоміший приклад — фортепіанний цикл «Каталог птахів». Він складається із семи зошитів і тринадцяти п’єс, кожна з яких присвячена окремому птахові та відтворює його спів музичними засобами.

Мессіан полював за пташиними голосами, а Леош Яначек — за людськими. Від кінця XIX століття і до самої смерті він занотовував уривки почутих розмов. На вулиці, у потязі, на ринку, у парку — де завгодно. І часто записував їх одразу нотами. Так з’явилися його знамениті «мовні мелодії».

За понад тридцять років Яначек створив кілька тисяч таких записів. Його цікавили не стільки самі слова, скільки інтонація, ритм і мелодика мовлення. Він був переконаний, що саме вони здатні розкрити справжні почуття людини:

«Для мене музика, яку ви чуєте з інструментів чи з літератури — чи це Бетховен, чи хтось інший — не містить багато правди. Розумієте, це було досить дивно: коли хтось говорив до мене, я міг не розуміти слів, але ту інтонаційну хвилю! Я одразу знав, що в людини всередині, як вона почувається, чи вона бреше, чи хвилюється».

Своє захоплення Яначек сприймав майже як наукову роботу. Він навіть придбав хроноскоп Гіппа, щоб точно вимірювати тривалість звуків і мовних фрагментів. Щоправда, у власних творах він не використовував ці «мелодії» буквально. Вони радше ставали для нього орієнтиром — способом створювати живі, природні музичні образи без штучної стилізації.

Про Яначека також читайте тут: Мілан Кундера. Нестерпно легкий філософ музики

Без людей, будь ласка

Унікальним у своєму новаторстві був і Персі Ґрейнджер. Якщо Яначек намагався якомога глибше зрозуміти людину, то Грейнджер мріяв узагалі обійтися без неї у своїй творчості. Він був палким прихильником ідеї «вільної музики»:

«…Вільна музика вимагає нелюдського виконання. Як і більшість справжньої музики, вона є емоційним, а не інтелектуальним продуктом і повинна переходити безпосередньо від уяви композитора до вуха слухача за допомогою делікатно керованих музичних машин».

У 1945 році Ґрейнджер познайомився з молодим фізиком Бернеттом Кроссом, і разом вони взялися втілювати цю ідею в життя. Так дім Ґрейнджера перетворився на майстерню експериментальних пристроїв. У хід ішло все, що траплялося під руку: кухонне начиння, пилососи, швейні машинки, дрилі, плівкові контейнери, гумові люверси, дитячі платівки. З усього цього вони намагалися зібрати машини, здатні виконувати музику без участі людей.

Найкумедніше в цій історії те, що Ґрейнджер, його дружина Елла та Бернетт Кросс вирушали по деталі до сміттєвих куп за універмагами й меблевими магазинами — і робили це у своїх найкращих костюмах, щоб, бува, не викликати зайвих підозр. Тож ми відчайдушно дійшли до тієї точки, де музиці уже не потрібні ні птахи, ні гриби, ні навіть люди — лише машини.

Але добрий друг Грейнджера — Едвард Ґріґ — додав би до цього списку ще й везіння. Бо перед кожним концертом він витягував з кишені маленьку фігурку жаби і кілька разів тер її для натхнення і талану. Та й загалом у нього був свій «мінізоопарк» талісманів: жаба, троль, свиня з чотирилистою конюшиною в роті… Усі вони стояли на тумбочці біля ліжка Ґріґа, і щовечора він бажав їм на добраніч. 

Доставка додому чи одразу на концерт?

Добре-добре, є й більш «класичні» хобі — наприклад, колекціонування. Але Ерік Саті, як не дивно, тут не вписується в норму. 

Після його смерті вперше за 27 років відчинили кімнату, в якій композитор жив і до якої нікого не допускав. Усередині — пил, павутиння і колекція з понад сотні парасоль, частина з яких, схоже, так і не була жодного разу розгорнута.

Також було знайдено й інші «пам’ятки життя», серед яких — сім оксамитових костюмів із його «оксамитового періоду». Контекст: після отримання спадку в 1895 році Саті дозволив собі невелику розкіш — надрукувати частину своїх творів і придбати кілька однакових сірих костюмів, завдяки чому й отримав прізвисько «оксамитовий джентльмен».

А найцінніші знахідки — твори, які знайшли за фортепіано, у кишенях оксамитових костюмів та в інших дивних місцях. Серед них були як відомі твори, так і роботи, які вважалися втраченими або взагалі ніколи не баченими. Хтозна, можливо, Саті й не жив у тому помешканні, а послідовно облаштовував власний музей. 

На іншому полюсі цієї історії — Станіслав Людкевич. Якщо Саті жив серед хаосу предметів, то Людкевич, здається, намагався тримати все під контролем, а особливо час. Композитор любив годинники й, за спогадами сучасників, міг носити з собою одразу кілька — можливо, про всяк випадок, щоб точно нічого не пропустити.

Читайте також: У лабіринтах спадщини Станіслава Людкевича

А пропускати він справді не любив. Якщо у Львові відбувався концерт, особливо у великому залі консерваторії (сьогодні — Львівської філармонії), велика ймовірність, що Людкевич уже сидів у глядацькому кріслі. Він мав навіть своє постійне місце: спершу в центральній ложі балкону, згодом — у перших рядах партеру.

А тепер вивертайте кишені

Дивовижно, як люди однієї професії по-різному розкриваються через свої звички й уподобання. Хтось усе життя смакував би трюфелі, хтось — гриби. Один будує успішний бізнес, інший — колекціонує невдалі пропозиції руки і серця. Хтось бігає за пташиними голосами, хтось — за людськими, а хтось узагалі вирішує, що найкращий партнер у творчості — це машина. 

А на вигляд вони — як звичайні люди. Бо ніхто не знає, що в кишенях у них жмуток нот, кілька годинників і жаба на удачу.

Але й ваші кишені ми ще не перевіряли…

 

---

Читайте також:

• Музика (не) для сну. Добірка колискових в українській класиці
• Як музикував Павло Тичина у житті і в поезії
• Оперний баритон під фанк або чому ця музика така химерна? Альберт Цукренко про українську естраду