«Невпізнаний летючий обʼєкт у совєтських таборах»: онука про композитора Всеволода Задерацького

 

Партнерський матеріал

20 вересня у львівському Центрі Довженка прозвучить Симфонія №1 Всеволода Задерацького (1891–1953) — композитора, якого совєтська влада свідомо і послідовно витискала із музичного життя України.

Маючи хист до музики та ґрунтовну освіту, Задерацький не міг побудувати карʼєру композитора чи виконавця. Давалося взнаки його минуле: він був учителем музики цісаревича Алєксєя та згодом служив у Білій армії. Це призвело до недовірливого та особливо пильного ставлення до музиканта з боку влади: йому не давали громадянства до 1936 року, забороняли проживати у великих містах, ігнорували як композитора. Додати б ще два тюремних увʼязнення у 1920–х, обшук та повне знищення усіх рукописів у 1928 році та заслання на Колиму — за таких обставин важко не піддатися тиску, а реалізувати себе професійно — і поготів. Бувши талановитим композитором, блискучим піаністом, тонким диригентом, Всеволод Петрович міг проявити себе хіба як викладач середньої ланки музичної освіти, а в останні роки — Львівської консерваторії. 

Нині ж твори Задерацького поступово повертаються до концертних програм українських музикантів/ок та колективів. А виконання його Симфонії (1951) стане унікальною подією: цей твір звучав лише раз, у 1954 році. Тоді його виконав Львівський симфонічний оркестр під орудою Ісаака Паїна, цього разу — прозвучить у виконанні того ж колективу, а за диригентським пультом буде Сергій Хоровець. Доповненням до Симфонії стане візуальний ряд — фільм Олександра Довженка «Земля». Про життя композитора, зокрема його останні львівські роки, згадує онука митця, музикознавиця за освітою Ірина Задерацька. 

Всеволод Петрович був чудовим літератом. У нього є незавершений роман — радше збірка новел — «Золоте життя». Він там постає блискучим оповідачем із багатою мовою та вихопленими цікавими сюжетами із життя. Ті історії цілком і повністю відбуваються у дореволюційні часи, навіть до 1905 року.

Йому чужі були совєтські порядки, він їх не розумів і заледве приймав. Він — цілком людина того часу, що давно і безповоротно минув. 

У тому романі він звертається до історій із побуту своєї родини, того, що піддивився дитиною чи підлітком. Сімʼя Задерацьких була досить патріархальна. Там існували свої звичаї, ритуали, яких постійно дотримувалися: усі разом збиралися за вечерею, у голові стола сідав батько, усі спілкувалися. Перед сном діти (у Всеволода Петровича було ще три сестри та один брат — М. Г.) щодня отримували певний перекус — хоч сонце світить чи грім гримить. Інколи з такою незмінністю було повʼязано ряд кумедних історій, але це те, що формувало Всеволода Петровича та тримало Задерацьких як одну сімʼю. 

Батько Задерацького був інженером і курував будівництво залізниць у Російській імперії. Чому, власне, вони і переїздили певний час: Рівне, Вільно, Курськ. Петро Андрійович має написану і видану книжку про соціальне становище працівників залізниці, він намагався дати своїм дітям хорошу освіту. Тож Всеволод Петрович навчався і в консерваторії, і в класичному університеті на юридичному. Крім російської та української, він добре знав латину, греку, французьку мови. І в певний момент його це врятувало. 

Він писав, ясно усвідомлюючи, що його твори ніколи не виконають.

Учитель музики цісаревича Алєксєя, білий офіцер — для совєтів такого композитора не мало б існувати. Знаючи, що він був екстравертом, людиною енергійною та діяльною, впевнена, що йому було важко миритися із замовчуванням. Але він продовжував писати і писати, а далі вже звик до такого становища, і було вже все одно. Тільки зʼявиться афіша сольного концерту Задерацького, як його скасовують. «Вибачте, піаніст захворів» — а насправді піаніст уже сидить у тюрмі. Звісно, що він не може зіграти концерт. 

Всеволод Петрович уникав звʼязків з родиною, аби не наражати їх на небезпеку — вони ж бо родичі ворога народу. Його сестра шукала слідів брата, аж натрапила у газеті на музикознавчу статтю, підписану іменем Всеволода Задерацького. Через редакцію отримала контакти, сподіваючись, що автор — її брат, а виявилося, що це його син. А Всеволода Петровича вже давно не було серед живих. Та і мені не всі історії про життя діда переповідалися, принаймні не у присутності бабці. Вона боялася, як би знання про такого родича мені не нашкодило.

А втім, Всеволод Петрович не виказував страждань назовні. Мій батько його тільки і памʼятає як людину надзвичайно світлу, оптимістичну, дотепну. Він лишив у житті меншого сина великий слід. Свого першого сина Ростислава він ніколи не бачив (перша дружина Задерацького Наталія Пасічник разом із сином евакуювалася із більшовицької Росії до Франції, де вони прожили решту життя — М. Г.), а ось молодшим Всеволодом дуже опікувався та беріг. Зокрема він застерігав його від вивчення німецької мови, мовляв, той дуже балакучий і це може йому нашкодити. Ну бо старшого Задерацького якраз і засудили до тюремного увʼязнення за «поширення фашистської музики» — виконання творів Вагнера, Брамса та інших.

Маючи за спиною вже два тюремних увʼязнення, у 1937 він потрапив у табори на Колиму, за кількасот кілометрів від Магадану углиб тайги. Лісозаготівля, у бараках максимальна температура +4, ніяк стати розігнутися у повен зріст, кругом вʼязні — більшою мірою зеки: вбивці, ґвалтівники, крадії і, звісно, політичні. У такому середовищі зʼявляється такий невпізнаний летючий обʼєкт як Задерацький — людина немов з іншого світу.

Він почав розповідати всяку всячину: давньогрецькі міфи, римське право, тож наглядачі і вʼязні його почали поважати і якоюсь мірою берегти. Замість нього виходили на роботу зеки і працювали подвійно: за себе і за нього. Це фактично зберегло йому життя у тих нелюдських умовах. Вʼязні, котрі мали право листуватися, віддавали йому телеграфні бланки, на яких він тоді записував цикл 24 прелюдій і фуг.

Він мав лише олівець — жодної гумки, тому не мав права на помилку. І наглядачі, як би не ставилися до вʼязня Задерацького, але не давали йому написати бодай одного слова, тому на рукописі не було жодних позначок, крім нотних знаків.

Божевілля! Але творчість у таких обставинах живила його і давала сенс його існуванню. Все ж у таборах він пробув чимало — два повних роки (саме за цей час було створено цикл 24 прелюдій і фуг — М. Г.). 

Повертаючись додому після звільнення, Всеволод Петрович пробув довше у Магадані. Ніхто не переймався поверненням вʼязнів до місця їхнього проживання. Звільнили, вийшов за межі табору — а далі як хочеш. Чимало людей гинуло дорогою додому. Задерацький уникнув такої долі тому, що один із зеків подарував йому золотого персня, якого ховав весь цей час у щелепі. Його вдалося виміняти на харчі та квитки.  

У Магадані тим часом дідо організував симфонічний концерт, на котрому мали виконати Фортепіанний концерт Гріга. Серед увʼязнених назбиралося чимало музикантів, у таборах була одна політична, котра була хорошою піаністкою. Всеволод Петрович відновив по памʼяті партитуру Концерту, бо які ноти у Магадані! Проводив репетиції і задиригував тоді симфонічним вечором.  

Задерацького скрізь памʼятають, де він не жив: Житомир, Ярославль, Рязань, Львів. Він завжди лишав по собі якийсь слід: то організована кафедра камерного ансамблю, то оперна трупа. Він завжди придивлявся до тих музичних сил, що були, і відштовхуючись від того, розвивав музичну культуру міста. Як колись робив Бах: є орган — буде більше органної музики, так і тут: є хороші вокалісти — буде опера, є оркестр народних інструментів — буде музика для домри з оркестром. Коло нього зразу закручувалося життя: усі грали, співали, творили. 

Всеволод Петрович не повʼязував себе однозначно з якоюсь культурою, не називав себе виключно російським чи українським, чи ще якимсь композитором. Куди б він не потрапляв, то органічно вплітався у місцеве середовище. Він не був пристосуванцем у жодному разі, просто щиро цікавився місцевою культурою — чи то поліські пісні, чи ярославльська архітектура. Задерацький був жадібний до знань — усе-таки він здобув чудову освіту, яку прагнув застосовувати, чого б це не стосувалося. Він був інтелігент європейського складу мислення, космополітичний якоюсь мірою.   

Всеволод Петрович був щасливий потрапити в омріяний Львів. Все ж і музична інфраструктура, і коло спілкування тут були йому комфортні. Він спілкувався зі Станіславом Людкевичем, часто гостював у Соломії Крушельницької, з якою говорив французькою, позаяк вважав, що не достатньо добре володіє українською для спілкування з нею. Із Анджеєм Нікодемовичем він був у тісному творчому контакті, дарма що той навіть не підозрював, що Задерацький не лише піаніст, а ще й композитор. 

Хоча як людина Всеволод Петрович належав старому часу, але інша справа — творчість. Тут він пішов далеко вперед, і його твори у Львові дивували — на той час тут ніхто так не писав. Він був як та вибухівка, яка вразила всіх. Він і лектором був чудовим, до нього у консерваторію сходилися студенти з класичного університету, з політехніки — послухати його лекції, поспілкуватися. У Львові він почувався на своєму місці. 

Від авторки

У Львові були написані останні твори — Скрипковий концерт, Симфонія, здійснено другу редакцію опери «Валенсійська вдова», а також створено ряд камерно-вокальних творів. Разом з тим, композитор виступав як піаніст — зіграв два концерти з творами Ліста та Шумана, власними транскрипціями творів російської музики. У Львові звучали його раніші твори — дитячі фортепіанні концерти, написані для сина.

І з цим виконанням повʼязана остання спроба опору композитора совєтській системі. До Львова тоді було запрошено двох московських критиків, які дали нищівний відгук на Другий дитячий концерт. Створений на мелодії народних пісень з орієнтацією на класичні зразки фортепіанного концерту, твір мав би вкладатися у парадигму «соцреалістичної музики» з її орієнтацією на російську романтичну традицію «кучкістів» — хіба написаний сучаснішою модерністською музичною мовою. Та розгром цієї світлої музики обурив композитора, котрий писав листи до Москви, намагаючись пояснити упередженість такої оцінки своїх концертів.

Не зважаючи на те, що артистичне життя Задерацького у Львові не було надміру активним, тут сталися речі важливіші — тісний творчий контакт з колегами та студентами/ками, які заслужено цінували музиканта та усіляко сприяли поверненню імені Задерацького із небуття та виконанню його музики хоча і після смерті композитора.  

 

Мультимедійна подія «Довженко. Задерацький. Кіно та музика» відбудеться 20 вересня о 19.00 у львівському центрі Довженка (квитки).

 

---

Читайте також:

• Василь Барвінський: композитор без меж
• Мистецьке життя УНР: митець-воїн, музика-щит
• У лабіринтах спадщини Станіслава Людкевича