Як любили(ся) українці. Добірка традиційних пісень про кохання

The Claquers

2 місяці ago

Кохання — одна з найстійкіших і найглибших тем в українському фольклорі. Воно і не дивно, бо що ж це за життя без кохання?

Попри те, що наші пращури багато і тяжко працювали, у їхньому житті все ж залишалося місце для ніжності та любові. Доказ цьому — народні пісні, які зафіксували в собі уявлення про соціальні норми, гендерні ролі, цінності й устрій традиційного життя.

У цій добірці — сім традиційних українських пісень, у яких любов постає у всій своїй різноманітності: від ніжних зітхань та перших залицянь до вірного кохання та болючої розлуки.

Ой, зайди, зайди ти, місяцю, на ту пору

Нашу добірку розпочинає лірична пісня із села Крячківка (Лубенський район, Полтавська область). Пісні з цього села знані серед поціновувачів традиційної музики своїм унікальним багатоголоссям та досить драматичними сюжетами.

Ось її текст:

Ой, зайди, зайди ти, місяцю, на ту пору.
Ой, прийди, прийди ти, мій милий, на розмову.

Ой, прийди, прийди ти, мій милий, на розмову.
Ой, болить, болить да серденько ж за тобою.

Що в тебе болить, а мені й байдуже.
Було б не любить да с первого ж разу дуже.

Ти ж мене любив, я в тебе вкохалася,
Ти сів поїхав, да кому ж я зосталася?

Ти сів поїхав паровой машиною,
Мене покинув да з малою дитиною.

Особливість музичного багатоголосся Крячківки полягає у тому, що це гетерофонічне багатоголосся, а не європейська акордна гармонія. Голоси рухаються незалежними мелодичними лініями, але переплітаються в густе, «живе» звучання. Виконавиці не «підспівують» одна одній, а співають разом у своїй інтонації, диханні, ритмі, — це створює ефект потужного просторового звучання.

Тексти українських народних пісень часто сповнені паралелізмами, а якщо простіше — порівняннями та аналогіями. Ось і тут: на початку пісні до місяця звертаються із проханням зайти «на ту пору», а потім одразу бачимо паралель із «милим», якого запрошують «на розмову».

Дуже романтичний і щемкий початок, який є гарним зразком народної поетики, на жаль, не має щасливого закінчення. Той самий «милий» не відповідає взаємним коханням і тікає від дівчини на паровій машині, залишаючи її із малою дитиною.

Так, це вам не якась «Санта-Барбара». Але тримайтеся міцніше, бо це ще не все.

Ой з одної горки сонце гріє

Очевидно, що Чорнобильська зона асоціюється у нас із болем і горем. Але там колись теж було кохання, сповнене ніжності, надії та іноді простодушності. Можемо переконатися у цьому завдяки записам, які колись зробив видатний етномузиколог Євген Єфремов.

Ось, наприклад, лірична пісня, яку пан Євген записав у селі Лубʼянка (колишній Поліський район Київської області). Після Чорнобильської катастрофи село увійшло до 30-кілометрової зони відчуження, а у 1999 році його офіційно зняли з обліку через відсутність населення. У 2005 році в Луб’янці ще проживало 10 «самоселів» (їх також називають «поверненцями»). За даними Ліни Костенко, яка бувала в цьому селі на початку 2010 року, їх лишалось шестеро.

На додачу до усіх цих бід, село пережило російську окупацію з лютого по квітень 2022 року.

А колись там співали таку пісню:

Ой, з одної горки сонце гріє,
А з другої вітєр віє,
Ох прямо же на мой сад.

Ох, прямо на мой сад,
А в саду й травка шевеліться,
Ой дєвка з парнєм спать ложиться.
Ой ще й только лягла.

Ой ще только лягла.
Да правою ручкой обнялася,
Да цолованнєм зайнялася,
Ой, целує єго.

Ох, цолує єго,
Да як я тебе не побачу,
То сорок раз на день я плачу.
Ой, плачу й за тобой.

Ой, плачу за тобой.
Да не так же я за тобою,
Як за твоєю красотою.
Ой, красо же ти моя.

Ох, краса ти моя.
Ой, за городом чорна гречка,
Ой, дурна дівка як овечка,
Ой, дурна як овца.

Ох, дурна як овца.
Ой, да полюбила парня молодого,
А пошла же замуж за старого,
Ой пошла же за вдовця.

Ця пісня — яскравий зразок поліського багатоголосся. Вона починається із сольного заспіву, до якого згодом доєднуються середній голос і вивід. У тексті знову бачимо паралелі: «травка шевеліться» — «дєвка з парнєм спать ложиться». Ніби нічого не віщує біди, аж раптом — драматичний сюжетний поворот. Головна героїня обирає старого «вдовця» замість хлопця, якого любила і з яким займалася «цолованнєм».

Специфічний поліський діалект додає пісні автентичного шарму, а неочікувана розвʼязка вкотре доводить, що наші пращури не надто полюбляли гепі енди.

Ой да люди їдуть по ліщину

Трохи гумору нам тут точно не завадить. Бо що ж це за кохання, коли не весело? Тож поглянемо на жартівливу пісню із села Лука (Києво-Святошинський район Київської області).

Ой да люди їдуть по ліщину (гей, да гей),
Люди їдуть по ліщину, а я їду по дівчину сам.

Ой да люди мають, що рубати,
Люди мають, що рубати, а я маю, що кохати сам.

Ой да питається батько в сина,
Питається батько в сина, скільки стоїть та дівчина нам.

Ой да скільки стоїть треба дати,
Скільки стоїть треба дати, щоб сиділа коло хати в нас.

Ой да щоб сиділа коло хати,
Щоб сиділа коло хати, наварила вечеряти нам.

Ой да люди їдуть з ліщиною,
Люди їдуть з ліщиною, а я їду з дівчиною вдвох.

Ой да наварила борщу з бобом,
Наварила борщу з бобом, поставила перед лобом, їж.

Ой да наварила каші з просом,
Наварила каші з просом, поставила перед носом, їж.

Ой да наварила каші з маком,
Наварила каші з маком, поставила батька раком, стій.

Ой да люди їдуть по ліщину,
Люди їдуть по ліщину, я назад везу дівчину сам.

У цій пісні є три голоси. Перша частина кожного куплету заспівується сольно та звучить протяжніше, а от друга частина куплету звучить жваво та рухливо, що додає пісні ігрового та жартівливого звучання. Прекрасний зразок українського народного гумору і сюжет, який нагадує нам, що з коханням не завжди таланить із першого разу.

Ой ти, дівчино, червоная вишня

На Рівненському Поліссі теж було кохання. У цій добірці точно має бути один із записів із села Старі Коні, які колись під час кількох фольклорних експедицій зробила відома етномузикологиня Ірина Клименко. Зараз це село входить до складу СМТ Зарічне, у якому мешкає відома народна співачка Доменіка Чекун. Її приїжджають слухати і записувати дослідники й дослідниці з усього світу.

Мелізматика Доменіки Чекун — це вже її знаний «почерк». Мелодичні розспіви цієї співачки неможливо не впізнати з перших секунд.

Ой ти, дівчино,
червоная вишня,
Ой чом ти до мене
З вечора не вийшла?

Ой що я й маю
З вечора ходити?
Свої ручки-ножки
Даром морозити?

Ой ти дівчино,
Не бійся морозу,
Бо я твої ручки-ножки
Й ув шапочку вложу.

Вельми ж твоя шапка,
Вельми дорогая,
За чотири воли
Вона купляная.

За чотири воли,
За пʼяту корову,
Ой ступай, дівчино,
На човен зо мною.

Ох тільки дівчина
На човен ступила,
Їй щука-риба
Човна й утопила.

Так багато ніжності у цій пісні. Тут і порівняння дівчини з червоною вишнею, і пропозиція зігріти «ручки-ножки» у шапочці, яку купили в обмін на чотири воли та одну корову. А потім що? Так, правильно, драматичний поворот. «Щука-риба» топить човен, на який дівчина погодилася стати зі своїм залицяльником. Мораль? Думайте самі.

Раз козак у поход собирався

Цю козацьку пісню записали у так би мовити однойменному селі Козацьке (Ніжинський район Чернігівської області).

Раз козак у поход собирався й вороного коня ж осідлав.
Коло його стояла дівчина, вин дівчину свою ж вговоряв:

Ти не плач, не журися, дівчинонько, я з кривавого бою вернусь.
Як не прийме сирая й земелька, я й навіки твоїм останусь.

Раз дівчина в постелі лежала, сумна звістка із бою прийшла,
Шо козаченько в бою загинув — оставайся, дівчино, сама.

Сьогодні ця давня пісня не потребує додаткових глибинних пояснень, адже воєнні реалії, на жаль, знову актуалізують її зміст. Драматизму пісні також додає потужне традиційне багатоголосся, яке, ніби пронизуючи, доносить зболений текст про дівчину, коханого якої «прийняла сирая земелька».

Весняночка-паняночка

Весна — пора любові. Природа оживає, а разом із нею — спраглі до кохання люди. Саме тому в українських народних веснянках так багато залицянь, ігор, жартівливих докучань та еротичних підтекстів.

Ось, наприклад, веснянка із Житомирщини, у якій детально описується процес залицяння хлопця до дівчини:

Весняночка-паняночка,
Де ти зімовала?

Ой у лєсє, на узлєсє,
Сова воду дує.

А хлопічок да дєвочці
Колочі купує.

Поєш-поєш да дєвочка,
То я єще куплю.

Да й не кажі свойой мамкє,
Шо я тебе люблю.

Як же мінє не казаті,
Як буде питаті?

Обрядові пісні Полісся не вражають своїм багатолоссям, як, наприклад, ліричні пісні. Переважно вони виконуються в унісон, подекуди з розщепленням на «випадкові» інтервали. Справжній шарм і особливість таких пісень — у архаїчній, дещо дикій, манері виконання (так званий «відкритий» звук) та простій, але водночас дуже глибокій народній поетиці. Навіть тут, у цьому ніби-то простому сюжеті про залицяння парубка, який готовий купляти ласощі для дівчини, є одна фраза, яка натякає нам, що не усе так просто.

Вислів «сова воду дує» в українських народних піснях — це поетичний, метафоричний образ, що походить з давньої символіки та фольклорної уяви. Його значення не завжди однозначне. Найчастіше воно повʼязане зі створенням нічної, тривожної атмосфери (коли чути тільки подих вітру над водою — через сову, яка «дує»). Також цей вислів часто зʼявляється в піснях перед сценою розлуки, смерті, зради або туги. Він створює емоційний фон: щось нечисте, дивне чи тривожне «дує воду», тобто порушує спокій.

Якщо знати контекст, то і залицяння хлопця до дівчини вже не видаються такими романтичними та безневинними, правда ж? Інакше чому ж він тоді просить дівчину зберігати їхне кохання у таємниці?

Ой заграй ми, музиченьку

Що ж це за добірка без гуцульських коломийок? Вони добре знані своїми любовними сюжетами, безпрецедентним гонором і впізнаваною манерою виконання. Тут ми обрали для вас запис із села Білі Ослави (Надвірнянський район Івано-Франківської області).

Ой заграй ми, музиченьку, заграй ми, заграй ми,
Ти, молода дівчиночко, файно заспівай ми.

Ти би заграв, ти би заграв, я би заспівала,
Я би свому голоскови стояти не дала.

Я би з тобов, моя мила, постояв, постояв,
Якби зійшов ясний місяць, щоби-м ся не бояв.

Якби зійшов ясний місяць тай обгородивсє,
Я би з тобов, моя мила, не наговоривсє.

Так би ми сі настояли та й наговорили,
Хоть би нам сі штири ночки на й одну зложили.

Як я собі нагадаю про давні давнини,
Як з одної полонини громи би ті вбили.

То би били, то би били, то би сі тиснули,
Бо ти ж мене з чести ізбив яки-смо поснули.

Ой нагадай, моя мила, як ми ся любили,
Як ми козу на мотузу до цапа водили.

Тай любімсі, моя мила, любімсі, любімсі,
На велике закохання тай не заводімся.

Або мене сам полюби, або дась другому,
Бо я таки нелюблена не піду додому.

Тематика традиційних коломийок різноманітна — від любовних і жартівливих до сатиричних, побутових, соціальних чи навіть філософських. Мелодика їхня досить жвава, часто з підкресленим ритмом, тому пасує до танцю. Не забуваймо також, що коломийки — це про імпровізацію, адже виконавці та виконавиці часто самі складають нові куплети «на ходу».

У записі із села Білі Ослави ми не чуємо багатоголосся. Це звичний для коломийок унісон із чіткою ритмомелодикою, яка надає виконанню своєрідного речитативного характеру. Цікаво, що на цьому записі коломийки співають у супроводі скрипки, що також часто трапляється в межах цієї локальної традиції.

Збирачка матеріалу О. Турянська. «Музика світу», Всеукраїнське товариство «Просвіта», 2004

Народні пісні про кохання — це не лише художній прояв емоцій, а й цінне джерело для розуміння ментальності, світогляду та повсякденного життя українців. Через прості, але влучні образи, фольклор зберігає голос поколінь, які вміли любити — ніжно, пристрасно, віддано, іноді з болем, але завжди щиро. І саме ця щирість робить пісні живими навіть сьогодні.

Читайте також: