Скрипка, бубон — і до танцю. У Києві стартує фестиваль традиційного побутового танцю «Рух»

Anton Sovva

2 години ago

Побутовий танець здавна був невід’ємною частиною життя українців, утім упродовж XX століття традиція перервалась, а традиційна танцювальна культура залишалася прихованою за фасадом сценічних постановок. Нині цей культурний пласт все більше виходить із тіні. Дослідницька та реконструкторська спільнота працює з архівними записами, виловлюючи рухи, що були такими природними ще кілька поколінь тому. Це спосіб повернути собі право на власну пластику, відкинути балетні стандарти та відчути свободу тіла, що виникає у колі однодумців.

6 червня «Печерськ Палац» стане майданчиком для першого фестивалю традиційного українського побутового танцю «Рух». Ініціатор події фольклорист Захар Давиденко збирає тих, для кого традиційний танець вже давно став природною частиною існування, і тих, хто лише починає відкривати для себе цю культуру. На фестивалі гратимуть «ЩукаРиба», «Капела Наконечного», «Збитень», капела «ДваТри» та «Розмай». Тим, хто хоче опанувати базу перед подією, засновниці школи традиційних танців «Зачепиха» Поля Запольська та Женя Шульга допоможуть зорієнтуватися в основах на майстеркласі уже 3 червня.

Ми поспілкувалися з дослідни_цями та виконав_ицями традиційної музики, завдяки яким став можливим фестиваль. Чому ми розучилися танцювати власні танці і як відновити ці уміння? У чому особливості інструментальної традиційної музики і як навчитися грати до танцю по-справжньому? Хто нині відроджує культуру побутового танцю і як росте спільнота людей, що з легкістю можуть утнути «Гречаники» чи «Ойру»? Про все це і багато іншого розповідають перша скрипка капели «ДваТри» Марія Кононьчук та засновник фестивалю, фольклорист, скрипаль «Капели “ДваТри”» Захар Давиденко.

Слухати, танцювати, повторювати: переймаємо традицію інструментальної музики

розповідає Марія Кононьчук

Марія Кононьчук — фольклористка та скрипалька, учасниця капели «ДваТри», що 15 років присвятила дослідженню української традиційної культури. Свої перші кроки в експедиціях та практику народного вокалу й інструментального виконавства Марія здобула під час навчання на фольклористиці в КНУ імені Шевченка. Традиційну скрипку вона опановувала самотужки. На її професійному шляху — благодійні «Танці на Алеї Художників» у Києві, виступи на Гогольfest у Запоріжжі, струнно-смичкові рейви CMYK’, лекції з педагогіки та експедиційні виїзди.

На фестивалі Марія консультує музичну програму, підтримуючи команду організаторів, та виступає у складі гурту «ДваТри».

Сьогодні дуже рідко вдається зафіксувати традиційну інструментальну музику в її природному середовищі від респондентів по селах. Навіть на весіллях, де зазвичай побутувало інструментальне виконавство, ще з 1990-х років його почала витісняти Yamaha й інші електронні установки — люди надавали перевагу музиці, що здавалася моднішою й новішою. Тому зафіксувати нині традиційну гру скрипаля майже нереально, іноді може пощастити записати бубніста чи гармоніста. Але треба розуміти, що ці люди вже давно не грали саме в тому побутовому середовищі, що є звичним для цієї музики.

Вони можуть грати репертуар, який виконували колись у побуті, на весіллях чи десь на вечорницях, але якщо вони грають у складі колективу й виступають у клубах, ця музика неминуче буде частково «прилизана», сценічна. Інструментальну традицію від носіїв сьогодні найчастіше можна зафіксувати в поодиноких локальних сільських спільнотах, у яких вона все ж збереглася завдяки цьому клубному виконавству.

Музиканти з села Мушні Сарненського району Рівненської області. Фото з архіву капели «ДваТри»

Натомість в урбаністичному просторі цим займаються міські гурти, які намагаються здійснювати ревіталізацію традиційної музики. Звісно, це, певною мірою, штучний процес, але ми принаймні намагаємося повертати традиції її живе побутування та основні функції: відпочинок, веселощі, супровід до танцю та можливість самовираження через танець.

Людині, яку з дитинства в музичній школі вчили певним чином виконувати, слухати, розуміти та інтрепретувати музику, може спочатку бути дуже складно осягнути традицію.

Багато хто рухається до того, щоб спростити автентичний матеріал. Проте такий підхід тут не працює. Якщо виконувати традиційну музику у звичному для нас ритмічному малюнку під метроном, втрачаються її найголовніші маркери: мелізматика, мікротональні й темпові особливості. Це вкрай важливо, адже ця музика створювалася виключно до танцю. А оскільки вона виконувалася до танцю побутового, а не постановочного, інертні рухи людей під час цього танцю зумовлюють і відповідний темпоритм у музиці. І цей рух ніяк не вкладається у звичайний метрономний темп.

Кожен вид танцю має свою специфіку руху. Якщо музикант дійсно вислуховує всі деталі й грає коректно, то й танцівникам стає значно легше рухатися. Це завжди взаємодія і тонкі інтерактивні зв’язки, на які треба зважати, аби зберегти особливості цієї музики. Бо якщо все спрощувати до метронома й чистеньких нот у мажорі чи мінорі, то замість живої музики ми отримаємо навіть не каркас, а відоме мемне опудало лисиці — на мій погляд, це найкраще порівняння.

Межа між якісною реконструкцією та живим виконанням, на мою думку, лежить у площині, яка дуже нагадує джазову музику. Перед тим як імпровізувати й самовиражатися через джаз, музиканти роками слухають гігантські масиви записів і буквально «мавпують» інших виконавців, які роблять це якісно. Мені здається, що до традиційної музики доцільно застосовувати аналогічний підхід: по-перше, її треба неймовірно багато слухати, а по-друге — обов’язково спробувати потанцювати ті танці, які ви граєте, щоб тілесно відчути їхні особливості. Без мавпування тут нікуди.

Читайте також: «Джазова імпровізація близька до кобзарської традиції». Перформанс бандуриста Юліяна Китастого

Я сама працювала саме так: просто вмикаєш запис автентичних виконавців і намагаєшся максимально точно відтворити все, що робить скрипаль. Намагалася копіювати його штрихування та специфічне смичкування. І лише після років такої практики та активного вислуховування в голові на певному етапі спрацьовує перемикач: ти починаєш у живому виконанні додавати щось від себе, якісь власні варіації. І вони вже не звучать як чужорідний елемент, вони стають природною частиною музики.

На жаль, занадто рафінований підхід багатьох сучасних міських музикантів, які намагаються грати традиційну музику, призводить до того, що вони недостатньо зважають на ці особливості виконавства. Адже в кожній окремій традиції, в кожній окремій капелі була своя неповторна мелізматика. Це дуже добре прослуховується, коли ми маємо не один випадковий запис капели, а декілька, де вони грають різні танці, тоді значно легше прослідкувати ці штрихи й прийоми, які перетікають з одного твору в інший. Хотілось би навпаки більш прискіпливого підходу до вивчення та відтворення цієї музики.

Також постає питання: на чому грати — автентичний інструмент чи фабрична скрипка. Після Другої світової війни в українських сільських музик з’явилося багато трофейних німецьких фабричних скрипок. Звичайна масова фабричка — хто що міг дістати, на тому й грав. Але важливим критерієм завжди залишався звук інструмента — кожен автентичний музикант прагнув знайти інструмент із максимально яскравим та гучним звучанням. Це логічно, і зараз має бути так само. Абсолютно спокійно можна грати цю музику на фабричній скрипці, фокусуючись на прискіпливому ставленні саме до особливостей виконання.

Академічним виконавцям найважче даються специфічні штрихи, акценти й дрібна мелізматика, які змінюються від капели до капели, від танцю до танцю. Але найважче, напевно, дається зрозуміти сам спосіб організації цієї музики. Я, звісно, в голову не лізла автентичним скрипалям, але аналізуючи записи їхньої гри, маю велику підозру: вони абсолютно по-іншому сприймають побудову цієї музики. Вони не мають жорстких академічних рамок із тактовою сіткою й фіксованим розміром.

Це добре видно на прикладі варіативності: якщо ми маємо запис автентичного виконання мелодії тривалістю бодай трохи більше хвилини, там уже можна вислухати достатньо варіантів. Для початку варто повернутися до того ж мавпування й спробувати точно скопіювати саме ті варіанти, які робить автентичний виконавець. Адже коли людина, що має академічну школу, пробує вигадувати якісь власні варіанти, вони майже завжди виглядають чужорідними — бо ж їй невідомий принцип, на якому ці варіанти базуються. А коли починаєш вислуховувати варіанти саме автентичного виконавця, намагаєшся їх проаналізувати й зрозуміти побудову системи, то це відкриває зовсім інші можливості.

Читайте також: «Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор

Звичайно, короткі ознайомчі майстер-класи на початковому етапі виконують свою роль. Якщо людина прагне просто якось торкнутися цієї спадщини, частково зрозуміти, чи близька вона їй і чи до снаги — це працює. Але для якісного або навіть для середнього рівня виконання цього замало. Потрібні глибоке занурення, постійне активне слухання та щоденна гра разом із записами. Колись наші попередники мали розкіш переймати майстерність наживо, граючи пліч-о-пліч з автентичними сільськими музикантами. Сьогодні цієї розкоші вже немає, носії відійшли. Тому нашим єдиним вчителем залишається архівний аудіозапис.

Щодо сучасних експериментів із традиційною музикою, зокрема змішування стилів, то я переконана: це не є продовженням життя традиційної музики. У процесі такого змішування вона неминуче втрачає свої фундаментальні етнічні особливості — хоча щось, звісно, можна й зберегти, залежно від того, яку мету ставлять перед собою виконавці й що саме хочуть привнести з інших стилів. Безумовно, це зберігає певний традиційно-музичний шар, хоч би в якому вигляді він існував, але це вже експеримент, а не продовження цієї музики.

Як росте і розвивається спільнота

розповідає Захар Давиденко

Захар Давиденко — фольклорист, ведучий програм на «Радіо Культура», скрипаль капели «ДваТри» та головний ініціатор створення фестивалю «Рух». Його діяльність спрямована на поширення традиційної культури поза межі професійної етномузикологічної спільноти.

Завдяки його зусиллям традиційний танець у Києві став помітним явищем, яке об’єднує людей різного досвіду навколо спільної практики.

Передовсім варто сказати, що у зародженні київської танцювальної спільноти важлива заслуга ансамблю «Божичі» та гурту «Буття», які вчили людей танцювати ще тоді, коли це не було мейнстримом. Також велику роль відіграли ночі танців у Музеї Івана Гончара, на яких виросло покоління затятих танцюристів. Трохи згодом зʼявилися танці на Алеї Художників та школа традиційного танцю «Зачепиха», які сьогодні дбають про те, аби бульбашка поціновувачів не луснула, а тільки збільшувалася та залучала якомога більше нової аудиторії.

Якщо проаналізувати учасників наших вечорів, то, боюся бути субʼєктивним, але, на мою думку, ядром спільноти є люди, які вже давно усвідомлюють красу та силу традиційної музики. Люди, які сьогодні танцюють і надихають інших, — це спільнота, яка робила це ще тоді, коли це вважалося чимось абсолютно нішевим та андерґраундним. Чи це досі андерґраунд — питання складне і відкрите, але важко не помітити, як росте кількість людей, яких качає традиційна музика.

Страшенно тішить бачити, як збільшується кількість людей, яким не треба пояснювати, як танцювати «Гречаники» чи «Ойру».

Бо це значить, що ми рухаємося у правильному напрямку. Важливу роль у цьому процесі, я вважаю, відіграють саме гурти, які дбають про свою аудиторію та невпинно стимулюють її до дослідження чогось нового та раніше невідомого. Те, як традиційні капели сьогодні грають для своїх людей, — це і є передача традиції, яку постійно намагаються знищити росіяни. Саме ця культурна взаємодія між музикантами та танцюристами, на мою думку, є основним ядром танців у Києві та в інших регіонах України.

При цьому наша цільова аудиторія кардинально і невпинно змінюється, формуючись далеко за межами середовища дослідників. Особисто мені сьогодні важко сказати, що існує якийсь визначений «портрет», бо люди дуже різні. Зʼявляється більше молоді, більше людей з інших сфер — це і айтівці, і військові, і квір-особи, і ті, хто просто проходив повз, а тепер не пропускає жодних танців. Усіх обʼєднує любов до традиційної музики і до коріння. Нас більшає, і це не може не тішити.

Щоправда, Алея Художників функціонує як точка збору виключно у теплу пору року. Коли на вулиці стає зимно, спільнота починає кочувати по різних закладах: Спаська 13, Хвильовий, Буена Віста. Список збільшується, бо людям завжди хочеться чогось нового. Одного місця, де б усім вистачало і простору, і атмосфери, і бару, і усіх інших супутніх умов у Києві, на жаль, досі не існує. Тому доводиться вести такий собі кочовий спосіб життя.

Пошук нових локацій часто впирається у логістичні біди: розташування, танцювальне покриття, доступний бар, гарне обладнання. Тому доводиться постійно шукати компроміси та грати у просторах, які, на перший погляд, взагалі не пасують до традиційної музики. Але люди у поєднанні з цими ритмами та мелодіями творять справжню магію. Практика показує, що у будь-який простір можна вдихнути цей вайб «традиційної тусовки». Головне — музиканти і люди, які готові з великою любов’ю танцювати польки та козачки.

Важко, звісно, говорити за усю спільноту, бо вона велика та різна. Я думаю, що сьогодні головним стимулом для людей є самоідентифікація та життя за принципом «попри все». Часто наші танці відбуваються після масованих російських обстрілів. У такі дні для людей дуже цінно опинитися в оточенні своїх, почути свою музику і дозволити собі видихнути. Я думаю, що для більшості ця проста, на перший погляд, розвага є проявом щирого українства. Бо коли, як не зараз, і хто, як не ми?

Щодо фінансової моделі, то гурти, які грають для людей, вочевидь, мають свої комерційні проєкти, де вони зароблять «на струни». Але усі події, які ми позиціонуємо в контексті «Алеї», відбуваються на суто волонтерських засадах — тут немає комерційних рейок. За усі ці роки музиканти не заробили з цього ні копійчини. Усе, що вдається збирати, йде на військо. Кожна гривня і кожен донат йдуть туди, куди дійсно потрібно.

Сміливо можу сказати, що ні в кого за увесь час великої війни ні разу не виникало думки на кшталт «а коли вже музикантам щось перепаде?». Якщо хочеш танцювати — приготуй свої донати.

Останнім часом ми бачимо появу нових капел, і важко сказати, що існує якийсь один «основний» ресурс для них. Є люди, які приходять у спільноту з академічних кіл — випускники консерваторій та музичних училищ, які перепрошивають свій минулий досвід. Є люди, які починають геть з нуля і як аматори освоюють інструменти. А є люди, які роками це досліджують. Спільнота, яка любить традиційну музику, свідомо чи несвідомо притягує до себе людей, які готові доєднуватися. І це прекрасно. Далі вже час вирішує, хто залишається, а хто відсіюється.

Якщо дивитися на запуск нового інструментального колективу зсередини, то, аби знайти свій стиль і стати відносно успішною капелою, особисто я би радив обрати музику конкретного регіону, від якої вас мурашить. Бо «хочу грати традиційну музику» — це дуже розмито і невизначено. Людина, на мою думку, має обрати для себе вектор, якого вона триматиметься принаймні перший час.

Ми з «ДваТри» щиро поділяємо нашу любов до музики Полісся, і це та любов, яка тримає нас разом. Це не заважає нам, наприклад, закохатися у музику із села Савинці на Полтавщині та записати спонтанний альбом. Але ми усі знаємо, від чого нас разом мурашить. Тому усім, хто доєднується до цього «традиційного руху», я би радив слухати багато архівних записів, слухати традиційних музикантів і шукати свій особистий краш. А далі — з повагою та любовʼю досліджувати та відтворювати цю традицію.

Ми часто забуваємо, що танець — це найдавніший спосіб людей підтримувати одне одного. Фестиваль «РУХ» — це середовище, де поділ на виконавців та глядачів зникає, залишаються лише щирі люди, що насолоджуються танцем та діляться енергією. Окрім популяризації традиційної культури, фестиваль має конкретне завдання: підтримати великий збір для медичної служби «Ульф» («Вовки Да Вінчі»). Прийти сюди означає спрямувати свій рух у реальну допомогу.

Читайте також: