Камеральні ювілеї на Bouquet Kyiv Stage-2022

Цьогоріч фестиваль високого мистецтва Bouqet Kyiv Stage відбувся вп’яте. Головна інтенція усіх подій фестивалю закарбована у словах «Заради життя!», адже зараз — у час боротьби українського народу за саме право жити вільно на своїй землі — мистецтво і культура постають важливою та неодмінною частиною цієї боротьби.

За роки існування «Букета» відвідувачі звикли до розмаїття подій та широкої панорами тем, що розкриваються на фестивалі, адже мультидисциплінарність як основна ознака фестивалю провокує появу певного міксту сенсів, відчуттів та вражень. Музичні концерти, кінопокази, фотовиставки та бесіди під Ясенем — усе це цьогоріч безпосередньо або опосередковано торкалося теми війни, але водночас і як ніколи раніше відбулося заради життя.

Шостого серпня, на другий день фестивалю, у Хлібні відбувся дуетний концерт скрипаля Ігоря Завгороднього та піаніста Євгена Громова. Обидва музиканти перебували в Києві з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, саме в той час і виникла ідея зробити спільну програму з творів українських композиторів. Проте, у програмі концерту «Камеральні ювілеї» поруч зі знаковими представниками української музики — композиторами Євгеном Станковичем та Валентином Сильвестровим — також був заявлений ще один ювіляр — віденський класик Йозеф Гайдн.

Саме Соната №2 для клавіру та облігатної скрипки Йозефа Гайдна, 290-й ювілей якого цьогоріч відзначає світ, відкривала концерт. Не часто в Києві випадає нагода почути музику Гайдна вживу, а не в записі, та й сама творчість Гайдна у загальному сприйнятті є недооціненою. Євген Громов прокоментував це в інтерв’ю для Kyiv Daily: «Гайдн дивним чином взагалі дуже мало виконується — в нас його розглядають чомусь як композитора радше для навчального процесу, в кращому випадку як предтечу геніального Моцарта або ж бунтівного Бетховена, що, до речі, приватно навчався саме у “татка” Гайдна. Все це, безумовно, є повною маячнею. Для мене Гайдн не лише жодним чином не поступається наступникам, але й багато в чому перевершує їх, не в останню чергу невичерпним обсягом, розмаїттям і багатогранністю творчості». Саме такий Гайдн — багатогранний та винахідливий майстер галантного стилю — постав перед слухачами у не менш майстерному та вишуканому виконанні Євгена Громова та Ігоря Завгороднього. 

Дуетна версія цієї сонати виникла не одразу: композитор спочатку створив клавірну сонату (D-dur, №39, Hob. XVI:24, тв. 13 №4), а лише згодом додав до неї партію скрипки. Саме тому скрипка тут не виходить на очевидний перший план, як часто буває у камерних сонатах, а скоріше доповнює партію фортепіано. Простота, ясність та витонченість музичної тканини була майстерно озвучена виконавцями. Тричастинна соната сприймалася як цілісна довершена побудова з послідовним логічним розвитком, відчутними локальними кульмінаціями, особливого руху додавали яскраві динамічні переходи у партії скрипки.

Важливо сказати, що у виконанні Ігоря Завгороднього та Євгена Громова було ясно втілено прочитання сонати саме як дуетної, де головна роль почергово переходить від скрипки до фортепіано, але на першому плані завжди взаємозв’язок та взаємодія інструментів. Це виконання є гарним прикладом того, що музика Гайдна заслуговує більшої уваги слухачів і виконавців, адже дійсно — широке сприйняття творчості митця залишається досить поверхневим, хоча розмах таланту митця сягає незвіданих чи, можливо, недоосягнутих поки глибин. 

Наступну частину концертної програми складали твори знакових українських композиторів та цьогорічних ювілярів — Євгена Станковича (80) та Валентина Сильвестрова (85).

Триптих «На Верховині» (1972) Євгена Станковича — ледь не перший твір, в якому композитор звертається до українського фольклору як до образної та інтонаційної основи твору. Варто сказати, що опора на народну творчість дуже характерна для української професійної музики, а у другій половині ХХ століття ця тенденція набрала великих обертів та збагатилася новаторськими й оригінальними підходами у різних митців. Усі три частини циклу «На Верховині» — «Колисанка», «Весілля» та «Імпровізація» — мають яскраво виражену жанрову індивідуальність та утворюють контрастну циклічну послідовність за принципом повільно-швидко-повільно. 

«Колисанка» вже першими нотами звучання ніби змінила сам простір Хлібні. Одразу після галантних реверансів сонати Гайдна перед слухачами постав зовсім інший стильовий та змістовний звуковий світ. «Колисанка» — це більше, ніж просто програмне визначення жанру частини триптиха, у ній відчутна й експресія, й динамічний образний розвиток, чому сприяють різноманітні фактурні й артикуляційні прийоми, поліритмія, темброва гра інструментів. У дуеті Ігоря Завгороднього та Євгена Громова було майстерно підкреслено динамічні контрасти, регістрові переходи, «Колисанка» прозвучала виразно й ніжно водночас.

Друга частина триптиха — «Весілля» — це енергійна, потужна народно-жанрова картина, де на перший план виходить стихія ритму. Синкопованість, різка акцентність, певна повторюваність та періодичність структур асоціативно відсилають слухача до звучання народного оркестру. «Імпровізація» ж вносить новий контрастний виток у розвиток музичного цілого. Ця частина, перш за все, про взаємодію та «діалог» виконавців, коли партія фортепіано подекуди ніби «доспівує» чи «договорює» скрипкові фрази, створюючи ефект відлуння. Разом з тим у цій частині відчутні інтонаційні ремінісценції попередніх частин циклу, що підкреслює її важливу роль як заключної частини цілого. 

Наступний твір розширив образне й емоційне поле концерту до справді космічних масштабів. «Sonata piccolа» (1977) Євгена Станковича — це свого роду парадокс, адже ця буквально маленька одночастинна соната сягає за своїм змістовним наповненням справді симфонічних вишин. Українська музикознавиця та дослідниця творчості Євгена Станковича Олена Зінькевич так писала про цю сонату: «Яка в ній закладена міцна вибухова енергія, який емоційний масштаб, яка шалена сила експресії!».

Після жанрового триптиха «На Верховині» сильним контрастом постало звучання цієї сонати, відкривши для слухачів ще одну сторінку творчості геніального композитора Євгена Станковича. Разом з тим у виконанні обох цих творів, таких різних за змістом й стилістично, Євген Громов та Ігор Завгородній проявили себе справжніми професіоналами та тонкими митцями, яким підвладні будь-які образні контрасти.

Заключна частина концерту — це черговий контраст та спрямованість у новий філософсько-образний вимір музики Валентина Сильвестрова. Постлюдія для скрипки соло (1981) — яскравий приклад інтелектуальної лірики, що вимагає уважного й осмисленого занурення в усі тонкощі музичної тканини не лише для виконавця, а й для слухачів. У виконанні Ігоря Завгороднього дуже ретельно й майстерно втілилися важливі для сприйняття цієї музики риси естетики «пост»: певне «затухання» тематизму, кадансування, гальмування, повільний темп, поступове динамічне згасання. 

Соната для скрипки та фортепіано «Post scriptum» (1990) стала заключним твором концертної програми. Усі три частини сонати об’єднані між собою інтонаційно та утворюють єдину драматургічну лінію. Ця соната ніби продовжує ідею постлюдійності, що була розпочата попереднім твором, та ще більше змушує слухачів вслухатися у кожний нюанс музичної тканини. У цій Сонаті відсутній конфлікт, теми зосереджені навколо єдиної образної сфери та розкривають її з різних сторін. В цілому соната написана в «ніби» класичній манері, проте не у постмодерному виявленні з притаманною йому іронією, а навпаки — як тихий відголосок класичних сонат, післясоната, метасоната.

Цікавою драматургічною рисою програми концерту «Камеральні ювілеї» можна вважати певну тричастинність, що проявилася на різних рівнях: від конкретних тричастинних творів програми (соната Гайдна, триптих «На Верховині», соната «Post scriptum»), до очевидного змістовного наповнення концерту творами саме трьох цьогорічних ювілярів — Йозефа Гайдна, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова.

Окрім того, ця тричастинність мала й умовну репризність, адже соната «Post scriptum» Валентина Сильвестрова прозвучала як звукова алюзія чи умовна ремінісценція стилю епохи першого твору концерту — Cонати №2 для клавіру та облігатної скрипки Йозефа Гайдна. Цей концерт став свідченням створення прекрасного високопрофесійного дуету двох талановитих музикантів — Євгена Громова та Ігоря Завгороднього, а також безумовним доказом того, що музика віденського класициста та двох великих українських класиків може вдало поєднуватися в одній програмі, створюючи цікаві стильові переклички та контрасти.

---

На цьому, власне, текст про концерт «Камеральні ювілеї» міг би вважатися завершеним, проте це було б несправедливо щодо самого фестивалю «Букет», який цьогоріч відбувався попри всі виклики та складнощі, пов’язані з воєнним станом. Важливу і дуже резонуючу поліфонію сенсів із власне музичною програмою концерту утворювала фотовиставка «Війна» Олександра Глядєлова на білих стінах Хлібні. Світлини з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Бородянки, Мощуна та інших міст України, що постраждали від воєнних дій, так чи інакше потрапляли в поле зору та по волі ставали частиною сприйняття концерту. Саме в такому резонансі того, що звучить і що потрапляє в поле зору, головні слова фестивалю усвідомлюються дуже виразно: «Заради життя!».

Читайте також:

• Музичні візії поезії Михайля Семенка. Дайджест за сто років

• Свобода бути музиканткою: розмова з Анною Дзялак-Савицькою

• Вірляна Ткач про американський театр, український джаз та культурну дипломатію під час війни

Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.