Віоліна Петриченко — про фестиваль «Sounds of Ukraine» в Німеччині

Вже втретє цьогоріч у Німеччині відбудеться Sounds of Ukraine — фестиваль камералістики, присвячений українській музиці в європейському контексті. Його ініціаторка та артдиректорка, українська піаністка Віоліна Петриченко вибудувала концепцію 2026 року у зіставленні українських і західноєвропейських композиторів, між якими існує історична, стильова або естетична спорідненість.

У фокусі фестивалю — ідея музичного діалогу. Поруч звучать твори композиторів, сформованих спільним культурним простором або близькими художніми пошуками: від імпресіоністичної чутливості Федора Якименка й Клода Дебюссі до феномену «музики тиші» Валентина Сильвестрова і Гії Канчелі; від романтично-модерністських перетинів у творчості Сергія Борткевича та Кароля Шимановського до фортепіанної лірики Віктора Косенка і Фридерика Шопена та камерної традиції Василя Барвінського й Антоніна Дворжака.

Особливо дивує, що цього разу фестиваль розгортається протягом кількох місяців і пропонує щоразу окреме тематичне висловлювання. Такий формат дозволяє побачити українську музику не ізольовано, а як органічну частину європейської музичної історії ХІХ–ХХ століть і сучасності.

«Я радше мислю фестиваль як діалог, до якого можна входити поступово — у власному темпі, повертаючись до нього протягом року. Мені важливо, щоб слухач не відчував тиску, а мав відчуття природної присутності української музики у своєму житті», — пояснює Петриченко.

Минулий формат, зосереджений в одному тижні, показав свою обмеженість: багато людей просто не встигали прийти. Тому розтягнення фестивалю в часі стало рішенням із поваги до глядача, щоб похід на концерт не став логістичним випробуванням.

«Другий принциповий момент для мене — це якість. Кожен концерт потребує великої підготовки, а команда фестивалю дуже невелика», — додає вона.

Саме тому Sounds of Ukraine розгортається у часі: березень і квітень, пауза в травні, повернення в червні та фінал наприкінці серпня. Завершальний концерт 23 серпня має особливе символічне значення — він перегукується з Днем Незалежності України.

Читайте також: У нас є більше творів, аніж «Мелодія» Скорика, – піаністка Віоліна Петриченко

Ми поговорили як про місію події, так і про больові точки організації такої масштабної ініціативи. Про публіку, яка приходить не лише «підтримати українське», а заради якості самої музики, а також критичну необхідність виплекати інтерес до нашої культури не через коротку хвилю співчуття.

Віоліна Петриченко: Для мене головною ідеєю фестивалю, безумовно, залишається презентація української музики у світі. І це не спонтанна реакція на події останніх років, а справа, якою я живу вже давно. Ще задовго до 2022 року я відчувала внутрішню потребу говорити про Україну мовою музики — відкривати європейській публіці імена, стилі, традицію, яка десятиліттями залишалася в тіні.

Після 2022 року українська музика в Європі зазвучала значно активніше. Водночас і українці, і європейці дуже гостро відчули втому — від війни, від постійної напруги, від болю, що триває роками. Але я хочу, щоб українська музика органічно увійшла в європейський репертуар — у концертні зали, у слухацьку свідомість. Щоб було зрозуміло:

українська музика існує не «через війну», а тому, що вона сильна, глибока і справді варта уваги.

Для мене це питання культурної відповідальності й особистої місії.

Нордрайн-Вестфалія — регіон із великою українською громадою, і люди приїжджають на фестиваль з різних міст. Але, з мого досвіду, більшість публіки — не українці. Це європейські слухачі, які свідомо приходять відкривати для себе українську музику. Для мене це дуже важливий знак того, що вона справді почута і говорить універсальною мовою.

Я бачу в бронюваннях квитків знайомі імена людей, які роками ходять на мої концерти, але водночас Кельн — велике, живе місто з постійно новою аудиторією. Саме тому я свідомо уникаю поняття «ядро». Кожен концерт для мене — це нова зустріч і новий шанс для української музики бути почутою.

Програми фестивалю побудовані на паралелях між українськими та іноземними композиторами. Це історична спорідненість чи інтуїтивне слухове зближення? І що крізь призму війни для вас звучить у цій музиці яскравіше?

Ці пари зовсім не випадкові. Це мій свідомий історичний і естетичний вибір. Косенко і Шопен поєднані глибоким внутрішнім діалогом: Косенко захоплювався Шопеном, але пропустив його світ крізь власний досвід і українську інтонацію. Якименко і Дебюссі зближені імпресіоністичною чутливістю, паризьким досвідом, любов’ю до напівтіней і тиші. Дворжак і Барвінський пов’язані празькою школою й органічним поєднанням академічної форми з фольклорним мисленням.

Сильвестров, Канчелі і Пярт — композитори нашого часу, які нагадують про цінність тиші й зупинки у світі постійного шуму. А пара Борткевич — Шимановський для мене особливо символічна: два композитори зі схожим корінням і долями, але з дуже різним історичним визнанням.

Читайте також: Валентин Сильвестров: «Під час війни музи грали роль, але яку?»

Крізь призму війни ця музика звучить ще гостріше, насамперед як підтримка. У особистих історіях композиторів проступає тема вимушеної еміграції, втрати дому й збереження внутрішнього зв’язку з батьківщиною. Ми не мислимо фестиваль ілюстрацією трагедії, а способом підтримати українців і нагадати світові, що українська музика сьогодні потрібна як ніколи.

Розкажіть про просторову мову фестивалю. Чому саме церкви й камерні зали?

У європейському контексті церква — це не лише місце богослужіння, а й простір зустрічі. Тут відбуваються концерти, лекції, розмови, і, що для мене дуже важливо, виникає відчуття відкритості та спільного часу.

Три концерти фестивалю відбудуться в аулі при St. Aposteln — спеціально створеному культурному просторі з оновленою акустикою та роялем Bösendorfer. Концерт Сильвестрова і Канчелі пройде в студії звукозапису з концертним Steinway — ідеальному середовищі для музики тиші й зосередженості. Відкриття фестивалю відбудеться в Bechstein Centrum Köln, що є партнером фестивалю вже третій рік поспіль.

Як функціонує фестиваль і чи є інституційна підтримка?

Підтримка є, хоча процес пошуку донорів у Німеччині завжди тривалий і непростий. Частину коштів я вкладаю сама. Це для мене не комерційний проєкт, а радше місія, подібна до запису дисків української музики.

У фестивалі Sounds of Ukraine беруть участь українські музиканти різних поколінь і виконавських шкіл насамперед зі Львова — солісти, камерні виконавці та ансамблі, об’єднані спільною увагою до українського репертуару й осмислених концертних програм. Серед учасників фестивалю — піаністка й артистична директорка проєкту Віоліна Петриченко, піаністи Олександр Олійник, Ростислав Федина та Марія Федина, скрипалі Назарій Пилатюк, Катерина Костюк і Катерина Шалайська, віолончеліст Модест Менцинський, а також камерний ансамбль Lviv Trio (Катерина Шалайська, Модест Менцинський, Марія Федина). Про їхню участь Петриченко наголошує: «Усі музиканти фестивалю — мої колеги, професіонали, якими я щиро захоплююся. Для мене це радше жест довіри та бажання знайти їм простір для звучання».

Чи буде цього року благодійний збір?

Так, благодійні збори відбудуться. Кошти будуть спрямовані на підтримку Запоріжжя — мого рідного міста. У попередні роки фестиваль уже передавав кошти благодійному фонду «Добро», який допомагає дітям у Запоріжжі.

Яким ви бачите фестиваль через п’ять років?

Насамперед — живим. Аби він продовжив існувати і розвиватися. Зараз фестиваль зосереджений на камерній музиці, але в перспективі я мрію ще про оркестрові проєкти. Мені важливо, щоб фестиваль був не лише серією концертів, а довготривалим процесом формування звички слухати українську музику. Організаційною мрією залишається власний постійний простір, асоційований із Sounds of Ukraine.

Яке програмне рішення було для вас найризикованішим?

Формат фестивалю, зосередженого в одному тижні, виявився найризикованішим і не надто ефективним. Також складніше в Європі сприймається вокальна лірика. Усе інше поки що не ставало серйозним ризиком.

Які питання ви хотіли б чути частіше на закордонних подіях?

Мені б хотілося, щоб одного дня після перемоги ми перестали постійно говорити лише про війну. Щоб на європейських виступах я частіше чула: «О, а я грав цей український твір», «Я хочу повернутися до цієї музики ще раз» і отримувала прохання поділитися нотами.

 

---

Читайте також:

• Євген Станкович. Довга і майже серйозна розмова з композитором
• «Після паузи» #1: Музикант і ветеран Стас Невмержицький
• Вийшов реліз «Solum» Юрія Пікуша. Розповідаємо про замовлення, грант і запис твору