Як зберегти ментальне й фізичне здоров’я у навчанні. Розбираємо відомі композиторські кейси

Martha Stetsko

3 дні ago

У вас теж (за)вмирають метелики в животі від цієї доленосної дати — 1 вересня?

Незалежно від того, чи ви ще навчаєтесь, чи вже давно випустились, відправляєте до школи дітей або внуків, чи, може, самі викладаєте — День знань однаково викликає змішані емоції. І так було й буде завжди. Бо хто ж спокійно міняє літній відпочинок в темпі largo на навчальний рік у presto?

Та все ж цей день не тільки про кінець ~~світу~~ канікул. Він, як підказує назва, — про знання. А це завжди про вибір — легкий чи складний, бажаний чи не дуже. У цих ваганнях композитори зовсім не були винятком. Ну, ви ж не думаєте, що вони досягли успіху лише завдяки чемному й старанному навчанню?

Очевидно, що відповідь — «ні». Але…

Коли тобі ніхто не сказав: «Здоровʼя важливіше»

Але був Йоган Себастьян Бах, який мав неабиякий навчальний запал. Уявіть: йому всього десять, він щойно втратив батьків, і за його виховання взявся старший брат Йоган Крістофер. Звісно, він навчив малого грати на клавірі, але все-таки старший брат то є старший брат — не дозволяв йому брати книгу з творами знаменитих Фроббергера, Пахельбеля, Букстегуде та інших.

Молодший Бах не розгубився, а придумав лайфгак: серед ночі підкрадався до шафи й тихенько витягував збірник, щоби переписати собі ці твори. Підхід максимально уникав ризиків, принаймні йому так здавалося: аби старший брат точно нічого не помітив, Бах не використовував свічки, а чекав ночей із повним місяцем — і лише при цьому світлі працював.

На жаль, тут без щасливого фіналу — його таки спіймали на гарячому і відібрали рукописи. Та оскільки Йоган Себастьян не з тих, хто швидко здається, після цього випадку він з іще більшим завзяттям переписував музику, коли тільки міг. Щоправда, як ми вже добре знаємо, внаслідок такого хобі його зір «покинув чат».

Але це ще не все. Якщо вам зранку було лінь іти на маршрутку, аби приїхати на лекцію — знов-таки пригадайте нашого взірця мотивації, який подорожував пішки з Арнштадта до Любека, щоб почути й повчитися у Дітріха Букстегуде. А це вам не одна автобусна зупинка, а приблизно 400 кілометрів!

Отже, Бах — це приклад людини, яка була спраглою до знань. І водночас людини, яка явно не надто переймалася про власний зір і колінні суглоби.

Читайте також:

Успішний стартап на імʼя Моцарт

Якщо Бах буквально «вигризав» можливості для здобуття знань, то Моцарт — повна протилежність. Він із тих, кому при народженні видали «преміум-підписку» на талант. Одним словом — вундеркінд.

Від нього ніхто ноти не ховав, навпаки: сімʼя робила все, аби хлопчик розвивався і ставав знаменитим. І справді: з таким менеджером, як його батько Леопольд, інакше й бути не могло. Він організував для маленького Вольфганга та його сестри Марії-Анни (вдома її кликали Наннерль) справжнє музичне турне Європою.

Проте справа не лише в таланті та організації гастролей. Вольфгангу пощастило з учителем, першим і єдиним — його батьком. Леопольд, професійний музикант і композитор, відмовився від власних амбіцій заради майбутнього його сина. Саме він дав Вольфгангу інтенсивну музичну освіту: навчив його грі на клавірі та скрипці. Проте навіть найвідданіший вчитель не міг осягнути ту швидкість та масштаб, з яким розвивався малий Моцарт.

Коли Наннерль виповнилося сім років, Леопольд почав навчати її нотної грамоти. Вольфганг із захопленням спостерігав за цим процесом і одразу намагався й собі грати.

«Коли йому було чотири роки, — згадувала Наннерль, — батько з цікавості показав йому кілька менуетів. Він виконував їх без жодної помилки, з дивовижною витонченістю й точним відчуттям ритму. У п’ять років він уже складав короткі п’єси, які грав батькові, а той записував на папір».

Усі вже уявили, як легко протікало б навчання в музичних закладах, якби пощастило народитися зі здібностями Моцарта? Та повернімося до реальності — вроджений талант не єдиний шлях.

Коли психотерапія ще не була в моді

Клара Вік — ще один приклад вундеркінда, «вирощеного» за сприяння батька. Проте якщо Леопольд Моцарт пожертвував своєю карʼєрою заради сина, то Фрідріх Вік плекав амбіції радше для себе: Клара стала зразковою ученицею його авторської методики викладання, і, власне, — найкращою рекламою.

Фрідріх був музикантом-самоуком. Де саме і коли він встиг назбирати достатньо знань про теорію та техніку фортепіанної гри, аби претендувати на звання педагога — досі незрозуміло. Але результати його діяльності самі про себе кажуть.

Розпорядок дня юної піаністки був розписаний до хвилини. Щодня — одна година уроку на фортепіано з Віком, а далі невеликий бонус: заняття зі скрипки, співу, теорії, гармонії, композиції та контрапункту. Після цього ще дві години самостійної практики. І на десерт — обовʼязкове відвідування усіх важливих концертів, опер та драматичних вистав Лейпцига.

Клара описала дошкульність батькової методики:

«Мій батько був надзвичайно суворим, він дорікав мені, коли я цього заслуговувала, і тим самим не дозволив мені стати пихатою від похвали, якою мене обсипав світ. Часом докір був гірким, але все одно корисним для мене!».

Описала, але, здається, й сама не до кінця усвідомила що.

Звучить знайомо? На жаль, ця нездорова модель «суворий, але геніальний педагог» досі не втратила актуальності. Маніпуляції і приниження, які дозволяють собі викладачі, нерідко сприймаються студентами як стандартний робочий момент.

«Мій батько, який давно сподівався на зміну мого характеру, сьогодні знову зауважив, що я така ж лінива, недбала, невпорядкована, вперта, неслухняна, як і завжди, і що я така ж сама у грі на фортепіано та навчанні».

І замість висновку «мій тато — тиран», вона додає:

«Моєму батькові довелося терпіти, що його називали тираном; проте я досі дякую йому за це щодня».

Ми розуміємо сліпоту Баха, але чому Клара не бачила очевидного — залишається загадкою. Друзі, не повторюймо її помилок.

Зате Роберт Шуман мав трохи кращий зір і, як би це іронічно не звучало, більш здоровий глузд. Бо побачивши жорстоку поведінку Віка і байдужість Клари у відповідь, він запитав себе у своєму щоденнику: «Чи я серед людей?».

Проте Роберт свідомо обрав навчатися у Віка, адже його методи здавалися прогресивними, гнучкими і такими, що підкреслювали індивідуальність учня. Трьома наріжними каменями навчання, як стверджував Фрідріх, були «найчутливіше слухання, найвитонченіший смак і глибока чутливість». Однак на практиці викладач, звісно, не завжди дотягував до власних ідеалів.

Але Роберт теж не був ідеальним учнем. Попри шалене бажання стати піаністом (натхненне грою його майбутньої нареченої), йому заважала несистематична освіта та пристрасть до алкоголю. Проте на хвилі захоплення, ще й підсиленого грою Паганіні, він самоорганізувався: щодня займався по шість-сім годин, але не без екстриму — використовуючи механічні прилади для тренування незалежності пальців. Догрався до того, що два пальці в нього оніміли — а разом з ними й карʼєра піаніста.

З позитивного: Клара і Роберт подали в суд на Фрідріха Віка, аби одружитися. І вигравши справу, отримали можливість самостійно влаштувати своє життя найкращим чином.

Хто кого? Консерваторія vs прогресивна французька богема

Ми все ніяк не доберемось до консерваторії… а от Клод Дебюссі, щойно переступив її поріг у десять років — лишився там на ще цілих одинадцять. Якщо ви подумали, що не витримали б такого випробування, то не хвилюйтеся: Дебюссі теж не витримував, і консерваторія взаємно не витримувала його. Щонайменше раз він був під загрозою виключення.

Клод нерідко прогулював заняття, зокрема з історії та теорії музики. Він то сяяв успіхами, то з тріском провалювався — усе залежало від його мінливих інтересів. Не дивно, що відповідно змінювалися й оцінки викладачів: від «Чарівна дитина, справді артистичний темперамент; від нього можна багато чого очікувати» до «Був би чудовим учнем, якби не був таким схематичним і легковажним», а згодом став і зовсім «відчайдушно недбалий».

Сам композитор, втім, не відставав у красномовних характеристиках. Про свою альма-матер він писав як про «темне й брудне місце, де пил старих традицій липне до пальців», а навчальну програму вважав «задушливою».

Після кількох провальних конкурсів, перспективний піаніст втратив можливість продовжувати навчання на фортепіано. Його вчитель Антуан Мармонтель з сумом дійшов висновку: «Він не дуже любить фортепіано, але любить музику».

Сьогодні важко повірити, що це зауваження стосувалося Дебюссі — композитора, який згодом створив чимало шедеврів для цього інструмента. Та зрештою молодий борець проти ортодоксальності консерваторії таки отримав своє визнання: найпрестижнішу музичну нагороду Франції — Римську премію за кантату «Блудний син».

І тут гріх не пригадати бідолашного Моріса Равеля. Бо якщо Дебюссі з першого разу отримав цю нагороду, то Равель відчайдушно боровся протягом пʼяти спроб і так і не здобув першої премії. Його твори вважалися надто сучасними на думку ультраконсервативного журі. Та, зважаючи на особисту неприязнь директора консерваторії Теодора Дюбуа до студента, неважко здогадатися, що справа була не тільки у «занадто новій» музиці.

Лиш уявіть собі, крізь які пʼять кіл пекла довелося пройти Равелю. Конкурс складався з двох етапів: перший тур — шестиденний іспит у закритій кабінці без права вийти чи з кимось поговорити. За цей час конкурсанти мали написати фугу для чотирьох змішаних голосів і твір для хору та оркестру. Другий тур — для тих, хто вижив і ще й зміг написати пристойну музику. Там чекало фінальне випробування: 30 днів роботи над так званою кантатою — ліричною сценою для двох або трьох сольних голосів та оркестру.

Равель зміг і вижити, і музику написати, але під час пʼятої спроби його не допустили до другого туру. Тут і почався скандал, що викликав запеклі протести громадськості та зацікавлення преси. «Справа Равеля» так вдарила по репутації консерваторії, що директор Теодор Дюбуа невдовзі був змушений подати у відставку.

І хоча композитор так і не здобув омріяної першої премії, він таки виграв іншу боротьбу — із консерватизмом його альма-матер та конкурсу. Відтоді до складу журі почали входити молодші і більш сучасно мислячі музиканти; умови конкурсу зробили прозорішими, аби уникати відсіювання достойних кандидатів ще на ранніх етапах; критики й преса продовжили вимагати оновлення консерваторії й зменшення впливу старшого покоління професорів, що відкидало новаторів.

Тож у підсумку наші французькі герої здобули свої трофеї: хтось забрав першу премію, а хтось — консервативного директора.

Підсумок уроку

Як бачите, від чемного й до болю старанного Баха ми «докотилися» до скандальних і впертих французів. Логіка в цьому, мабуть, є: кожне нове покоління дозволяє собі трохи більше. І, можливо, зараз ви здатні робити навіть вдесятеро сміливіші кроки, ніж колись Дебюссі чи Равель (але, якби що, я вас ні до чого не закликаю).

У будь-якому разі кожен герой нашої оповіді має чому нас навчити: Бах — наполегливості й відданості справі (але не забувайте берегти здоровʼя!); Моцарт — ну, ним треба народитися… але зверніть увагу на недооцінену роль менеджера у карʼєрі академічного музиканта; сімʼя Шуманів радше приклад того, як не варто робити: дбайте про ментальне здоровʼя, щоб не почати як Клара і не закінчити як Роберт; а славнозвісні французи Дебюссі й Равель вчать нас знати собі ціну, хай які би відгуки й оцінки «експертів» ви не отримували.

З цими настановами відпускаю вас у світ знань: бережіть здоровʼя, любіть вчитися і завжди будьте собою!

Читайте також: