«Він спішив жити — щоб встигнути». Пам’яті Івана Кузьмінського

Іван Кузьмінський — дослідник української старовинної музики, кандидат мистецтвознавства, автор десятків наукових статей. Його кар’єра стрімко розвивалася: активну музикознавчу діяльність він поєднував із роботою режисера на дитячому телеканалі «Малятко TV». Маючи потужний науковий бекграунд і амбіції для подальшого професійного зростання, у перший день повномасштабної війни Іван Кузьмінський не вагаючись вступив до війська, аби зі зброєю в руках захищати незалежність України. У складі 67 об’єднаної механізованої бригади він брав участь у боях поблизу Бахмута. Загинув на полі бою 17 травня 2023 року на Луганщині.

У спогадах близьких він постає як людина ідеї і людина дії — чесний, невідступно принциповий, при цьому — завжди усміхнений і відкритий. Про Івана Кузьмінського — людину, науковця, воїна — розповідають друг і колега Владислав Безпалько та побратим, історик Мирон Гордійчук.

Владислав Безпалько

старший науковий співробітник Національного музею історії України

Якби довелося Івана описати одним словом, це було би — цілеспрямованість. Він захоплено рухався вперед, запалювався ідеєю і жив нею.

Ми познайомилися з Іваном «випадково» (якщо враховувати, що всі випадковості — не випадкові). Це було у вересні 2018 року. Він прийшов до нас у музей подивитися на старовинні музичні інструменти. Між ним і нашими зберігачами зав’язалася розмова — і з’ясувалося, що Іван досліджує старовинну музику України — середньовічну, ранньомодерну.

У мене як історика був власний інтерес до музичної складової української культури XVI-XVII століть. Виявив, що ця тема не досліджена так, як потребував мій запит. І ось коли я почув, що Іван —  музикознавець, то задав йому «контрольне»  питання: «Вас цікавлять згадки про турецькі кобзи на Волині в XVI столітті?». У нього аж щелепа відвисла — «звісно, цікавлять!». Так ми познайомились.

Вже наступного дня ми зустрілися, обговорили ідеї і почали роботу над спільною науковою публікацією — об’ємною статтею «Музичне повсякдення Волині XVI – початку XVII століття». Ця робота поставила нам дуже високу планку. Далі ми ще багато працювали над різними дослідженнями, результатом яких ставали спільні наукові публікації. У нас був дуже плідний тандем: історик і музикознавець, все ж, по-різному дивляться на ті самі речі і в цій міждисциплінарній роботі народжувалися й реалізовувалися чудові ідеї.

До прикладу, нам вдалося добре розвинути тему історії церковної музики XVIIІ століття. В Національному музеї історії України зберігається рукописний список «Музичної граматики» Миколи Дилецького, який не був уведеним до наукового обігу. А Іван захищав  кандидатську дисертацію про творчість Дилецького [«Витоки, музична теорія та виконавська практика партесного багатоголосся» — Т. Н.], тож він, звісно, дуже зрадів, побачивши цей рукопис. Ми запланували його видання і потрібно було написати вступну статтю.

Рукопис цей був переписаний у катедральному монастирі Переяславської єпархії. Ми почали досліджувати історичний контекст, закопались в архіви і зрештою цей дослідницький процес став настільки глибоким та результативним на джерела та їх інтерпретацію, що історична частина нашого дослідження почала переростати в окрему монографію. Все це відбулося протягом досить короткого терміну — за два роки тема була розроблена з нуля, ще й захопила ковідні карантинні часи.

Паралельно із цією роботою ми працювали і над іншими темами. Наприклад, досліджували музичну історію унійної (греко-католицької) церкви, яка вирізнялася характерними культурно-музичними явищами у своїй традиції. Наприклад, у церквах на служінні залучали музикантів, інколи цілий оркестр. В одному з ірмолоїв навіть є зображення, де священник править Службу, а навколо нього стоять музиканти. Зараз таке не практикується, але ці явища важливо осягнути як наш історичний досвід, хоча б на рівні умоглядної реконструкції.

Ми з Іваном досліджували і світську музику (у музичному повсякденні Волині переважає саме вона). Наприклад, традицію волочебного обряду — лялькові вистави з музичним супроводом, які проводилися протягом тижня після Великодня колективами чоловіків «кукольників». В усіх дослідженнях стверджувалося, що таке явище належить Білорусі, але ні — ми виявили й підтвердили джерелами, що і в Україні воно було так само здавна поширено.

Це була наче й не робота зовсім, а захоплююча пригода, коли разом робити те, до чого є хист. І наша з Іваном взаємодія була значно більшим, ніж просто співпраця двох науковців — ми стали друзями. Наче пазли, які склалися і створили цілісну картинку світобудови.

Іван був дуже амбіційною людиною. Йому до вподоби було створювати своє, досягати результату й успіху власною працею. Звісно, перед ним відкривався шлях, де його чекала першість у царині його досліджень.

Не можна оминути увагою того, що Іванові пощастило з учителями. Його науковою керівницею була Ніна Герасимова-Персидська, яка мала величезний науковий досвід і наставила свого учня на шляху музикознавства.

У науці Іван прагнув рухатися від музики «у вакуумі», явища самого в собі, до музики у житті людей. Культура взагалі є вершиною будь-яких досліджень про людину. І музична культура — це ширше ніж просто музика, це багатоелементна система, об’єднана людським фактором. Він це осягав в процесі нашого спілкування, спільної роботи, зі здобуттям нового знання з невідомих раніше джерел.

Ще одна важлива й потужна ідея Івана полягала в тому, щоби повернути Україні її справжню музичну спадщину. Так склалося, що тривалі періоди без власної державності давалися взнаки на сприйнятті того, що є нашим, і що насправді є нашим, а не нав’язаним. Так, у нас забирали кращих людей, навіть якісь наші архіви знаходяться не в Україні. Натомість для нас писали вигідну іншим «нашу» історію, нав’язували певні наративи, що не завжди є правдивим. Іван це відчував та хотів змінити такий стан речей у своїй галузі.

Про ці речі треба говорити чесно, без маніпуляцій, приховувань чи прикрашання. Для цього — піднімати історичні джерела і бачити явища такими, як вони були. Ці джерела як докази в суді, показання правдивих свідків можуть комусь не подобатися, та тепер ігнорувати їх неможливо. У нас достатньо багата культурна спадщина, щоб дослідити та приймати її такою, якою вона була насправді.

Іноді наукова робота не те, щоби випереджає час, але залишає позаду себе вже створені дослідження, пропонує новий підхід, новий погляд на речі, явища, процеси. А спільнота, яка звикла мислити інакше, ще не готова прийняти ці ідеї. І аж згодом може настати «прозріння» і з’явитися розуміння цінності цього відкриття. Я думаю, ще потрібен час, аби Іванові наукові роботи з його сміливими ідеями були належно сприйнятими.

У нас було дуже багато дослідницьких планів і далеко не все, навіть дуже мало, ми встигли втілити в життя. Коли почалася велика війна, для Івана вибір був однозначним. Він хотів іти воювати ще у 2014 році, але тоді з певних причин мав змінити ці наміри. Тепер Іван вже не міг інакше. 24 лютого о сьомій ранку він стояв у черзі Дарницького ТЦК, а до вечора був зарахований в роту охорони. До кінця весни йому вже присвоїли звання старшого солдата.

Війна виявилася стихією Івана. Він завжди був мотивованим, постійно тренувався, опановував нову техніку, нові прийоми чи зброю. Коли росіяни відступили від Києва, Іван почав добиватися того, щоби перевестися у бойову частину. Його не так швидко відпускали, але він дуже хотів іти вперед, бути там, де реалізує себе, досягатиме успіхів.

Для мене в тих його пориваннях не було нічого дивного, тому що це — Іван Кузьмінський. Він таким був по житті. Я впізнавав у ньому того ж захопленого ідеєю науковця, який з величезним запалом рухається до мети та не терпить бездіяльності й нудьги. Тепер просто змінилися декорації, а людина ж лишилася та сама.

Іван свідомо обрав шлях воїна, розуміючи, що це буде довга дорога. Йому це справді було цікаво, він намагався створювати наново свій світ, розвиватися сам і мотивувати людей навколо.

Ще будучи старшим солдатом, він неформально очолив розвідувальний взвод, який фактично й створив. Згодом Іван мав стати офіцером — йому заповідалася справді успішна дорога у службі.

У війні беруть участь сотні тисяч людей. Подвиг і загибель однієї людини ніби розчиняється у цьому величезному морі. Якщо казати про національну пам’ять, а не тих, хто знав Івана близько, думаю, його внесок у військовій справі треба буде оцінювати пізніше, коли закінчиться війна, а зараз — час для болю, терпіння і роздумів.

У теперішній війні вже загинуло багато митців, науковців. Я точно знаю, що разом із життями було забрано і їхні напрями діяльності, творчості чи досліджень. Це величезна втрата для науки і культури; мусить минути кілька десятиліть, щоби після загибелі найвидатніших своїх представників ці сфери відновилися.

Що можемо зробити ми? Видати окремою книгою наукові роботи Івана, зібрати спогади, просто навіть далі працювати в розпочатих дослідженнях. Популяризувати ідеї та здобутки Івана, щоби його ім’я продовжувало звучати в культурно-мистецькому і науковому колах. Та і за життя сам Іван Кузьмінський зробив достатньо, щоби вписати своє ім’я у список тих, кого варто пам’ятати.

Мирон Гордійчук

завідувач Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, нині — військовослужбовець 67 окремої механізованої бригади

З Іваном ми познайомились у листопаді 2021 року. Він тоді читав лекцію в будинку-музеї Шевченка, присвячену музичній спадщині Уманського Василіянського монастиря та школи.

Згодом почалася повномасштабна війна і я в серпні 2022 року опинився в лавах ЗСУ. І от якось один із кадровиків нашого підрозділу сказав, що до нас хоче перевестися кандидат мистецтвознавства Іван Кузьмінський. Потім наш підрозділ переформатували і в листопаді 2022 року створили 67 окрему механізовану бригаду. Тоді знову серед охочих вступити в наші лави був Іван. Наприкінці грудня він вже прибув у нашу військову частину.

Спочатку ми були в Старичах (Львівська область — Т. Н), потім на Волині, а звідти вже помандрували на Харківщину, згодом за Оскіл. Далі батальйон брав участь у боях біля Бахмута.

Там трапився такий випадок: підрозділ Івана добу тримав бій і змушений був відійти. Іван залишився на позиції із рештою суміжних підрозділів. Пробувши ніч під масованим артилерійським обстрілом з боку противника, він зумів вижити та повернутися у розташування підрозділу. Це було на початку березня 2023 року.

Після того Іван став своєрідною білою вороною у підрозділі, щоправда з величезним авторитетом і славою безстрашної людини. Як на мене, цей його вчинок заслуговував прижиттєвого ордену «За мужність» ІІІ ступеня.

Згодом Іван став тимчасово виконуючим обов’язки командира розвідувального взводу. Мав повагу серед інших командирів. Іван був такою собі зіркою на старті військової кар’єри. Коли у батальйоні були пертурбації, він розбудовував розвідувальний взвод, але часу не вистачило.

У травні 2023 року батальйон почав виконувати завдання в районі населеного пункту Діброва Луганської області. Там, де і досі триває одна з найзапекліших битв цієї війни — битва за Серебрянське лісництво, яку часто висвітлюють у медіа. Тоді ліс ще був не випалений, а зараз там фактично згарище. В перші дні перебування в районі виконання завдань Іван загинув — від кулі снайпера. На щастя, побратими через кілька днів змогли забрати тіло з поля бою.

Людина з таким потужним науковим бекграундом спокійно могла засісти над паперовою роботою, але Іван дуже хотів воювати, рвався саме у бойовий підрозділ. Є різниця: чи служиш ти, умовно, в механізованій роті, чи в розвідувальному взводі, де рівень завдань зазвичай значно небезпечніший. Деякі військовослужбовці іноді ловлять момент безстрашності. Здається, Іван на якомусь етапі зловив цей момент. Це був такий харцизяка-одинак — готовий іти в найгарячіші місця, воювати не на життя, а на смерть. Він справді воював, а не служив.

Я встиг побачити Івана в момент, коли він був шалено задоволений тим, що належить до бойового підрозділу. Він час від часу говорив: «все, досить тут розглагольствувати, я пішов робити свою роботу!». Це був воїн, орієнтований на те, щоби вбивати ворогів.

Іванові була вкрай важлива українська національна ідея. Його освіта, науковий доробок і життєвий шлях сприяли розумінню того, що мета росіян — це знищення української нації. Те, чим займався Іван у своїй науковій роботі, при російській окупації не могло би існувати. Справа всього його життя втрачала зміст.

Іван по-доброму хизувався тим, що він у розквіті своїх наукових сил. Це людина, яка спішила жити — щоб встигнути. Я дивився кілька його інтерв’ю на Ютубі: у нього було вміння доступно пояснювати тематику своїх досліджень, йому залишалося просто вийти на ширший, загальнонаціональний рівень — і він здобув би справжню популярність.

Наші академічні дослідники часто не вміють перетворити те, що вони роблять, у популярний продукт. Іван міг би. Він вмів простими словами говорити про складні речі, нудну термінологію перетворити на живі історії. Ще не маючи й сорока років, Іван, ймовірно, уже мислив категорією школи. Він прагнув виховувати учнів, які будуть продовжувати його справу. Це був яскравезний лідер по життю, в нього був оцей драйв — довести, що старі помилялися, а він мав рацію.

Я думаю, наша держава мала би таких, як Іван, забирати з фронту. На фронтах є n-на кількість культурних діячів, які вже два роки відвоювали і могли би бути зараз важливішими десь у цивільному житті. Та, безумовно, навіть якби така ініціатива була — Іван би все одно воював. Це був абсолютно безкомпромісний чоловік. Є люди, які дуже яскраво горять. Опісля ти розумієш, що це було не просто так.

Останнім часом все частіше в українському суспільстві ми проговорюємо долі діячів «розстріляного відродження» 1930-х років. І зараз гинуть активні діячі культури і науки. Але це вже не «розстріляне відродження». Це хлопці і дівчата, які зі зброєю в руках полягли в бою. Це як у Ярини Чорногуз — «оборона присутності» ([dasein: оборона присутності] — це назва книги віршів української поетеси і військовослужбовиці Ярини Чорногуз, за яку вона у 2024 році отримала Шевченківську премію — Т. Н.) Ці люди усвідомлюють, що захистити свою присутність можна тільки взявши в руки зброю.

Резонансними були новини про загибель Романа Ратушного («Сенеки»), Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»), Максима Кривцова («Далі»), але пам’ять багатьох полеглих воїнів залишається недостатньо пошанованою. Історія музикознавця, який добровільно пішов на війну, добре воював і поліг на полі бою — це сильна історія. Нації мають свої наративи та героїв. На тлі нинішньої російсько-української війни мусять виокремитися ключові імена героїв, які стануть для нас наріжним каменем. Дуже важливо, щоби й Іван там був — в середині когорти отого великого пласту, який ми втратили чи втрачаємо у боротьбі за свободу і незалежність України.

 

---

Читайте також:

• Ніна Герасимова-Персидська: допоки ми не беремося за щось, то ми цього не знаємо і не можемо бажати (інтерв’ю Ніни Герасимової-Персидської з Іваном Кузьмінським)
• Диригент та військовий Богдан Івахів: велика розмова про життя до та під час великої війни
• Українські музиканти в російському полоні