Бортнянський проти імперії в «Скорбній симфонії» Косача: художня вигадка чи історична правда?

Юрій Косач перетворює директора придворної капели, поважного цензора, успішного композитора імперії та сім’янина на митця, зануреного в глибоку депресію, відлюдника, що самотою живе в злиднях. 

Яких фактів життя композитора торкнулась літературна містифікація — читайте далі.

Про автора

Юрій Косач (1908–1990) — майстер української історичної прози. Його твори відкривають сторінки з життя видатних постатей нашого минулого: серед них художники, письменники й музиканти. 

Тексти небожа Лесі Українки видавалися переважно за кордоном, адже більшу частину життя він провів в еміграції. В Україні якщо й публікувались, то не найліпші, до того ж зі значними скороченнями. Сьогодні на полицях книгарень читач не знайде повного зібрання творів автора, але може прочитати романи «День гніву» (1948), «Сузір’я лебедя» (1983), «Чортівська скеля» (1983-84), «Володарка Понтиди» (1987), а також коротку прозу, зокрема повісті та оповідання в збірці «Сеньйор Ніколо» від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». 

Драми Юрія Косача, на жаль, не так просто відшукати, як прозу. З близько двадцяти написаних п’єс надруковано лише чотири: «Облога» (1943), «Дійство про Юрія Переможця» (1947), «Кортез і безталанна» (1998), а також «Скорбна симфонія», яка була віднайдена Марком Робертом Стехом в Нью-Йорку і вперше опублікована в часописі «Кур’єр Кривбасу» десять років тому. Жодне із названих джерел більше не перевидається, тому доведеться рушати за ними в бібліотеку. 

Безґрунтярство Бортнянського

«Скорбна симфонія» — це драма в трьох діях, що є альтернативною біографією Дмитра Бортнянського. В п’єсі відірваний від світу Бортнянський не прагне кар’єри, слави чи нагород, а мріє лиш повернутись на українську землю. Вже багато років на його полицях лежить незавершена партитура симфонії. В ній вчувається  «крик і шарлат <…> все луни, луни. І брязкоти кайдан, страшний цей спів кайдан». В ній втілена скорбота автора за знищення Гетьманщини, за поневолення українського народу. 

Звичайно, симфонія, так само як і більшість фактів та персонажів з драми, є вигадкою Косача. З її допомогою автор розмірковує над питанням національного самовизначення людини, що покинула батьківщину обравши шлях кар’єри. На противагу Артему Веделю, який пов’язав своє життя з Україною, Дмитро Бортнянський обрав дорогу професійного росту на чужині. Виїхавши, він втратив зв’язок з місцем, де народився і виріс, він залишився «без ґрунту», втім, так само як і Юрій Косач. 

Ідея самоідентифікації людини в еміграції, пізнання себе через своє минуле, збереження чи не збереження власного «я» проявляються і в інших творах письменника, наприклад в повісті про гоголівську «двоїсту душу», чи про мандри Антіна Лосенка. Тема безґрунтянства є характерною для письменства 30-40-х років ХХ століття.  Вона знаходить яскраве втілення в романі Віктора Домонтовича, що так і називається — «Без ґрунту» (1948).

Окрім драми, у Косача є ще оповідання «Великдень Бортнянського» (1942), де йдеться про гостини композитора в будинку Моцарта. Сьогодні його можна прочитати в зібранні повістей та оповідань від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», проте в скороченому вигляді та під іншим заголовком — «Уривок симфонії». 

Косачів погляд 

Події драми «Скорбна симфонія» розгортаються 1812 року, в час наполеонівських війн. Бортнянському шістдесят один рік. Він живе у столиці російської імперії та мріє про визволення свого народу.

За сюжетом композитор розлучений з дружиною Агафією Федорівною. Їхній син Олександр — старшина гвардії. «Про мене говорять іноді, ну, як це — без душі, мовляв», — каже він. І дружина, і син переймаються лише статками, все чекають від Бортнянського грошей. Недаремно композитор мовить про сина: «Дивіться, викапана матінка». На що пані Бортнянська відповідає: «Ми люди як люди». 

Насправді ж дружину композитора звали Ганна Іванівна і вони ніколи не були розлучені. Син Олександр справді був поручником, проте як позашлюбна дитина був усиновленим паном Вершеневським, прізвище якого і носив. Окрім сина, є відомості про трьох позашлюбних доньок Дмитра Бортнянського, а також про його опікунство над дівчинкою Юлією. 

Героїв драми можна поділити на тих, хто розуміє скорботу Бортнянського — земляки, і тих, хто ніколи її не зрозуміє — люди імперії, поціновувачі слави та грошей. Якщо дружина і син стають на бік влади, то на боці свободи — земляк із Чернігівщини Лука Гнатович. Він доглядає за композитором. Олександр називає Луку і батька якобінами, мазепинцями, бо вони мріють про воскресіння Гетьманщини. Крім Луки Гнатовича, композитора підтримує лікар Андрій Амодик з Харкова та Пан у киреї, який брав участь у повстанських рухах за Україну. 

Жінкам в п’єсі віддано роль або мрії (Україна) або долі (Петербург). Княжна Дараган (Алі Емет) — землячка з Чернігівщини. Як донька імператриці Єлисавети й козака Олекси Розума, вона прагне стати королевою України. Для Бортнянського княжна була відсвітом «якоїсь глибезно захованої мрії <…> далеке сяйво, заграва». Щоправда, композитор для неї лиш інструмент творення власної слави, тому мрія Бортнянського згасла. Цей персонаж є історичною постаттю. Він зустрічається в повісті Юрія Косача «Запрошення на Цитеру», йому ж присвячений роман «Володарка Понтиди».

Пані в чорному — зла доля Бортнянського, спокуса, не мрія. Саме вона заманює митця з теплої Італії до холодного та чужого Петербурга. Лише Санька — кріпачка з-під Василькова, що грає в трактирі на арфі, виявляється справжньою мрією, уособленням України для Бортнянського. «Так нас закатували. Душу нашу закатували», — звіряється вона.

Чорне і біле

П’єса будується на протиставленнях: теперішнє-минуле, Україна-імперія, божественне-земне, духове-матеріяльне. Зіставляються в п’єсі пори року, відрізки доби, явища природи. Це головні символи, що виражають глибокі переживання героя, перехід від молодості до старості. 

В спогадах про юність Бортнянського «рвучка гриміла весна» за вікном Італії та в його душі. Датується спогад 1774 роком і прив’язаний до прем’єри у Болонії опери «Алкід». Тоді ж, за сюжетом, Пані в чорному сповіщає композитору, що час повертатись в Петербург. Насправді ж, за документами, прем’єра опери відбулась 1778 у Венеції, а в столицю імперії Бортнянський повернувся наступного 1779 року. 

Тепер дійсність музиканта темна й похмура. На зміну короткотривалій весняній юності приходить довга і холодна зима. Замість сонця за порогом сніг, мжичка, туман. Коли ж Бортнянський сідає писати симфонію, шумить гроза і віє вітер. Композитор мешкає в бідному кварталі на четвертому поверсі тісного будинку. Квартиру називають голубником, горищем. В реальному житті Дмитро Бортнянський володів будинком в найпрестижнішому районі на вулиці Мільйонній.

В спогадах драми митця згадують соняшним, весняним, геленянином з благословенної землі, в сьогоденні називають причинним, чудним, «не від мира сього», тим, хто «пішов у тінь, у присмерк».  Петербург для Бортнянського — золота клітка: «Зверху граніт, а там трясавиця. Пропащий город, страшний город», — каже він, — «Опар кругом і опирі», живе «серед каміння й людей кам’яних». Україну ж звуть Елладою, Аркадією. Митець воліє вирватись з пастки імперії й врешті йому це вдається: він прямує додому. 

Наостанок

Не збереглось точних фактів, що Бортнянський ще раз побував в Україні. Залишились легенди. Немає Скорбної симфонії, окрім єдино збереженої Концертної. Не було бідності, самотності, творчих негараздів. Причиною, чому Юрій Косач за основу переосмислення взяв пізній період життя Бортнянського, може бути те, що після 1800 року композитор дійсно писав менше музики. Косач прив’язав це з тугою за батьківщиною, хоч зменшення творчої продуктивності скоріше було зумовлено завантаженням адміністративними обов’язками та зміною ролі церкви в імперії. 

Юрій Косач обдумує і переакцентовує ціннісні пріоритети в біографії Дмитра Бортнянського, розставляє світоглядні межі між українським народом та імперією, окреслює проблему безґрунтярства, і разом з тим, підкреслює вписаність української музичної культури в європейську спадщину. Це привід відкрити драму Косача і драму Бортнянського для нас заново.

Читайте також:

• Про тих, хто здатний зрушити мури музикою. Музичні притчі Іллі Гурніка

• «Амадока» мовою сучасної академічної музики

• Іван Малкович: Яксунині береги музики

Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.